Складнощі непроговорених акцентів: огляд на фільм Сергія Лозниці “Бабин Яр. Контекст”
Вчора на одному з українських телеканалів відбулась українська прем’єра документального фільму Сергія Лозниці “Бабин Яр. Контекст”, який здобув головну нагороду документального кіно “Золоте око” на цьогорічному Каннському кінофестивалі, а також викликав суспільні дискусії щодо коректності викладу історичного матеріалу у стрічці.
Кінооглядач “Прямого” також подивився фільм.
Сергій Лозниця – це без перебільшення кінодокументаліст зі світовою славою. Стилістика Лозниці вже напрацьована роками. З вправністю церковного органіста, режисер монтує кінохроніку, створюючи повноцінне авторське висловлювання, при цьому не використавши традиційний для документалістики закадровий голос. Наратив Лозниці складається зі зйомок очевидців, якісного монтажу та звуку, і певної послідовності різних хронік. Режисер позбавляє себе етосу та пафосу, покладаючи цю відповідальність на свого глядача.
Переглядаючи стрічку Лозниці, важливо пам’ятати про контекст, в якому створювався “Бабин Яр. Контекст”. Стрічка створена на замовлення приватного Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”, діяльність якого викликає суперечності в українському суспільстві, зокрема через окремі проєкти центру та його фінансування російським капіталом. Уже цей факт вводить стрічку в ідеологічне поле, таким чином, позбавивши її можливості бути нейтральною. З іншого боку, така позиція змушує задуматись чи існує в принципі нейтральність, неупередженість та об`єктивність в її чистому вигляді, чи все ж будь-яке висловлювання (нехай навіть мистецький твір) є частиною певного політичного та ідеологічного контексту, не залежачи від бажання автора. Французький філософ Ролан Барт у своїй праці “Нульовий рівень письма” наприклад обстоєю думку, що будь-яке висловлювання є частиною певної ідеологічної сітки. “Бабин Яр. Контекст” – це стрічка, яка являє собою полотно змонтованих кінохронік радянської та нацистської пропаганд, а також відео знятих на любительські камери німецькими військовими для себе. Уже опираючись на те, що матеріал, яким обмежений режисер – це пропагандистський ракурс можна стверджувати, що стрічка не є нейтральної. Інша справа чи варто їй бути нейтральною?
Фільм розповідає нам не скільки про розстріли у Бабиному Яру, скільки про події навколо цьогоз найжорстокішого злочину проти людяності. Режисер проводить історію Бабиного Яру, як історію злочину, що повторився двічі. Спершу – в розстрілах близько 34 тисяч київських євреїв, який вчинив нацистський режим, а потім в забутті та знищенні пам’яті про цей злочин радянським режимом, спершу заливши його відходами, потім розквартирувавши там мікрорайони, і врешті-решт поставивши там нейтральний пам`ятник, який не називає жертв. Це ще один ракурс того, наскільки подібні за своєю суттю “коричневий” та “червоний” режими.
Однак, розповідаючи про трагедію Бабиного Яру, режисер акцентується на перших жертвах нацистського терору – євреях, яких нацисти убивали в межах своєї людоїдської політики “остаточного розв’язання єврейського питання”, проте історія Бабиного Яру – це історія “фабрики смерті”, на конвеєр якої першими стали євреї лише за те, що вони євреї. Наступними були роми та сінті, пацієнти психіатричної лікарні та тубдиспансеру, українські націоналісти та радянські підпільники. Нацисти перетворили Бабин Яр на есхатологічні жорна, які перемелювали все більше і більше жертв лише задля наповнення простору відчуттям метафізичного жаху, що втілював собою їх режим. Очевидно, що євреї, як жертви обох режимів, потребують особливої уваги та рефлексії, однак зведення такої складної та чутливої історії, як Бабин Яр, лише до перших жертв – це занадто велике спрощення для такого багатогранного теми та фільму.
Фільм – це історія про зміну тоталітарних режимів, які однаково огидні за своєю суттю, і мають різницю лише в зовнішній атрибутиці. Цю ідею режисер передає, створивши візуальне обрамлення стрічки, яка починається кінохронікою тріумфального входження нацистів в міста, безмежними колонами військовополонених червоноармійців, людьми у вишиванках, які квітами зустрічають німецьких окупантів. Завершується фільм тріумфальним входженням уже більшовицьких військ у міста, безмежними колонами полонених німецьких вояків, а також людьми у вишиванках, які стрічають гопаком червоноармійців. Така “закільцьованість” сюжету показує однакову людожерську сутність гітлерівського та сталінського режиму та абсолютну безпомічність людей, які потрапили в її лещата.
У стрічці “Бабин Яр. Контекст” Лозниця намагається показати про передумови та наслідки, які мав та приніс Бабин Яр. Автор багато акцентується на питання колабораціонізму, зокрема серед українців, в роки Другої світової. У стрічці є кадри, де україномовні люди б’ють палицями євреїв у Львові, розклеюють плакати “Гітлер-визволитель” на київських трамваях, влаштовують марші у вишиванках на честь приїзду нацистських бонз. Є навіть записані свідчення жертв нацистського терору про “україномовних конвоїрів”. Звісно існував факт колабораціонізму серед українців, як і будь-яких інших окупованих народів. Однак, якщо зображати контекст колабораціонізму, то тоді варто нагадати та про контекст інших людей, які лишились на окупованих територіях, і ризикуючи власними життями, рятували євреїв від смерті. Лише офіційно визнаних “Яд Вашем” Праведників народів світу з Києва – 144 людини. Адже контекст Бабиного Яру і всіх тих трагічних злочинів – це не лише жертви та карателі, це ще й ті, хто до останнього боролись за збереження життя. Так, це історії не про хроніки чи фотоекспозиції, однак, якщо для того, щоб пояснити контекст винищення євреїв в радянській Україні Лозниця вводить у стрічці шматок есею Василя Гроссмана “Україна без євреїв”, а щоб підкреслити історію антисемітизму у колаборантів – цитату з однієї з окупантських газет. То можна було б вставити й спогади праведників для окреслення повного контексту.
В сухому залишку, “Бабин Яр. Контекст” – це стрічка, яка породжує більше запитань, ніж відповідей. Вона багато в чому незручна для того чи іншого істеблішменту, вона часто спрощено відповідає на дуже складні та чутливі питання, про те вона ж намагається закласти певний рух до об’ємної суспільної дискусії, яка може проговорити важливі питання історичної травми та національної пам’яті. Це дуже неоднозначна, складна, але необхідна стрічка, хоча й технічно – це просто якісно змонтована кінохроніка подій 80-річної давності.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.