Лавкрафтіанський абсурд українських санаторіїв: огляд на стрічку “Сторонній”
Прогримівши на фестивалях по всьому світу, від Південної Кореї до Португалії, до українського прокату дійшла стрічка Дмитра Томашпольського – “Сторонній”.
Кінооглядач “Прямого” був на прем’єрі фільму і готовий розповісти чому український фільм такий був популярний закордоном.
Команда з синхронного плавання під час показового виступу пірнає в басейн і зникає. За п’ять років у водолікарні жінка зникає під час приймання хвойно-перлинної ванни. Обидві ці справи веде інспектор Глуховська – сувора детектив, яка немає жодної не розкритої справи. Для того, щоб докопатись до істини, Глуховська прибуває в водолікарню під виглядом пацієнтки. А далі детективний сюжет зразка постнуарних фільмів початку 1990-тих раптово перетворюється в сюрреалістичну картину, сюжет якої варто дивитись, бо переказати його майже не можливо.
Дмитро Томашпольський вирізняється зніманням складних і багато в чому химерних фільмів не розрахованих на масову аудиторію. Його історія про секс без гравітації “F63.9 Хвороба кохання” та про режисера артхаузу, який знімає клоунаду “Ржака” уже отримали різнополярні відгуки від щирого нерозуміння до не менш щирого захоплення. З “Стороннім” буде схожа реакція. Адже ця стрічка – це не лише синтез жанрів, що поєднав в собі детектив, трилер, містику та навіть мелодраму. Це ще й доконана кіноробота в стилі сюрреалізму в дусі робіт Девіда Лінча, як “Малхолланд Драйв” чи “Твін Пікс”. До речі у фільмі є пасхалки до “Твін Піксу”, зокрема червоних гардин.
Здавалось би те, що починалось, як постнуарний детектив, типу “Острів проклятих”, раптово перетворюється в абсурдизм та сюр. Однак, режисер не намагається зняти “Твін Пікс” на український лад. Його стрічка зовсім інакше. Він начиняє її усім: лавкрафтівськими мотивами та персонажами, конспірологіями та чисельними теоріями, вводить мелодраматичну лінію та додає тонів класичного горору з 1980-тих. З усього цього Томашпольский створює ладний ансамбль завдяки зваженій роботі камери, монтажу та звуку. Окрема важлива частина фільму – це час, який тут живе по абсолютно своїм правилам. Час у всесвіті “Стороннього” рухається по вертикалі, горизонталі, спіралі та діагоналі одночасно. Глядачу, а й почасти персонажам, не до кінця зрозуміло, що за чим і коли відбулось. Темпоральність – це і є той абсурдистсько-сюрреалістичний зв’язок фільму Томашпольського з творчістю Лінча.
“Сторонній” – це фільм лавкрафтіанського саспенсу. Грамотна і в чомусь видатна операторська робота Сергія Смичка постійно знаходить ракурси необхідні для того, щоб постнуарний містичний детектив озивався голосом Древніх. Тут великі золоті риби плавають в акваріумі в полковниці поліції. То тихим потоком, то бурхливою піною зривають потоки станції аерації, де розташована водолікарня. Ну і власне сама водолікарня заставлена акваріумами та палюдаріумами. Поруч з почуттям легкої напруги, глядач постійно відчуває неприємну і холодну вологість, яка врешті-решт озветься персонажа схожими до героїв “Форми води” Гільєрмо Дель Торо.
В сухому залишку “Сторонній” – це унікальна стрічка для українського кінематографа, яка вперше сміливо перетинає межу між реальним та ірреальним, створюючи унікальний сюрреалістичний світ, який наповнений одночасно посиланнями на Лавкрафта та творчим зв’язком з Лінчем. І все це химерне дійсно органічно тримається шляхом правильно скомпонованої режисури, звуку та монтажу. Стрічка, яка однозначно не для масового глядача і попкорну, але яка точно шедевр українського кіно.