Голодомор по дотичній: рецензія на фільм “Ціна правди”

У середу, 27 листопада, на великі екрани вийшов фільм польської режисерки Агнешки Голланд “Ціна правди” (Mr. Jones), який розповідає про розслідування британського журналіста Гарета Джонса злочинів Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

Дивився фільм і кінооглядач PRM.UA.

Прем’єра стрічки відбулась на Берлінському кінофестивалі, де поважні західні критики визначили цей фільм, як байопік. В основі сюжету історія валлійського журналіста-міжнародника Гарета Джонсона, який відвідав СРСР і побачив жахи Голодомору власними очима. Однак не міг довго опублікувати правду в Британії, бо уряд його країни активно закупляв зерно в СРСР по наддешевим цінам. Врешті-решт журналісту вдалось донести до світу правду про один з найжахливіших злочинів про людства.

Агнешку Холланд не можна назвати режисеркою першої когорти, вона вчилась в Кшиштофа Зануссі та Анджея Вайди та навіть мала кілька номінацій на “Оскар”, однак кінематографічних висот не досягла. Найбільш значущою її роботою є екодрама “Слід звіра” та кілька серій в “Картковому будиночку”. Знімаючи “Ціну правди”, складається враження, що режисерка, просто пішла за світовою тенденцією зйомок про журналістські розслідування, а не розкриття історії Голодомору 1932-33 років. На виході ми маємо якісно зняту кінострічку з “картонними образами й героями”.

Можна опустити кілька явних історичних не співвідносностей, як от репліки уніформ чи не дуже достовірне зображення селянських хат, яке сповна компенсується грамотною операторською роботою та ефектним монтажем. Однак, є моменти, які пропустити не можливо — зокрема однобокість персонажів. Гарет Джонсон тут зображений, як абсолютно позитивний персонаж — ідеаліст та інтелектуал, який бореться за цінність істини й правди. Йому в противагу вибудований образ керівника московського бюро The New York Times Волтера Дюранті, який підтримував політику Сталіна, як абсолютне зло й аморальність.

Читайте також “Пам’ятаємо кожне зерня 33-го”: як вчиняли Голодомор в Україні

Ще окремою сюжетною вставкою є Джордж Орвелл, який працює над “Колгоспом тварин”, який написав, ніби то під впливом розповідей Джонсона. Насправді — це неправда, Орвелл написав “Колгосп тварин”, описуючи свої враження від участі в громадянській війні в Іспанії, де його, ідейного соціаліста, його ж товариші зі сталінського крила ледь не розстріляли.

Якщо розбирати акторський склад, то тут ніби без “косяків”, але явно не для “Оскару” акторська гра. Головного героя, Гарета Джонсона, виконав британець Джеймс Нортон, який відомий серіалами “Війна та мир” і “Макмафія”, актор чи не вперше грає головну роль в кіно і намагається витягувати свого персонажа до потрібного рівня. В противагу йому можна поставити жіночий образ Ади Брукс у виконанні зірки останнього Форсажу Ванесси Кірбі, який вписаний лише для створення ліричної лінії в кіно (насправді такої журналістки не існувало), і з невідомої причини обділений увагою режисерки. Окремим персонажем тут виступає антипод Джонсона — Волтер Дюранті. Пітер Сарсгаард, який відомий українському глядачеві за фільмом “К-19” та серіалом “Джекі”, зумів створити заволуноський образ мерзотника. Тут тобі і ідейний сталінізм, і опіумні оргії з повіями, геями та геями-повіями, і навіть співпраця з НКВД. При цьому всьому в цього мерзотника є певний шарм — і цей шарм — це виключно заслуга акторської гри Сарсгаарда.

Щодо зображення самого Голодомору — тут йому присвячено не більше 20 хвилин. Це кілька треш-сцен: ось кожух продають за хліб, ось діти доїдають власного братика, ось при дорозі мертва мати і її ридаюча дитина, яку живою  кидають в труповозку. Ось ще люди в черзі б’ються за хліб і розказують іноземцю (це в пік шпигунської істерії в країні), що в них забрали хліб. Власне на цьому розкриття теми головної трагедії українського народу закрито.

Але варто розуміти, що “Ціна правди” – це фільм не про Голодомор, а фільм про важливість донесення журналістської правди. В Україні, як не дивно, але чомусь не заведено говорити про те, що західні країни-лідери проігнорували проблему Голодомору на Лізі націй у 1933 (за надання продовольчої допомоги проголосували Ірландія, нацистська Німеччина і фашистська Італія), в той час, коли Британія та США активно закупляли зерно, яке називали”золото Сталіна”, за дуже дешевими цінами. А європейські інтелектуали, як от французький філософ Жан-Поль Сартр, британський драматург Бернард Шоу чи французькі письменники Ромен Роллан та Анрі Барбюс взагалі заперечували Голодомор та раділи “успішності соціального експерименту Сталіна”. Саме про це картина Агнешки Холланд — про те, що ліберальний захід насправді ліберальний лише до тієї міри, до якої йому це вигідно, але коли хтось розповідає про те, що не вигідно, його варто зашеймити та максимально маргіналізувати. Однак навіть попри це, Гарет Джонсон хотів донести правду про жахи людоїдського режиму Сталіна і зміг це зробити. Саме про таку журналістику, яка попри все, несе правду, знято це кіно.

В сухому залишку ми маємо грамотно відзняту та змонтувану картину зі нудним сюжетом та однобокими персонажами, яка збоку розкриває проблему Голодомору. Фактично, це дуже схоже на те, якби сценарій “Крути 1918” чи “Заборонений” зняла більш підготовлена творча група – картинка хороша, але суть ніяка. Тому українському кінематографу ще потрібно зняти якісне кіно про найбільшу трагедію власного народу.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.