Боротьба за незалежність: хроніка трьох українських революцій

За тридцять років незалежності Україна пережила три революції – На граніті, Помаранчеву і Революцію Гідності. Кожна з цих подій засвідчила бажання українців жити у незалежній, правовій та європейській країні. Люди протестували проти диктатури і несправедливості, протистояли корумпованій владі та вмирали від снайперських куль.

PRM.UA пропонує читачам згадати основні події трьох українських Майданів, кожен з яких став переломним моментом в історії нашої держави.

Революція на граніті: вирішальний крок до незалежності

Першим Майданом стало студентське голодування 1990 року, яке потім назвали Революцією на граніті. Тоді ще існував СРСР, а Україна хоч і проголосила 16 липня свій суверенітет, все ще залишалась у складі Радянського Союзу. Намагаючись зберегти від розвалу “страну совєтов”, у Москві наполягали на підписанні нового союзного договору між “братніми республіками”. Проти цього виступило українське студентство, влаштувавши голодування на Майдані Незалежності. Акція тривала з 2 по 17 жовтня і припинилась після того, як тодішня влада УРСР пообіцяла виконати усі вимоги голодуючих.

Задум проведення акції виник серед членів київської “Української студентської спілки” та “Студентського братства Львівщини”. Завдяки добрим стосункам між членами організацій став можливим високий рівень підготовки та успішного проведення акції. Організатори визначили день початку акції, форми й методи її проведення.

Київські студенти висунули три основні вимоги: перевибори Верховної Ради УРСР, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ (Ленінська комуністична спілка молоді України), недопущення підписання нового союзного договору. Львів’яни додали ще дві: відставка голови тодішнього уряду Віталія Масола та прийняття рішення про військову службу громадян УРСР виключно в межах республіки. Вимогу про відставку Масола пояснювали тим, що завершення акції має бути ознаменоване вагомою жертвою з боку влади. Адже решту вимог неможливо було виконати одразу, а студенти хотіли чіткої ознаки капітуляції.

2 жовтня 1990 року десятки студентів з Києва, Дніпропетровська (Дніпра) та Львова спустилися на столичну площу Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) і розпочали голодування. Через деякий час до молоді підійшли представники міліції та попередили, що у разі встановлення наметів студентів силою вигонять з площі.

По вулиці Жовтневої революції (тепер Інститутській), за готелем “Москва” (нині готель “Україна”) стояли десятки міліцейських машин та автобусів. Втім студенти заздалегідь готувались до можливих арештів. Весь день вони просиділи на спальниках, з плакатами в руках. О 20-тій годині вже були зведені перші намети. До кінця дня голодувати почало 108 студентів.

О 24-тій годині Київська міськрада ухвалила рішення про надання дозволу на проведення масових заходів на площі Жовтневої революції. І хоч влада заявляла про засудження провокаційних та насильницьких дій щодо правоохоронців, нічого подібного не відбувалось.
У наступні дні кількість голодувальників зросла до 150. А коли уряд організував своїх прихильників, щоб витіснити протестувальників, близько 50 тисяч киян вийшли на захист студентів.

У наметовому містечку були забезпечені порядок і дисципліна, усі рішення приймалися Координаційною радою табору, основні питання щодо акцій протесту вирішували колективно. Будь-які рішення приймалися за наявності кворуму. Кожен учасник акції мав проходити реєстрацію і мав при собі перепустку до наметового містечка. Жителі столиці приносили студентам окріп і теплі речі.

Також були організовані пікетні групи, які рушали до київських університетів, закликали студентів долучатись страйку і йти на Хрещатик. Мітингувальники заходили в аудиторії під час лекцій, але їм надавали можливість говорити й висловлювати свої вимоги. Невдовзі до страйку долучилися всі вищі навчальні заклади міста. Згодом почали прибувати студенти з Івано-Франківська, Рівного, Дрогобича, Сум, Вінниці, Полтави, Тернополя.

5 жовтня 1990 року до табору завітав тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук, щоб обговорити загальну ситуацію та вислухати вимоги страйкарів. Однак студенти бажали зустрічі за “круглим столом”. Того разу консенсусу досягти не вдалося, обидві сторони розійшлися невдоволеними. Але цю зустріч транслювали по телебаченню, завдяки чому люди зрозуміли, що в Києві зібралися не радикальні націоналісти, як запевняла правляча комуністична верхівка, а звичайна молодь, яка бажала змін.

9 жовтня 1990 року “круглий стіл” все ж відбувся. У ньому взяли участь дві делегації – від Верховної Ради та від студентів. Страйкарі, оголосили вже відомі вимоги, але депутати не змогли відповісти нічого конкретного. Втім, Кравчук пообіцяв поставити на голосування питання про недовіру голові уряду Віталію Масолу.

Кравчук дійсно поставив на таємне голосування питання про недовіру прем’єр-міністру, але депутати почали дебатувати з цього приводу й зрештою Кравчук поставив на відкрите голосування питання про включення у порядок денний сесії обговорення студентських вимог. “За” проголосував лише 161 депутат.

У відповідь студенти оголосили про посилення мітингів та анонсували маніфестації на 15 жовтня. Також протестувальники прийняли дві резолюції: у першій вимагалося підтримали всі вимоги голодуючих, а у другій йшлося про надання студентам доступу до прямого ефіру для публічного роз’яснення своєї позиції.

15 жовтня демонстранти рушили на парламент, зайнявши площу перед його будівлею. До Києва було стягнено велику кількість правоохоронців, біля Майдану Незалежності з’явились машини з водометами. Вхід до Верховної Ради охороняв міліцейський кордон, однак коли було подано сигнал про натиск, студенти змогли прорвати шеренгу правоохоронців. Через деякий час організаторів страйку запросили до зали парламенту. Там вони оголосили вимогу щодо надання їм одногодинного прямого телеефіру. Влада на це погодилась.

Під час прямої трансляції по телебаченню, студенти уже на всю країну оголосили свої вимоги до влади й закликали однодумців до всеукраїнського страйку. Завдяки цьому виступу наступного дня до протесту готові були долучитися не тільки вищі навчальні заклади, але й заводи і фабрики, представники яких зачитували революційні звернення до влади. До всеукраїнського страйку долучилося 18 вишів, 22 технікуми, кілька училищ та старшокласники з 18 шкіл. Згодом протестні настрої вийшли за межі Києва. У Львові почали голодувати викладачі Львівського медичного університету. В кількох містах стали з’являтись наметові містечка.

Для розгляду вимог голодуючих у Верховній Раді створили погоджувальну комісію, на засідання якої запросили представників студентства. У результаті сторони підписали документ, який передбачав, що у разі задоволення всіх вимог активістів вони припинять голодування.

17 жовтня депутати за пропозицією Кравчука починають голосувати. “За” прийняття постанови виступили 314 парламентарів, “проти” – 38. Вперше за багато років в УРСР відбулися масові протести, які успішно закінчились. Це була велика перемога студентів та всього українського суспільства. Події жовтня 1990 року в центрі Києва стануть відомі як “перший Майдан” і “Революція на граніті”.

Помаранчева революція: перша поразка Януковича

У 2004 році лідер партії “Наша Україна” Віктор Ющенко зустрівся на президентських перегонах з тодішнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем. На початку вересня Ющенко, який був лідером президентських виборів, несподівано й сильно захворів. З неясним діагнозом та у загрозливому для життя стані помічники доправили політика до клініки у Відні, де лікарі дійшли шокуючих висновків. Кандидат у президенти від “Нашої України” був отруєний діоксином, який вироблявся у декількох країнах, зокрема у Росії.

Правильний діагноз врятував Ющенку життя. Зі спотвореним отрутою обличчям та залежністю від важких ліків, що допомагали впоратися з пекучим болем, Ющенко повернувся до виборчих перегонів, здобувши ще більшу підтримку виборців.

Наприкінці жовтня 2004 року, коли українці прийшли на виборчі дільниці, щоб вибрати одного з 24 кандидатів у президенти, Ющенко отримав перше місце, а Янукович друге – обидва набрали близько 40% голосів. Вони вийшли у другий тур, де Ющенко заручився підтримкою більшості виборців, чиї кандидати не пройшли в першому турі.

За підсумками другого туру голосування 21 листопада 2004 року незалежні екзит-поли показували, що Ющенко явно лідирує з 53% голосів проти 44% у Януковича. Але коли контрольована урядом виборча комісія оголосила офіційні результати, більшість виборців були дуже здивовані. Згідно з офіційним повідомленням ЦВК, Янукович переміг з 49,5% голосів проти 46,9%  у Ющенка. Результати президентських виборів були сфальсифіковані.

Того ж дня Ющенко їде у ЦВК на зустріч з її тодішнім головою Сергієм Ківаловим. Після бесіди за зачиненими дверима Ющенко заявляє про недовіру підрахункам Центральної виборчої комісії. Він закликав своїх прихильників прийти на Майдан Незалежності та захистити свою перемогу.

Згодом було виявлено записи телефонних розмов між членами передвиборчого штабу Януковича, які свідчили про втручання в роботу сервера державної виборчої комісії з метою фальсифікації результатів виборів.

Так почалась Помаранчева революція, що дістала свою назву за офіційними кольорами президентської кампанії Ющенка. У Київ почали зганяти бронетехніку, біля будівлі ЦВК з’являються  бронетранспортери. Під посилену охорону взято будівлі Адміністрації президента. У столиці патрулювали десятки тисяч співробітників внутрішніх військ та загони спецпризначення.

Згодом іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори були проведені з численними порушеннями на користь провладного кандидата. Водночас президент Росії Володимир Путін привітав Януковича з перемогою.

Протягом наступних днів і тижнів завдяки протестувальникам, що приїздили з регіонів, кількість мітингарів збільшилась до пів мільйона. У містах Західної України, у Києві, в інших містах і обласних центрах почалися мітинги на підтримку Ющенка. Центром народного невдоволення став Майдан Незалежності, де у різний час збиралося від 100 до 500 тисяч мітингувальників з усієї країни. Акції також проходили перед будинками Адміністрації президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

Місцева влада Києва, Львова та ще кількох міст публічно відмовилась визнавати офіційні результати президентських виборів. Згодом Ющенко з трибуни парламенту склав символічну присягу перед українським народом.

Коли телекамери передали зображення з Майдану на весь світ, європейські оглядачі відкрили для себе Україну як щось більше, ніж просто регіон на мапі.  Кадри з Помаранчевої революції не залишали сумнівів у тому, що українці прагнуть свободи й справедливості. Європа та світ не могли залишитись осторонь.

27 листопада у Києві проходить екстрене позачергове засідання Верховної Ради України, під час якого приймають постанову “Про політичну кризу в державі, яка виникла у зв’язку з виборами президента України”. Депутати визнають недійсними результати другого туру голосування та оголошують недовіру Центральній виборчій комісії.

Наступного дня у Сєвєродонецьку відбувається з’їзд депутатів, на якому обговорюється питання проведення референдуму щодо федералізації України. На засіданні був присутній мер Москви Юрій Лужков, який назвав акції на Майдані Незалежності “апельсиновим шабашем”.

Після перших ознак сепаратизму в нашій країні західні лідери стали застерігати Україну від можливого розколу. Про важливість зберегти національну єдність наголошував тодішній верховний представник Євросоюзу із зовнішньої політики і безпеки Хав’єр Солана. Подібну заяву зробив тодішній генсек НАТО Яап де Гооп Схеффер.

Президент Польщі Олександр Кваснєвський також заявив про загрозу розколу України на східну і західну. Загалом європейські лідери підтримували ідею проведення повторного голосування як можливий вихід з політичної кризи.

3 грудня 2004 року Верховний Суд України заявив про численні порушення законів і Конституції під час виборів. Результати другого туру голосування були оголошені недійсними й було призначено повторне голосування.

Згодом польський президент Олександр Квасневський переконав свого українського колегу Леоніда Кучму підтримати рішення Верховного Суду і погодитись на повторне проведення другого туру президентських виборів.

26 грудня українці пішли на дільниці втретє за два місяці, щоб вибрати нового лідера Української держави. Як і очікувалось, Ющенко виграв з результатом 52% проти 44% у Януковича. Ці результати були близькі до тих, що показували незалежні екзит-поли під час другого туру виборів. Помаранчева революція здобула свого президента.

Революція Гідності: європейський вибір українців

Після перемоги на президентських виборах 2010 року Віктор Янукович почав змінювати правила політичної гри. Він прагнув створити в Україні авторитарний режим, зосереджуючи якомога більше влади у власних руках та в руках своєї родини. Він переписав Конституцію, змусивши парламент скасувати поправки 2004 року й передати більше влади інституту президентства. Маючи великі повноваження та слабку опозицію Янукович та його оточення зосередили увагу на збагаченні свого клану.

За короткий період часу Янукович, члени його сім’ї та їхні ставленики накопичили величезні статки, перевівши близько 70 мільярдів доларів на іноземні рахунки та поставивши під загрозу економічну стабільність України, яка восени 2013 року опинилась на межі дефолту.

Українське суспільство покладало великі на дії на Європу, оскільки за часів президентства Ющенка наша держава почала переговори з Євросоюзом щодо угоди про асоціацію, яка включала створення вільної економічної зони та лібералізацію візового режиму. Були сподівання, що ця угода збереже демократичні інститути в Україні та запровадить європейські стандарти ведення бізнесу.

Проте, 21 листопада уряд Миколи Азарова заявив про призупинення процесу підготовки до укладання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Згодом виявилося, що після таємної зустрічі Путіна та Януковича у Сочі, українська влада взагалі відмовилась від євроінтеграції.

На саміті ЄС, що проходив 28 листопада 2013 року у Вільнюсі, дійсно готували підписання угоди про асоціацію України з Євросоюзом. І хоча Янукович приїхав на саміт, але підписувати будь-які угоди відмовився.

Європейські політики були розчаровані, а українське суспільство – обурене. Уряд порушив обіцянки, які давав протягом року, зруйнувавши надії людей на європейське майбутнє.

Ще 21 листопада 2013 року, коли уряд оголосив про відмову від асоціації з ЄС, невдоволені громадяни, в основному молодь, розмістили намети на Майдані Незалежності. Завдяки соціальним мережам Twitter і Facebook була швидко поширена інформація про акції.

23 листопада на мітингу в Києві зібралося вже близько 5 тисяч людей. Саме тоді вперше пролунало гасло “Україна – це Європа!” Схожі акції пройшли у Львові, Вінниці, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Сумах, Харкові та у багатьох інших обласних центрах України. Люди  вимагали відставки Азарова, скасування рішення уряду про відмову від євроінтеграції та підписання угоди про асоціацію з ЄС на саміті у Вільнюсі.

Коли 28-29 листопада на саміті Східного партнерства у Вільнюсі договір про асоціацію між Україною та Європейським союзом так і не був підписаний, кількість протестувальників на Майдані сягнула 150 тисяч осіб.

Янукович хотів покласти край протестам, аби не допустити нової Помаранчевої революції. Тому вночі 30 листопада міліцейський спецпідрозділ “Беркут” вчинив жорстоке побиття людей, які стояли на Майдані. Загони силовиків оточили близько тисячі мирних активістів, серед яких було багато студентів. Люди втікали від озброєних “беркутівців” до Михайлівського собор. В результаті жорстокого розгону постраждали близько ста осіб.

Цього українське суспільство не могло і не хотіло терпіти. Наступного дня понад пів мільйона киян, серед яких були батьки та родичі побитих студентів, вийшли у центр столиці. Міліція, яка заблокувала підступи до Майдану Незалежності, була змушена відступити. Того ж дня активісти зайняли будівлю КМДА та Будинок профспілок, де облаштували Штаб національного опору. Те, що починалося як “Євромайдан”, перетворилось на Революцію Гідності.

Доки на Майдані продовжувалась мирна акція, частина активістів намагалася штурмувати Адміністрацію президента. Тоді силовики відбили штурм, застосувавши світлошумові гранати й сльозогінний газ. Потім “беркутівці” перейшли в наступ і почали переслідувати нападників. Силовики діяли  жорстко й били всіх, кого могли впіймати. Під час тих подій постраждало багато журналістів, зокрема представників закордонної преси.

1 грудня 2013 року розпочав активну діяльність Автомайдан – спільнота автомобілістів, які підтримували Революцію Гідності. Того ж дня колона приблизно з 300 автомобілів спробувала проїхати до резиденції Януковича у Межигір’ї, однак шлях їм перегородили автобуси з “беркутівцями”.

Акції протесту почали проходити у багатьох містах України, зокрема у Рівному, Харкові, Дніпропетровську, Хмельницькому, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Кропивницькому, Донецьку, Луганську, Житомирі. Наймасовіший мітинг був у Львові, де на вулиці вийшло близько 40 тисяч людей.

У ніч з 10 на 11 грудня численні підрозділи міліції та “Беркуту” спробували розігнати протестувальників на Майдані. В ту ніч Михайлівський Золотоверхий собор безперервно бив у дзвони, оголошуючи про черговий злочин силовиків. На той дзвін з усього міста прибували кияни та гості столиці. Щогодини людей у центрі Києва ставало все більше, на ранок їхня кількість сягнула близько 10 тисяч.

Через якийсь час “беркутівці” спробували взяти штурмом Київраду, однак протестувальники почали поливати їх водою з пожежних брандспойтів, а біля входу в КМДА почалась бійка. Тоді перевага була на боці майданівців, і силовики змушені були відступили.

16 січня  2014 року Верховна Рада ухвалила пакет законів, які обмежували свободи громадян і згодом дістали назву “диктаторських законів 16 січня”. Вони були проголосовані з порушенням регламенту, а наступного дня ці закони підписав Янукович.

19 січня сотні тисяч людей, обурених “диктаторськими законами”, зібрались на народне віче на Майдані. Попри заклики до продовження мирного протесту, багато людей пішли до Верховної Ради, однак зіткнулися із загонами “беркутівців” на вулиці Грушевського. Почалися сутички, які тривали всю ніч.

Майданівці кидали у силовиків бруківку, фаєри та “коктейлі Молотова”. В результаті активісти спалили шість міліцейських автобусів. Своєю чергою “беркутівці” кидали у демонстрантів шумові гранати, стріляли гумовими кулями й гатили з водомета. У результаті бійки було поранено близько 1400 осіб.

22 січня на Майдані загинули перші активісти – білорус Михайло Жизневський та вірменин Сергій Нігоян. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло львів’янина Юрія Вербицького зі слідами тортур. Напередодні його викрали невідомі прямо з лікарні.

Протягом 23-24 січня протести поширюються по всій Україні. У Тернополі, Львові, Рівному, Івано-Франківську та Хмельницькому, активісти почали захоплювати будівлі обласних державних адміністрацій. Водночас у Донецьку, Луганську та Харкові проходять мітинги на підтримку влади Януковича.

Убивства активістів викликали кардинальні зміни як в Україні, так і в міжнародній спільноті. Загроза санкцій змусила членів українського парламенту подолати страх перед репресіями з боку президента і прийняти резолюцію, яка забороняла застосування сили з боку уряду.

28 січня прем’єр-міністр Микола Азаров подав у відставку. Того ж дня Верховна Рада провела засідання, на якому більшістю голосів скасувала більшість “диктаторських законів”. Однак, на цьому протистояння не завершилось. 19 лютого силовики почали готувати “антитерористичну операцію” на Майдані. Проти активістів були застосовані водомети й БТРи. О 22 годині запалав Будинок профспілок, де розташовувався штаб майданівців. За офіційними даними у тій пожежі загинули дві людини, ще 41 змогли врятувати.

Уже 20 лютого активісти перейшли у контрнаступ, і, попри значні втрати, змогли зайняти Український дім і Жовтневий палац. “Беркут” відійшов до урядового кварталу. На дахах будівель навколо Майдану розташувалися снайпери, які почали вести прицільний вогонь по майданівцях. Проти активістів діяли не лише силовики, а й наймані владою бандити – “тітушки”, які вчиняли збройні напали й грабували майданівців та звичайних людей. Всього з 18 по 21 лютого загинуло понад 100 українських патріотів, яких потім назвали Небесною Сотнею.

У ніч 21 лютого, після того, як Верховна Рада виступила проти тирана, а спецпідрозділи покинули столицю, Янукович тікає. Спочатку він залишає Київ та вирушає до Харкова, де за підтримки Росії намагався влаштувати сепаратистський з’їзд для відділення східних регіонів від України. Коли цього не вдалось досягнути, Янукович та більшість членів його уряду виїхали до Росії.

Майдан прощався із загиблими та відзначав гірку перемогу. Тиран пішов, революція знову перемогла. Верховна Рада, Адміністрація президента та Кабмін перейшли під контроль майданівців.

23 лютого парламент ухвалив рішення про відсторонення Януковича, призначення виконувача обов’язків президента й тимчасового уряду на чолі з лідерами патріотичної опозиції. Тоді ж призначили позачергові президентські вибори. Революція Гідності завершилась перемогою, починалась війна з Росією…

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.