Сповідь в мадридських тонах: рецензія на фільм “Біль і слава”
Новий фільм Педро Альмодовара “Біль і слава” не дістав цьогоріч Пальмової гілки Каннського кінофестивалю, однак є точно головною картиною режисера у його творчому доробку.
Дивився нову картину генія іспанського кінематографа і журналіст “Прямого”.
В основі сюжету фільму історія престарілого режисера Сальвадора Майо (Антоніо Бандерас), який переживає творчу кризу. Майо всім пояснює, що причиною творчої кризи є низка хвороб, з яких найбільше дошкуляє спина та голова. Насправді впродовж сюжету ми дізнаємось реальні причини, які заважають режисеру знімати.
Фільм у звичній, для Альмодовара, манері магічного реалізму, міняється різними історіями, які обрамлюють одне одну. З одного боку, глядачеві відкривається, історія престарілого режисера, який мучається творчою кризою, пробує примиритись зі своїм головним актором, намагається лікувати болі героїном. А з іншого ми бачимо сни, спогади та наркоманські флешбеки Майо, в яких він маленький хлопчик, який живе в злиднях десь у Валенсії, виступає в хорі в католицькому колеґіумі, вперше бачить кіно.
В цій кавалькаді сну і яві розгортається історія життя Сальвадора Майо, яка по суті є автобіографічною сповіддю Педро Альмодовара. Режисер намагається розкрити своє бідне дитинство і консервативне навчання у 1960-тих роках, показати свій досвід наркотичної залежності та вирвати з себе спогади про перші серйозні гомосексуальні стосунки в фашистській Іспанії. Альмодовар в образі Майо розкриває свою жагу кіно та свою любов до матері.
“Я актор, я знаю, як це зіграти” – говорить один з героїв фільму. І саме ця фраза найкраще опише акторську роботу у цьому фільмі Антоніо Бандераса. Актор, якого довгий час кінокритики називали “альмодоваріським хлопчиком”, зумів в повній мірі перевтіливсь в альтер его Альмодовара.
Бандерас носить схожу зачіску та бороду, живе у схожій до Альмодовара квартирі. Навіть таку дрібницю, як любов режисера до кросівок, переносить на екран.
Протягом всього фільму Бандерас проносить цей невимовлений біль. Він закривається в темній квартирі, жлукчучи таблетки порціями. Вживає героїн. Переживає спогади, які наче осколки від снаряда, засіли в ньому і нагадують про себе. Однак при цьому він майже не виражає емоцій, стримуючи їх в собі. Навіть у хвилини найбільшого емоційного піка, він зривається на один поцілунок і припиняє це все.
Всі ці “досвіди” і спогади Альмодовар кожного разу намагається обірвати посередині, чим лише підкреслює наскільки болючою є для нього сповідальність в кіно.
Цікавим також у цьому фільмі є продовження уже традиційного тандему “мати-син”: Бандераса та Хульєти Серрано, які вже грали в таких амплуа в альмодоварівських “Матадорі” та “Жінка на межі нервового зриву”.
Взагалі тема материнства і зв’язку сина та матерів — це один з лейтмотивів іспанського кіногенія. Цього разу роль матері дісталась зразу двом акторкам — Пенелопі Круз та уже згаданій Хульєті Серрано. Круз зіграла молоду маму зі спогадів головного героя. Круз перевтілюється в дуже знайомий не лише іспанському, а й українському глядачеві образ простої сільської жінки, яка водночас сварлива і грайлива, яка може вибухати громом та розливатись піснею, але при цьому ніколи не складає рук.
Хульєта Серрано зіграла уже престарілу матір головного героя — жінку переповнену спогадами молодості та житейською мудрістю. Вона постійно чекає смерті, але не боїться її. Навколо цього фаталізму розгортається історія відносин матері та сина.
Весь фільм пронизаний певною чуттєвою напругою та стриманістю, яку режисер намагається розбавляти дуже тонким та іронічним гумором, який притаманний європейському кінематографу. Також, що попри свою змінність кадру, картина не виглядала прісно, Альмодовар розбавляє її насиченістю кольорової гами картинки та фоновою музикою, яка занурює в атмосферою спокійного і розміреного життя Мадрида та провінції, яке чітко контрастує з внутрішніми вулканами героя.
Безумовно, що картина не залишить байдужим тонкого поціновувача кіно, але може викликати велике “Фе”у випадково забрівшого глядача. Для самого Альмодовара однозначно ця картина — найзнаковіша у творчості, хоча б тому, що в ній він намагається вивернути себе на зовні.
Спеціально для “Прямого” підготував Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.