Неоново-кривава мішура: огляд на переможця Каннського кінофестивалю “Титан”
Останнього дня вересня в український прокат вийшов французький боді-горор “Титан”, який став тріумфатором на цьогорічному Каннському кінофестивалі.
Подивився стрічку і кінооглядач “Прямого”.
Алексіс в дитинстві потрапила у ДТП, наслідком якої стала об’ємна титанова пластина замість черепної кістки та девіантна поведінка. Подорослішавши, дівчина стала працювати еротичною танцівницею в дорогому автосалоні. Любов дівчини до авто раптом переросла в повноцінний коїтус з “Кадилаком” і вагітність людини від авто. На фоні цього девіантна поведінка Алексіс загострилась і вона убиває свою родину, коханку, знайомих, застосовуючи нехитрий набір інструментарію, як то шпиці, ніжки стільця чи коцюба. Врешті-решт, вагітна вбивця видає себе за зниклого хлопця і знаходить нову родину в особі начальника місцевої пожежної команди та власне самих пожежних. Завершується ця історія актом народження не то дитини, не то кіборга.
Здавалось би у цьому абсурдному дійстві, де кіберпанк межує магічним реалізмом, а тепла неонова картинка повсюдно заливається потом, слізьми, кров’ю, спермою та іншими біологічними рідинами можна знайти неймовірну провокацію та виклик суспільству. Багато кінокритиків бачать в цьому маніфести гендерної філософії, однак, якщо озброїтись феноменологічним засобом редукції (спрощення), то стане очевидно, що за всією естетикою “гендерного бодді-горора” криється всього-на-всього стара-добра мелодрама про те, як дві нещасні душі знайшли одне одного в цьому навіженому і холодному світі.
Так, можна нескінченно розписувати, що убивство колишнього оточнення – це символ розриву з патріархальними суспільством. Що стиснення грудей і живота широким бинтом і ламання носа об раковину – це історія про стирання гендерної ідентичності. Що народження дитини з механічним хребтом від автомобіля – це посилання на маніфести про кіберфемінізм. Що танці напівоголених пожежних в неоновому світлі – це алюзія на латентну гомосексуальність закритих чоловічих спільнот, можна навіть в цих танцях провести порівняння з “Красивою роботою” Клер Дені про гомосексуальність в Іноземному Легіоні. Однак все це буде розмова лише про декорації, які нам пропонує режисерка Жюлі Дюкурно.
Французький філософ Гі Дебор свого часу створив концепт “суспільство спектаклю”, який полягає в тому, що одні слова і вчинки завжди означають інші. Наприклад, коли чоловік зізнається в коханні та просить руки і серця в жінки, то насправді він просить її підписатись на бажано довічне співіснування його побуту. Приблизно таке ж “суспільство спектаклю” перед нам розігрує Дюкурно – створивши галерею натуралістичних сцен в неоновому світлі, вона створює ілюзію калейдоскопу питань гендерної філософії та фемінізму, а насправді знімає доволі банальну за ідеєю мелодраму, про те, що всі ми самотні в цьому світі, і всім хочеться любові, навіть жорстоким девіантам.
В сухому залишку, “Титан” – це дуже яскрава картинка з алюзіями на актуальні сучасні тренди та екшн-сценами в стилі раннього Роберта Родрігеса, за якими приховується сентиментальна мелодрама про самотність і воз`єднання душ.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.