Ода самотності та любові: огляд на драматичний мюзикл “Аннет” Леоса Каракса
Драматичний мюзикл Леоса Каракса відкривав цьогорічний Каннський кінофестиваль. Стрічка, яка наробила чимало шереху на Лазурному березі та принесла першу в житті режисера значущу нагороду в кінематографі, нарешті в українському прокаті.
Кінооглядач Прямого побував на прем’єрі та готовий розповісти чому для одних це кіно – катарсис, а для інших – дарма витрачений час.
Сюжет стрічки розповідає нам про провокаційного стендап-коміка Генрі (Адам Драйвер) та всесвітньо відому оперну діву Енн (Маріон Котійяр). Люди, які живуть в різних світах, раптово закохуються одне в одного і плодом їхнього кохання стає дитина – дівчинка Аннет, яка має одночасно талант та прокляття. Після раптової смерті Енн, Генрі починає експлуатувати талант доньки, що врешті-решт приводить його до буцегарні, однак не тюремні ґрати стають йому найбільшим покаранням.
Сценарій та музику до картини написала легендарна група Sparks, чия творчість завжди нагадує легкий мотив, що приховує чорну меланхолію. Sparks давно цікавився ідеєю створити щось кінематографічне (чого вартий їх концептуальний альбом присвячений Інгмару Бергману), та й вибір Каракса в якості режисера майбутньої поп-опери став не випадковим, раніше Леос взяв участь в альбомі гурту “Hippopotamus”.
Леос Каркас – один з тих режисерів, які не часто балують публіку новими фільмами. Попередня стрічка режисера, “Корпорація “Святі мотори” побачила світ у 2012 році. “Аннет” стала сьомим повнометражним фільмом режисера, який знімає вже понад 35 років. Такі великі перерви між фільмами пов’язані з тим, що кожну стрічку режисер знімає, як власну, багато в чому інтимну, якщо не сповідь, то розповідь. У свої попередніх картинах режисер знімав на головних жіночих ролях коханих жінок – Мірей Пер’є, Жульєт Бінош, Катю Голубєву (її пам’яті присвячена “Корпорація “Святі мотори”). А головні чоловічі персонажі отримували імена, які є посиланням на справжнє ім’я Каракса – Алекс Крістоф. Історія “Аннет” багато в чому також є авторською рефлексією. Справа в тому, що дружина Каракса, Катя Голубєва, померла в 2011 році за дуже дивних обстави, і режисер в своїх нечисленних інтерв`ю неодноразово винив себе у смерті дружини.
“Аннет” – стрічка присвячена доньці Каракса Насті Голубєвій-Каракс, яка з’являється на початку стрічки. І це присвята не спроста, адже основний сюжет фільму закручується саме навколо стосунків батька та доньки. Роль дитини в фільмі грає дерев’яна лялька. Так, не комп’ютеризоване немовля, до якого звиклий глядач, а дерев’яна, в чомусь схожа чи то до Піноккіо, чи то до Чакі, монструозного вигляду лялька, яка є глобальною метафорою “несправжньої” любові батьків до дітей та чоловіків до жінок і навпаки, коли любов перетворюється в експлуатацію, що прикривається доброчесними мотивами “для чийогось ж блага”, при цьому ігноруючи реальні потреби іншого. Фінальна сцена, де лялька перетворюється на дівчинку – грандіозне резюмування головної метаформи “Аннет”. Якщо чесно, до останнього не хочеться вірити, що загримований у фіналі під Каракса герой Драйвера є хоч трішки автопортретом режисера.
Ролі усіх персонажів стрічки скомпоновані таким чином, щоб розкривався насамперед образ героя Драйвера, якого протягом всього сюжету все глибше і глибше пожирає власне его, яке він називає у фіналі “безоднею”. Феміністичні критикесси уже встигли звинуватити Каракса в тому, що його стрічка мізогінна. Насправді ж вона скоріше мізантропічна. Адже для головного героя не важлива стать, лише те, чи згодна людина зайняти відведене їй місце.
Здавалось би, як весь цей психологічний та драматичний трилер з усіма його авторськими рефлексіями можна помістити в канон мюзикла з його піснями та танцями? Каракс та Sparks використовують для цього багато гротеску, бурлеску та жаху. Сцени пологів, кунілінгусу, танців на фоні шторму, допитів в поліцейській дільниці – всі вони наповнені піснями та танцями, однак в жодному випадку не виглядають смішно, а навпаки захопливо. Навіть вставлена історія про MeToo у картині виглядає дуже органічно. Стрічка триває дві з половиною години. Протягом цього хронометражу постійно змінюється атмосфера та динаміка картини. Розпочавши легко та весело в дусі “Ла-Ла-Ленд” Деміена Шазела до кінця стрічка набуває темного та хмурного саспенсу, ніби “Та, що танцює у темряві” Ларса фон Трієра. Дивитись останню третину цієї стрічки майже нестерпно через потужне кипіння емоцій. І лише коли насамкінець глядачу нагадують, що ця картина – лише вигадка, щоб розважити глядача, відчуваєш можливість легкого видихнути, після глибокого вдоху на початку фільму.
В сухому залишку, “Аннет” – це дуже амбіційний та незвичний авторський проєкт Каракса та Sparks, який багато в чому став розпачливою рефлексією режисера про самотність, кохання та мистецтво. Стрічка, яка однозначно викличе неоднозначні відгуки в глядачів. Для когось творчі експеременти з мюзиклом та хмурні роздуми режисера стануть естетичним катарсисом, для інших – незручною галькою в сандалях. Для когось – притворним мюзиклом. В цьому і полягає весь Каракс – кожен в його стрічки бачить те, що йому б хотілось бачити.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.