Історія одного тату: огляд на спекулятивну драму “Людина, яка продала свою шкіру”
Минулого тижня в український прокат вийшов минулорічний номінант на премію “Оскар” – фільм “Людина, яка продала свою шкіру”.
Кінооглядач “Прямого” подивився фільм.
Сем – сирієць, який був вимушений втекти з батьківщини через репресії. В Лівані він працює на птахофабриці та намагається не втрачати зв’язок з коханою жінкою, яку батьки видали заміж за перспективного сирійського дипломата з Бельгії. Щоб вирватись зі злиднів та потрапити до Європи, Сем погоджується стати артоб’єктом відомого митця Джефрі Годефруа. Суть умови проста – на спині сирійця роблять татуювання і він повинен приїздити на виставки в різні кінці світу, щоб виконувати роль мистецького експоната.
Власне, історія будується на реальних подіях. У 2008 році бельгійський митець Вім Дельвуа створив артоб’єкт “Тім”, який полягав в татуюваннях на тілі людини. Пізніше шкіру артоб’єкта продали на аукціоні. Після смерті людини, вона буде акуратно знята, упакована в рамку і відправлена колекціонеру. Туніська режисерка Каутер Бен Ганія додає до цієї історії соціальний аспект біженства та подій в Сирії, “признавши” головним героєм – політичного біженця. Та надавши татуюванню політичний підтекст, адже на спині Сема красується величезна шенгенська віза, яка наче символ обмежень в кордонах для “неєвропейців”. Ця стрічка мала б стати історією про рекурсію свободи та несвободи, однак через нав’язливий політичний контекст, яким режисерка прямо тицяє в носа, філософічність картини втрачається.
Образ художника Годефруа, який мав би постати певного роду Мефістофелем, який творить добро всьому бажаючи лиш зла, рівно як і образ його стервозної помічниці Сораї (Моніка Белуччі, якої в кадрі зовсім мало) у ці стрічці радше типажі глянцевого світу, ніж повноцінні характерні персонажі. Можна звісно удати, що ця історія метафора до експлуатації будь-якої уразливої групи для досягнення свої кар’єрних, політичних чи фінансових цілей. Однак занадто пласке висміювання сучасного мистецького ринку і постійна акцентуація на темі біженців дає нам зрозуміти, що стрічка радше спекулятивна драма, а ніж глибоко прорефлексоване авторське висловлювання в кіно. Іронічним в цьому контексті є те, що режисерка, яка постійно звертається до експлуатації теми біженців світом глянцю, сама пожинає не менші плоди від свого моралізаторства – стрічка “Людина, яка продала шкіру” змогла взяти номінацію на “Оскар” та приз на фестивалі у Венеції.
В сухому залишку, “Людина, яка продала власну шкіру” – це той приклад, коли поганий фільм не рятує навіть гостросоціальна тема від того, що він поганий фільм. Єдине, що в цій стрічці хороше – це акторська гра виконавця головної ролі – Ях’я Магайні. Актор для якого стрічка стала повнометражним дебютом, має всі дані, щоб стати новим Жаном Рено у французькому кінематографі.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.