Про новий стандарт базової освіти, інклюзію та антибулінг, держзамовлення та гранти для науковців – Лілія Гриневич у ексклюзивному інтерв’ю PRM.UA

Лілія Гриневич — в освіті все життя. Учениця, студентка, вчителька, завучка, директорка, аспірантка, викладачка, голова профільного парламентського комітету. Зараз на посаді міністра вона намагається докорінно змінити систему освіти. Під час інтерв’ю вона неодноразового наголошує: “стіну зламано”.

Про реформу освіти в Україні, про те, що очікувати батькам першачків та абітурієнтів, як впроваджуватиметься інклюзія, антибулінг та релігійна освіта та що очікує вищу освіту та науковий розвиток України – про це все в великому ексклюзивному інтерв’ю “Прямому” міністра освіти та науки Лілії Гриневич.

Ліліє Михайлівно, хочеться поговорити для початку про цьогорічні нововведення. Знаємо, що у 2019 році Україну очікує масштабна в освітньому плані подія – новий Державний стандарт базової освіти. А тому цікаво дізнатися, чого ж очікувати українцям, які поведуть дітей своїх дітей до першого класу?

Перший клас навчається вже за затвердженим стандартом початкової освіти. Стандарт базової освіти визначає знання, вміння та цінності, які дитина має отримати в школі з 5 по 9 клас. Він буде чинним вже для тих дітей, що пішли у перший клас у 2018 році в межах реформи НУШ. Як в початковій, так і в базовій освіті – основна зміна в тому, що ми вимірюємо результати навчання не лише сумою знань, а й перевіряємо, що дитина реально вміє, чи відбулось у неї становлення базових людських цінностей. Наприклад, у математиці йдеться не лише про знання якихось готових алгоритмів, а й про глибоке розуміння матеріалу і вміння застосовувати його в особистому житті. Адже математика – це й фінансова грамотність, й підприємливість, можливість навчити дитину доброчесно поводитись з грошима, співпрацювати з іншими. Вона відкриває цілий спектр освітніх можливостей, які не закінчуються на заучуванні формул. Такий підхід потребує іншого змісту освіти, інших методик навчання, які використовують вчителі, а також додаткових матеріалів, які можна використовувати під час навчання.

Щодо підготовки вчителів. Нині для них уже завершилась реєстрація для участі у сертифікації. Розкажіть, будь ласка, про сам цей процес та його можливі результати?

Ми цього року плануємо пілотну сертифікацію, оскільки необхідно відпрацювати всі її методики. Очікувалося, що в ній братиме участь орієнтовно одна тисяча вчителів. Зареєструвався 971 учитель, а дотрималися всіх вимог при реєстрації та братимуть подальшу участь у сертифікації 872 педагоги.

Що є сертифікація для самого вчителя? Вона побудована так, що під час підготовки вчитель фактично отримує підвищення кваліфікації. Адже треба підготуватися до тесту, який проводитиме УЦОЯО (Український центр оцінювання якості освіти), та до обстеження, яке проводитиме ДСЯО (Державна служба якості освіти).

У нас розроблена система критеріїв, ознайомившись з ними вчителі починають більш системно розуміти, які вимоги зараз ставляться до сучасного вчителя Також вчитель повинен зробити самоаналіз своєї роботи. Тому я сподіваюся, що це дасть поштовх та імпульс педагогам, які відважились йти на сертифікацію. Якщо вони пройдуть сертифікацію успішно, то отримають надбавку у 20% до заробітної плати. Це також буде зобов’язувати їх ділитися своїм доробком і здійснювати методичну роботу зі своїми колегами, але також відкриє доступ до різноманітних процесів, які відбуваються в освіті. Наприклад, вони можуть бути залучені, як спостерігачі за роботою інших вчителів на наступній сертифікації.

Тобто сертифікація – це додаткова можливість для вчителя проявити себе , пошук агентів змін заради нової української школи.

Певне, невеликий відсоток вчителів зможуть пройти сертифікацію. Хтось залишиться несертифікованим. Якусь частину з таких можна назвати носіями радянської парадигми мислення, і вони неохоче сприйматимуть цінності НУШ впроваджувать нові методики. Як можна поліпшити цю ситуацію?

У системі освіти нині працює 440 тисяч вчителів. Ми не можемо одномоментно всіх їх змінити. Те що робимо ми – це зсув парадигми, а не косметичні зміни. Ми хочемо перейти від вертикальної педагогіки, до педагогіки партнерства. Хочемо навчати методикам активного дослідницького навчання, а це означає, що вчитель повинен бути готовий до фундаментальних змін, що потребує часу. В будь-якій професії працюють різні — є піонери змін, а є ті, хто взагалі не можуть вже змінитися, таких не більше 10%. А є більшість чекає, що ці зміни стануть незворотними, і їм доведеться пристати на них.

Я хотіла б, і вся наша команда працює над тим, щоб зміни ставали незворотними і ця кількість людей, які втягуються починала збільшуватись. Сертифікація – це є один з механізмів, як це зробити. Окрім того запущена широкомасштабна кампанія підвищення кваліфікації вчителів, які починають працювати за новим стандартом. Минулого року її пройшло 41,5 тисяч вчителів, які стали класоводами та вчителями іноземної мови перших класах. При цьому ми це робимо через змішане навчання – є дистанційний курс і є очні тренінги. Підвищення кваліфікації – це наш спосіб допомогти вчителю зрозуміти та навчитись використовувати нові методики. Для тих, хто злісно не хоче змінюватись, існує атестація, що проходить кожні 5 років. Відмова керуватися державними освітніми вимогами – це шанс просто лишитись не проатестованим.

На сьогодні ситуація така: ми намагаємось цей стандарт, і все що стосується НУШ робити дуже публічним для громадськості й насамперед для батьків. Батьки, особливо молоді, які є дуже активними. Якщо вони дуже цікавляться, вони можуть відчути зворотній зв’язок: чи навчає той чи інший вчитель їх дитину за стандартами НУШ чи ні. Тому вчителю буде не так вже й просто утримувати свою монополію на старе і не відкриватись до нових змін.

Окрім сертифікації вчителів, цьогоріч в загальноосвітній системі відбувся значний рух в плані гуманізації освіти. Зокрема, в програмах інклюзії. Яка наразі проводиться робота в цьому напрямку?

Давайте ми почнемо з питання інклюзивної освіти. Тому що право на освіту для всіх, повага гідності і таланту кожного – це є одна з базових цінностей НУШ. Ми зараз дуже серйозно наростили можливості для дітей з особливими потребами. Наша мета – створити умови для їхнього спільного навчання зі звичайними дітьми, щоб не ізолювати цих діток у закритиму середовищі, а вчити жити в реальному світі. Їхня присутність також необхідна і їхнім одноліткам, адже так суспільство вчиться спілкуватись і сприймати інакшість, діти усвідомлюють, що почуття гідності, потреба у спілкуванні та розвитку, якесь своє власне покликання має кожен із нас Ми сьогодні вже маємо 14 тисяч дітей, які користуються корекційними послугами. Ця кількість в деяких областях зросла навіть не у два, а в п’ять чи шість разів. Ця “стіна” зламана. Мушу зазначити, величезна заслуга в тому, що процес швидкий належить дружині Президента Марині Порошенко. Вона для себе взяла інклюзію, як основну тему, попри те, що тема дуже непроста, це потребує нових фінансових та інституційних інструментів.

Інший не менше важливий напрямок гуманізації освіти — це безсумнівно антибулінгова програма. Як просувається справа у цьому напрямку, які механізми застосовуватимуть, щоб зруйнувати цю замкнуту систему?

Це дуже складна тема, яка завжди замовчувалася, а ми її вивели на світло. Наразі ухвалений антибулінговий закон, який ще потребує вдосконалення, але це вже перший крок. Тут треба рухатися трьома різними напрямки одночасно. Закон демонструє, яким чином покарати того, хто здійснює цькування. Наразі ми працюємо над процедурами, які б допомогли розпізнавати булінг, дати докладніші інструкції куди і до кого дитина може звернутись в разі цькування. Але цього мало, хоча дуже важливо, щоб покарання було. Щоб було зрозуміло, що якщо хтось когось цькує, то він або його батьки будуть притягнуті до відповідальності.

Друга частина цієї роботи – це виявлення і запобігання булінгу. Згідно з опитуваннями, більшість тих, кого цькують ніколи про це не розповідають. Вони терплять, і потім мають і нервові розлади, і різні комплекси.

Тому що, якщо вони розкажуть буде ще гірше, булінг посилиться.

Це свідчить про те, що школа не вміє реагувати на цькування після того, як воно виявлене. І тут важлива власне ця робота, коли чітко визначено, як це відбувається, і коли всі діти не будуть співучасниками цькування. Тому що проблема полягає в тому, що цькує 1-2% учнів в класі, цькують 5-7, інколи 10% учнів, а більшість пасивно за цим спостерігає, або ще гірше знімає цькування на мобільні телефони. Ось тут важлива ділянка роботи, яку ми розпочали із зустрічі з американським мотиваційним спікером Ніком Вуйчичем, чим розпочали антибулінгову кампанію. Це просвітницька робота з приводу того, яким чином треба ставитися до прав іншої людини і як захищати власні права. Ніхто немає права цькувати іншого. Якщо хтось пасивно за цим спостерігає і не реагує, то він також причетний до цькування. Формування такої культури у навчальних закладах, розуміння цього – це важливий напрямок роботи. Тому в нас розробляється відповідні навчальні матеріали, які, зокрема, в електронній формі ми розміщуємо на сайті МОН, планується розробка антибулінгового відеокурсу спільно з Prometeus. Але тут є ще один момент – вся система і культурне середовище воно повинно бути проти цькування. Тому нам потрібен хороший культурний продукт, зокрема і фільми, які можуть показати, як боротися з цькуванням.

Але все ж, які наразі механізми протидії булінгу наразі працюють?

Відповідно до закону в школі має бути запроваджено кілька речей для протидії цькуванню. Зокрема, має бути номер телефону анонімної лінії, куди ти можеш подзвонити і сказати, що тебе цькують. Дитина може так само сказати про це вчителю, директору, що, як правило, учні бояться це робити. Хоча якщо створюється антибулінгова культура в школі, то тоді ті, хто цькують, залишаються в жорстокій меншості.
Уперше закон поклав на директора обов’язок. Тепер він повинен, дізнавшись про факт булінгу чи через інформацію від анонімної лінії, чи від психолога, провести розслідування, та зібрати комісію. Тоді визначити – чи це було цькування, чи це одноразова ситуація в якій, той хто цькує вибачився і вона закрита, чи це є постійне періодичне цькування. Якщо дійсно відбулося цькування, то наступним етапом мають бути санкції.

Одним з гостросоціальних питань, враховуючи останні події в суспільстві, є питання релігійної освіти. Наразі вона функціонує за бажанням батьків, але уже було кілька прохань від депутатів різних обласних рад, щодо обов’язкового запровадження християнської етики? Яка в цьому питанні позиція МОН?

Наша позиція є такою, що свобода совісті є для усіх громадян. Є громадяни, які хочуть виховувати своїх дітей у релігійних традиціях християнства, а є й ті, що ні. Ми маємо це поважати. У нас в Україні є різні віросповідання. Курс християнської етики, який розроблений і узгоджений Міносвіти, ба більше — у нас сьогодні акредитовані програми підготовки вчителів християнської етики. Тому в цілому світоглядно ми підтримуємо можливість такого курсу. Є й підручники, які також узгоджені Міністерством освіти й науки. Це міжконфесійний курс, а не курс релігії, який скоріше орієнтований на загальнохристиянські принципи. Проте ми не можемо встановити його, як обов’язковий релігійний курс для усіх. Якщо місцеві ради вважають і мають консенсус з усіма батьками, то вони можуть легітимізувати такий навчальний курс в межах окремої території. Вони можуть запропонувати вибірковий курс, як обов’язковий і оплатити його. Тому ситуація така – курс доступний для усіх за бажанням батьків, він є вибірковим, і на рівні держави мусить таким лишатись.

Безсумнівно, що за вашого перебування на посаді міністра найбільший рівень діджиталізації освіти. Підписані угоди з Google. Відбувається впровадження електронних підручників. Який наступний крок в цьому напрямку планує МОН?

Перш за все, я хочу сказати, що в нас немає іншого виходу, тому що цифрові технології допомагають самому навчальному процесу. В нашій країні є дуже велика проблема цифрового розриву. Цифрового розриву між поколіннями, зокрема дітей та вчителів, між селом та містом.

Цього року ми плануємо створити загальну концепцію цифризації освітньої системи України. Тому що нам потрібна повна візія того, як ця система виглядатиме в повному обсязі. Сюди входить доступ до інтернету, який би нам дозволив використовувати електронний освітній контент в повному обсязі, зокрема мультимедійний. Інша історія — це сама інфраструктура, тобто носії, з якими діти можуть працювати у школах. Третя частина, можливо найосновніша, все це працюватиме в тому випадку, якщо вчителі зможуть цим користуватися. В інакшому випадку вчитель не буде використовувати цих матеріалів і все це буде нереалізоване. Тому затвердити концепт цифризації освітньої системи України — це перше. Друге, цього року ми робимо дуже велику інвестицію — орієнтовно мільярд гривень. Ці гроші підуть на підключення до інтернету всіх тих навчальних закладів та шкіл, які не мають доступу або мають доступ менший за 30 МБ в секунду. Також ми розробили програмне забезпечення для Національної освітньої платформи. Тобто необхідно наповнити цю електронну платформу, звідки вчителі можуть черпати цей контент. Тому це друга важлива складова.

Чесно скажу, в Україні не розвинутий ринок електронних підручників. Ми власне, хочемо показати той стандарт, який існує в розвинутих країнах, щоб наші виробники електронного контенту навчилися робити такі підручники. Я вважаю, що особливо зараз, коли ми маємо значну кількість українських дітей, які перебувають в окупованих територіях Донбасу та Криму і потребують української освіти, весь цифровий освітній контент має ще більше значення.

Очевидно, що останні щонайменше десять років українська освіта, якщо не повністю, то майже повністю відірвана від реального ринку праці. Ринок праці перезавантажений людьми з вищою освітою, однак майже відсутні люди робітничих професій. Цьому є чимало факторів від занепаду індустрії до зниження престижності робітничих професій. Як відомо, цьогоріч запускається реформа професійної освіти: як вона впроваджуватиметься та коли очікувати найближчих результатів?

Ми б хотіли, щоб все управління профтехосвітою здійснювалось на рівні області, бо вона має регіональне спрямування. В залежності від економічного профілю областей, вони формують відповідний перелік спеціальностей, який затребуваний в регіоні.

Ви згадали про розрив між ринком праці та профтехосвітою, і цілком справедливо, що його нам треба подолати. Ми почали зі стандартів, які писалися спільно з роботодавцями. Зараз ми створюємо сучасні центри професійної технічної освіти, які отримують обладнання. Минулого року ми інвестували в ці центри 100 млн гривень, у 2016, 2017 та цьогоріч – по 50 млн гривень. Зараз за кошти держави створено 100 таких центрів, у 2019 буде ще близько 25, Але є й такі центри, куди інвестували безпосередньо роботодавці.

На жаль, зношеність нашої професійно-технічної освіти дуже велика і самотужки ми цього не подолаємо. Саме тому ми підписали меморандум з ЄС, де основним пріоритетом співпраці у сфері освіти є створення так званих центрів професійної досконалості, які фінансуватимуться Європейським Союзом та Європейським інвестиційним банком. Наразі ми розробляємо основний концепт цього проекту. Ми бачимо його, як створення багатопрофільних центрів з переліком актуальних професій для цього регіону, і оскільки там є не лише грант, а й позика ЄІБ, області повинні взяти на себе відповідальність в поверненні цього кредиту. Зараз ми працюємо власне над тим, щоб відібрати та області, які готові для створення цієї інфраструктури.

Стандарти, інфраструктура і третій стовп цієї реформи — це перехід на дуальну освіту. Коли люди, які навчаються в профосвіті проходять теоретичну підготовку, а частину часу навчаються на виробництві. Наша найголовніша зараз проблема — це знайти відповідальних роботодавців, які готові взяти на до себе на навчання. Дуальна освіта – це основа професійної освіти в Німеччині. Там роботодавці сприймають це, як свою обов’язкову соціальну відповідальність, бо інакше вони не отримають кваліфікованих кадрів. Хочу сказати, що в Україні роботодавці вже починають так мислити. Ще не всі, але ми вже маємо партнерів, які реалізовують дуальну освіту.

У закон про вищу освіту прописано наявність ступеню молодшого бакалавра, яка кореляція між молодшим бакалавром та молодшим спеціалістом?

Молодший бакалавр — це короткі програми вищої освіти, тобто молодший бакалавр — це не професійно-технічна освіта. Він є частиною вищої освіти, так званий короткий цикл вищої освіти, що становить два роки. Де потрібен молодший бакалавр? Наприклад викладачі, які працюють у гуртках, вони потребують того, що власне колись, називались молодшим спеціалістом, але на базі підготовки повної загальної освіти. Таким чином, молодший бакалавр є доступним для такої кваліфікації, яка не потребує повного бакалавра. І це є перехідним ступенем — ти можеш піти працювати, а ти можеш іти далі, й здобувати повного бакалавра. Поки ще це необхідне для Міністерства культури, яке ініціювало розробку нами цього закону, що більше й більше факультетів задумуються про спеціальності, де вони можуть запропонувати надати ступінь молодшого бакалавра. Така можливість існує, зараз розробляються умови до ліцензування молодшого бакалавра. Ніхто не буде спонукати робити за різними спеціальностями молодшого бакалавра. Він виникатиме рівно там, де він буде потрібен на ринку праці.

“Молодший спеціаліст” є фаховою, передвищою освітою. Це не є вища освіта. Ці програми молодшого спеціаліста, як правило, тривають 3-3,5 роки і включають в себе здобуття повної загальної середньої освіти і надання певного фаху. Це – диплом про фахову передвищу освіту.

А “молодший бакалавр” – це є дворічні програми на базі повної загальної середньої освіти. Коли ви вже маєте свідоцтво про загальну середню освіту – тільки тоді ви отримуєте цю програму. Вона є дворічною. Це є вища освіта.

Це приблизно те, що в Штатах називається “асоційована ступінь”?

Так-так, саме так.

Якщо можна повернутися щодо питання гуманізації, то питання освітнього омбудсмена. Цього року повинен запрацювати такий інститут. Які обов’язки омбудсмена, хто на цю посаду може претендувати. Лише в ВНЗ кількість незаконних дисциплінарних покарань студентів, за даними УАС сягнула 14722 тисячі випадків.

Освітній омбудсмен справді є людиною, яка повинна захищати права всіх учасників освітнього процесу. Найважливіше – знайти висококваліфікованого спеціаліста на цю посаду. Було б дуже добре, щоб ця людина мала юридичну освіту. Бо тут йдеться про захист прав.

Закон, крім того, від неї вимагає п’ять років роботи в навчальному закладі. І це означає, що освітнього омбудсмена треба шукати у середовищі людей з юридичною освітою, які також мають досвід педагогічної роботи. Кількість таких людей надзвичайно невелика.

Поки що кандидатів не задовольняє або рівень зарплати, бо часто з них хтось ще працює в юридичних фірмах. Тому, як завжди, найголовніша проблема завжди у нас – кадри. Тому ми зараз шукаємо. Якщо, наприклад, хтось, прочитавши цей матеріал, захоче зголоситися – зголосіться, будь ласка – ми шукаємо людину, яка потім буде віддана цій позиції.

Які освітній омбудсмен матиме інструменти. Омбудсмен матиме свій власний офіс з 15 підпорядкованих йому співробітників, також він матиме доступ до потужностей МОН та Державної служби якості освіти.

Тут же є ще одна проблема. Ви привели приклад університетів. Але у нас сьогодні є серйозна децентралізація повноважень влади. І, наприклад, в школах – там, де місцева влада уважніше ставиться до питань освіти, там школи краще забезпечені. І може бути так, що місцева влада недбало ставиться до питань освіти. І для того, щоб уникнути таких драматичних різниць в якості освіти, це повинен моніторити також освітній омбудсмен. Чим в такому разі може допомогти освітній омбудсмен? Він може звернутися, наприклад, до Державної служби якості освіти, яка може провести перевірку за зверненням омбудсмена в тому чи іншому навчальному закладі, та з’ясувати справедливість цієї ситуації.

До речі, і зараз скаржники звертаються і без освітнього омбудсмена, і такі перевірки проводяться. Питання в тому, що освітній омбудсмен має бути також речником виявлення цих всіх проблем, винесення їх у публічний простір. І це буде запобігати повторенню таких випадків порушень прав учасників освітнього процесу.

Хотілось би детальніше поговорити про вищу освіту та державне замовлення. Чи можна очікувати зменшення бюджетних програм на бакалаврат?

У нас підхід щодо формування державного замовлення по кількості є такий. Воно є пропорційне і виводиться його цифра з кількості випускників повної загальної середньої, які здобули повну загальну середню освіту. У нас зараз іде постійний демографічний спад. І коли хтось каже, що зменшується державне замовлення, то воно зменшується пропорційно до зменшення кількості випускників. Воно не зменшується у співвідношенні.

Під державним замовленням насправді ми розуміємо всі ті місця, які оплачуються з державного бюджету. Це не відповідає змісту словосполучення “державне замовлення”. Бо державне замовлення – це коли держава замовляє для ринку праці фахівців. Наприклад, держава спроектувала, що їй потрібна така-то кількість лікарів, потрібна така-то кількість вчителів для роботи в державних установах чи така-то кількість ще інших фахівців. І якщо вона їх замовляє, то ці фахівці повинні укласти контракт з державою та із закладом освіти про те, що вони потім будуть працювати на цих місцях, заради яких держава їх готує.

Ви пам’ятаєте, як у нас девальвувалася ця історія, коли люди мали їхати за призначенням, і після підготовки вони робили різні відкріплення, і якщо не їхали, ніяких санкцій не було щодо них. Так? Тому що не були укладені договори. Тобто є треба переводити в правову площину, і тоді людина усвідомлено знає, що вона отримує місце державного замовлення, підписує такий контракт і має цей контракт потім після здобуття цієї освіти виконати.

Решта грошей віддаються університетам під різні програми. Ви знаєте, що у нас зараз запроваджена така система, що місце йде за абітурієнтом, гроші йдуть за абітурієнтом. І тоді ці поняття “державне замовлення” і ті кошти бюджету, які йдуть на підтримку навчання найкращих абітурієнтів за різними спеціальностями, – їх треба розділити. Це потребує змін у законодавстві України, і ми над цим працюємо, рівно ж як і працюємо над оновленням системи фінансування університетів.

У науковому середовищі гостро стоїть питання так званої “псевдонауки”, що вже навіть призводить до позовів між науковцями, наприклад відома в наукових колах справа “Теслі про Єгорченко”. Найгостріше стоїть питання того, що можна називати “псевдонаукою”, а що ні? Чи будуть у МОН виробляти якісь принципові позиції чи можливо методичні рекомендації щодо того, що таке “псевдонаука”?

Чи теорія є псевдонауковою, чи науковою – можуть визначити тільки наукові спільноти, фахівці за цим напрямком. Чиновники Міністерства освіти точно не мають повноважень, не мають підґрунтя щодо кожної теоретичної розробки сказати, чи це псевдонаука, чи наука. Це повинні робити академічні спільноти. І якщо є, наприклад, висновок якоїсь певної групи, що щось називається насправді псевдонаукою, а не наукою, то мало би бути якесь колегіальне рішення фахівців у цій конкретній сфері, які вирішують, чи це псевдонаука, чи наука.

І хочу вам сказати, що ми нарешті обрали Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Є склад агентства, до речі, досить сильний, на мою думку, порівняно навіть з тим, який був перший і який, на жаль, так і не запрацював. Сьогодні на уряді вже ухвалено, що головою агентства затверджено і обраного Сергія Мироновича Квіта та його заступників. Тобто є всі підстави для того, що агентство повноцінно запрацювало.

У роботі агентства одним із напрямків роботи є робота комітету з питань наукової етики. І саме вони будуть покликані також координувати ці питання, оскільки в них є представники різних галузей. У нас також є науковий комітет Національної ради з питань науки і технологій. У нас є наукові школи Національної академії наук, є галузеві академії. Тобто є великі наукові спільноти і органи, які обрані, – їх не призначали чиновники, їх обирали академічні і наукові спільноти, – от вони і покликані робити висновок.

Я не вважаю, що це може робити суд. А якщо це доводиться робити в судовому порядку, то, мабуть, суд має покладатися на якісь експертні висновки таких наукових органів.

Ви вже, скажімо так, зачепили цю тему – тему плагіату. Як з ним можна боротися? Часто з’являється інформація про те, що захищені дисертації мають левову частку інформації в яких просто “скачана”. Що в цьому питанні планує робити МОН?

Не завжди захищаються. Ми почали з того, що зобов’язали всі спецради оприлюднювати їхні дисертації, які йдуть на спецраду, заздалегідь до захисту дисертації. І тепер впродовж, по-моєму, двох місяців дисертація висить на сайті. І всі охочі можуть її перевірити і подивитися. Тобто ми дали можливість спільноті все сказати про цю дисертацію.

І зараз атестаційна колегія Міністерства освіти дуже часто віддає на додаткову експертизу або взагалі відхиляє рішення спеціалізованих вчених рад через те, що ми маємо зворотній зв’язок, коли нам люди сповіщають, що там є плагіат, а спецрада цього не побачила. Тобто, спецрада зобов’язана перевірити на плагіат. Тобто, перше – дати час, щоб всі охочі могли подивитись.

Друга частина роботи – це дати інструменти спецрадам перевірити на плагіат. І ми зараз підписали меморандуми з різними організаціями, які якраз мають репозитарії академічних текстів різних, з допомогою яких можна перевіряти дисертацію на плагіат. Крім того, ми нині працюємо над українським репозитарієм всіх академічних текстів на базі відповідного наукового інституту інформації, який збирає цифрові версії всіх дисертацій.

Таким чином, є вже інструмент. Але є ще третя частина. Це лінія, яка вже ціннісна: як сформувати в дітях, починаючи з дитинства і до дорослого віку і в дорослих, нетерпимість до плагіату. У нашій культурі багато років поспіль це було нормою. Ніхто цим особливо не переймався. Більше того, якщо ти не дав списати, то це було те, що засуджувалося. Це зовсім не розглядалося як інтелектуальна крадіжка.

Зараз ці ціннісні речі потрібно змінювати. І у нас є спільні програми. Є пілотний проект, де ми в школах розказуємо про академічну доброчесність. Є такий курс, розроблений для університетів. До речі, кожен університеті, який себе шанує, завжди починає ознайомлення першокурсників з того, що в них є обов’язковий курс по академічній доброчесності, де їх вчать правильному цитуванню, де їх чітко ознайомлюють з правилами академічної доброчесності.

Сьогодні далеко не у всіх університетах є цей курс. Але є вже такі, які такий курс зробили обов’язковим.

А взагалі це все залежить від академічної культури. Якщо в Києво-Могилянській академії з цим борються і виявляють плагіат у студентських роботах, то його менше. А якщо є університети, в яких інколи навіть викладачі дають студентам старі роботи для списування, – це є питання цінностей цих академічних спільнот.

У продовження теми науки, цього року вперше державне грантування науковців. Який його механізм і чи будуть якісь ключові галузі для грантування? Чи слід очікувати грантів у сфері гуманітарних досліджень?

Цього року в бюджет на Національний фонд досліджень направлено 262 мільйони гривень. Для порівняння, в Державного фонду фундаментальних досліджень, який у нас був, було трохи більше 20 мільйонів.
Зрозуміло, що для того, щоб фонд почав взагалі працювати, потрібен час. Тому що їм треба напрацювати ці критерії, за якими будуть розподілятися ці гранти, провести всю організаційну роботу. І зараз вже є обраний голова фонду. Ним став Леонід Петрович Яценко – надзвичайно авторитетний і шанований вчений.

Зараз є питання приміщення фонду, яке ми оформлюємо, питання заробітної плати працівників, які обслуговують діяльність фонду. Тобто триває організаційна робота. Для нас дуже важливо, і ми власне про це говорили, щоб фонд продемонстрував дуже прозорі стандарти роботи, бо щодо нього у людей великі очікування.

Ми також підкреслювали важливість гуманітарних досліджень. Тому що, якщо є можливість пошукати кошти більшою мірою на природничі дослідження, в галузі природничих наук, зарубіжні гранти, зарубіжні кошти, то гуманітарні науки, зокрема і те, що стосується української історії, мови, літератури, – все це може фінансуватися, в першу чергу, і мало б фінансуватися в Україні. І у зв’язку з цим фонд, звичайно, буде мати такий напрямок фінансування так само.

Бесіду він Ігор Кромф

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.