Сучасне українське кіно: від становлення до міжнародного визнання
За 30 років незалежності вітчизняний кінематограф пройшов нелегкий шлях від повного занепаду до отримання престижних нагород на міжнародних кінофестивалях. Українське кіно реагувало на всі значущі події в історії нашої держави – від Помаранчевої революції до російської окупації, відображаючи в художній та документальній формі життя нашої країни.
Напередодні 30-ї річниці Незалежності PRM.UA пропонує читачам загадати основні віхи становлення сучасного українського кінематографа.
Українське кіно від 1990-х років до сьогодення
У перші роки після розпаду Радянського Союзу й появою незалежної Української держави вітчизняне кіно опинилось на межі повного занепаду. Після ліквідації у 1988 році Державного комітету з кінематографії наша країна фактично залишилась без органу, який би відповідав за розвиток і підтримку кіно. Однак вже у 1991 році режисер Юрій Іллєнко створює та очолює Державний фон української кінематографії (Держкіно). Це був центральний орган виконавчої влади, координований міністром культури й відповідальний за державну політику в сфері кіно. Однак Фонд працюватиме лише до 1993 року й відновить свою роботу тільки у 2005 році.
У 90-х роках виробництво й прокат фільмів в Україні різко зменшується. Люди стають рідше відвідувати кінопокази. Ще у 1990 році кінотеатри збирали близько 550 млн людей за рік, а вже у 1999-му році – лише трохи більше ніж п’ять мільйонів на рік. Економічна криза й розвиток телебачення (переважно російського) зумовили зростання популярності телевізійного контенту й закриття кінотеатрів.
Виробництво фільмів також скоротилося. У період з 1990-го до 2000-го року кількість художніх кінокартин зменшилась з 45 до 4 кінострічок на рік. До того ж більшість знятих в Україні фільмів були російськомовними. За відсутності державної підтримки кіновиробництво звернулось до бізнесу й таким чином почало свій шлях до комерціалізації. Фінансувати кіно почали приватні структури, що вплинуло на зміст фільмів та їхню орієнтацію на російський ринок. Відповідно до смаків тогочасного споживача популярними стають кримінальні, пригодницькі та еротичні фільми.
Серед відомих режисерів того часу були Дмитро Томашпольский (“Будемо жити”, “Жорстока фантазія”, “Дві Юлі”), Григорій Кохан (“Бухта смерті”, “Страчені світанки”, “Убити шакала”), Олександр Муратов (“Танго смерті”, “Геть сором!”, “Вальдшнепи”), Юрій Іллєнко (“Лебедине зеро. Зона”, “Параджанов: партитура Христа до-мажор”).
У той період кіновиробництвом зайнялось телебачення, вкладаючи кошти у телесеріали. Найбільш відомим українським багатосерійним фільмом того часу є “Роксолана” (1996-2003) Бориса Небієрідзе, знятий на студії “Укртелефільм” по мотивах повісті Осипа Назарука “Роксоляна”. Серіал складається з 50 серій, що поділені на три сезони.
На початку 2000-х популярною стає історична тематика та актор Богдан Ступка, який зіграв роль гетьмана Хмельницького у польсько-українському фільмі “Вогнем і мечем” Єжи Гофмана. Згодом Ступка виконав головні ролі у фільмах “Молитва за гетьмана Мазепу” (2001) Юрія Іллєнка та серіалі “Чорна рада” (2000) Миколи Засєєва-Руденка.
Фільми на історичну тематику також знімав фільми Олесь Янчук. Серед найбільш відомих його кінокартин фільми про Романа Шухевича “Нескорений” (2000), та кінострічка про бійців УПА “Залізна сотня” (2004).
Українське кіно разом з усією країною переживало події Помаранчевої революції, висвітливши цей поворотний момент в історії нашої держави у художніх і документальних фільмах. Так, Олександр Кірієнко зняв драму “Помаранчеве небо” (2006) – історію кохання студентки Іванни та сина голови ОДА Марка. Режисер Іван Кравчишин також висвітлив події Помаранчевої революції у бойовику “Прорвемось!” (2006). Ще одним відомим фільмом “помаранчевої хвилі” є мелодрама Алана Бадоєва “Оранджлав” (2006). Стрічку демонстрували у дистриб’юторських показах в Каннах та на кінофестивалі Mannheim-Heidelberg у Німеччині.
Серед інших відомих фільмів початку 2000-х років історичні драми “Мамай” Олега Саніна (2003), “Богдан-Зіновій Хмельницький” (2008) Миколи Мащенка та “Владика Андрей” (2008) Олега Янчука.
Після 2010-х починається поступовий підйом українського кіновиробництва, розвиток технологій дозволив молодим кіномитцям знімати невеликі за бюджетом, але якісні фільми. Водночас з’являються нові українські кінофестивалі. Так, у 2010 році проходить перший Одеський міжнародний кінофестиваль, у 2014-му починає роботу фестиваль кіно та урбаністики “86” у Славутичі. Все більш масштабними стають кінофестивалі “Молодість”, фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art, фестиваль документального кіно Docudays UA та інші.
Український кінопрокат також оговтується після важких пострадянських часів. З’являються фільми, що збирають повні зали у кінотеатрах, зокрема “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” (2012) Михайла Іллєнка, “Синевір” (2013) братів Альошечкінів, “Вій” (2014) Олега Степченка.
Також у цей період виходить дебютна кінострічка режисера Олега Сенцова “Гамер” (2012). Фільм було представлено на міжнародному кінофестивалі в Роттердамі, Київському та Одеському міжнародних фестивалях. Сюжет фільму обертається навколо підлітка з невеликого українського міста, який потрапив на міжнародні змагання по відеоіграх. Повернувшись додому переможцем хлопець не відчуває щастя, адже почуває себе самотнім через життя у віртуальному світі, який замінив живі стосунки з батьками й друзями.
Ще одним успішним фільмом стала історична драма Олега Саніна “Поводир” (2014). В основу стрічки лягла подорож Україною американського хлопчика та сліпого кобзаря під час Голодомору 1932-33 років. Підґрунтям фільму стала історія про з’їзд українських кобзарів у Харкові, учасників якого розстріляла радянська влада у 1930-х роках. На Варшавському міжнародному кінофестивалі-2014 “Поводир” взяв гран-прі, а також приз глядацьких симпатій. Кінокартину також номінували на “Оскар” Американської кіноакадемії у номінації “Фільм іноземною мовою”, однак стрічка не потрапила у шорт-лист кіноакадемії США.
Під час Революції Гідності 2013-2014 років та на початку російсько-української війни з’являються нові об’єднання кіномитців, які висловлюють свою громадянську позицію знімаючи художні та документальні фільми про трагічні події новітньої історії України. Так, неформальне об’єднання “Вавилон’13” зняло цикл документальних короткометражних фільмів “Зима, що нас змінила”, у якому показуються події Євромайдану та Революції Гідності, зародження нового громадянського суспільства. Наразі кінооб’єднання випускає документальні короткометражки про війну на Донбасі та її героїв – українських військових, добровольців та волонтерів.
Після окупації Росією Криму та частини Донбасу в Україні з’являється потреба у фільмах про злочинні дії країни-агресора й звитягу простих українців, які пішли захищати свою землю від ворога. Так, у 2015 році з’являється серіал “Гвардія” режисера Олексія Шапарева. Герої стрічки – українські патріоти, які після Революції Гідності вступили до Нацгвардії, щоб воювати з російськими окупантами.
Серед найбільш касових фільмів про російсько-українську війну: “Кіборги” (2017) Ахтема Сейтаблаєва, “Позивний Бандерас” (2018) Зази Буадзе, “Донбас” (2018) Сергія Лозниці, “Наші котики” (2020) Володимира Тихого. “U311 Черкаси” (2019) Тимура Ященка.
Після російської окупації Криму та початку репресій проти кримських татар з’явилась потреба у фільмах на цю тематику. Серед найбільш відомих кінокартин про кримськотатарський народ і його трагічну історію є “Хайтарма” і “Додому” Ахтема Сейтаблаєва. Перший фільм висвітлює події депортації кримських татар з рідного півострова до Росії у 1944 році. Сюжет другої стрічки відбувається у наш час. У кримського татарина Назіма на війні помирає старший син. Батько та його другий син їдуть Києва, аби забрати тіло брата й відвезти до рідного Криму, щоб поховати за мусульманським звичаєм.
Серед документальних фільмів про окупацію українського півострова найбільш відомою є стрічка Костянтина Кляцкіна “Крим. Як це було”. Кінокартина розповідає про українських солдатів та офіцерів, які не зрадили батьківщину й відмовились присягати на вірність російському агресору, тримаючи оборону в перші дні неоголошеної війни.
Міжнародні успіхи українського кінематографа
Попри складнощі з фінансуванням та відсутність достатньої державної підтримки на початку 2000-х років українські фільми все ж здобували престижні нагороди на міжнародних кінофестивалях.
Так, у 2001 році фільм Тараса Томенка “Тир” (2000) здобув перемогу в номінації “Панорама” Берлінського міжнародного кінофестивалю.
У 2003 році на тому ж заході “Срібного ведмедя” отримала анімаційна кінострічка Степана Коваля “Йшов трамвай №9” (2002). Фільм створено у стилі пластилінової анімації, сюжет оповідає про звичайний ранок у трамваї, переповненому пасажирами. У дотепній манері показується буденна для багатьох людей ситуація – діти обговорюють фільм, молоде подружжя свариться, дратівливі пенсіонери тощо. Також мультфільм отримав “Гран-прі” Штутгартського міжнародного фестивалю анімаційних фільмів.
Ще однією перемогою українського кіно стала “Золота пальмова гілка” на кінофестивалі в Каннах у 2005 році. Нагороду отримала короткометражка “Подорожні” Ігоря Стрембіцького. Сюжет кінострічки обертається навколо київського будинку ветеранів, де проживають останні роки самотні актори, а також мешканців психоневрологічного диспансеру. “Кіно про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути й щастям, і горем”, – йдеться в описі фільму. “Подорожні” стала першою українською стрічкою-переможцем Каннського кінофестивалю.
У 2011 році другу “Золоту пальмову гілку” на кінофестивалі в Каннах отримав короткометражний фільм Марини Вроди “Крос”. У фільмі йдеться про урок фізкультури, під час якого діти біжать крос, роблять вправи. Метафора бігу закликає глядачів задуматись про те, куди біжить Україна у своєму розвитку. Стрічка є спільним проєктом України та Франції, у зйомках взяли участь лише непрофесійні актори, а половину бюджету (всього 3,5 тисячі євро) режисерка надала з власних коштів.
Ще однією перемогою українського кіно став “Срібний леопард” на міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія) у 2012 році. Нагороду отримала короткометражка Ярослава Слабошпицького “Ядерні відходи”, яку зняти в рамках кіноальманаху “Україно, goodbye”. У фільмі йдеться про будні водія вантажівки на заводі з утилізації ядерних відходів у Чорнобильській зоні та прачки на тому ж підприємстві. Режисер ставить питання, що лежить в основі одноманітного життя цих людей, змушуючи їх щодня проживати одні й ті ж події.
Ще одним тріумфом Слабошпицького стали одразу три нагороди на Каннському кінофестивалі у 2014 році. Повнометражний фільм “Плем’я” отримав Гран-прі “Тижня критиків”, приз фонду Gan на підтримку дистриб’юції та “Золоту камеру” за найкращий дебютний фільм. Стрічка також отримала відзнаки на кінофестивалях у Гамбурзі, Варшаві, Тбілісі, Лондоні, Мілані.
Сюжет розповідає про хлопця, на ім’я Сергій, який потрапляє до інтернату для людей з вадами слуху. Там герой знайомиться з членами кримінального угруповання “Плем’я”, до якого входять як учні, так і деякі вчителі інтернату. До “банди” також входить Аня, що працює повією та є коханкою Короля – лідера банди. Сергій закохується в Аню, яку от-от мають відправити в Італію у сексуальне рабство. Кримінальне життя підлітків та дорослих, проституція та пограбунки переплітаються зі щирим коханням головних героїв.
Фільм знятий без слів – вся комунікація відбувається мовою жестів. Також у стрічці немає субтитрів та закадрового голосу. “Плем’я” вийшло в прокат у десятках країн світу й було представлене на багатьох міжнародних кінофестивалях, де завоювало понад 40 нагород.
У 2018 році фільм “Донбас” Сергія Лозниці був представлений на кінофестивалі в Каннах, де отримав нагороду за найкращу режисерську роботу в номінації “Особливий погляд”. Ще один приз стрічка здобула на Фестивалі європейського кіно у Севільї (Іспанія) – Гран-прі за найкращий фільм.
Кінокартина складається з низки епізодів про життя на окупованих Росією територіях Донеччини й Луганщині. “Віджим” машини у місцевого бізнесмена, зйомки пропагандистських сюжетів, весілля ополченців, самосуд над полоненим українським добровольцем та інші події ілюструють жахливу ситуацію на Донбасі. Стрічка є спільним продуктом України, Франції, Німеччини, Румунії та Нідерландів. У 2018 році “Донбас” став претендентом на Оскар в номінації “Кращий фільм іноземною мовою”, пройшовши у “довгий список” претендентів.
У 2019 році українська трагікомедія “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча отримала спеціальну премію на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах (Чехія). Крім того, у 2021 році стрічка відзначилась на фестивалі у Санта-Моніці (США), де отримала нагороду у номінації “найкращий ігровий фільм”.
Сюжет фільму розповідає про молодого й не дуже успішного звукорежисера Вадима, якому надходить замовлення з Канади на запис звуків рідкісних тварин і птахів. Герой відправляється на Закарпаття на пошуки загадкового рахівського крижня, за голос якого йому обіцяють заплатити 1000 доларів. Разом з Вадимом їде його мати, яка не хоче відпускати сина до Канади й створює різні комічні ситуації, які підіймають проблему батьків та дітей. Мати дорікає сину щодо кризи в особистому житті, хоча й сама перебуває не у найкращому становищі, вчить Вадима керувати авто і водночас починає сварку, яку посилює гнівна реакція сина. “Мої думки тихі” став дебютним фільмом молодого режисера й був представлений більш ніж у 70 кінофестивалях в різних країнах.
Також у 2019 році нагороду на Венеційському кінофестивалі отримав фільм Валентина Васяновича “Атлантида”. Драма розповідає про життя на Донбасі після перемоги України у війні з Росією. 2025 рік, після тривалих бойових дій Донеччина і Луганщина стали майже непридатними для життя, природа спустошена, інфраструктура знищена. Однак, попри важкі умови життя і незагоєні рани герої фільму знаходять у собі сили жити й навіть більше – кохати. Стрічка ілюструє глибину катастрофи, яку спричинила російська агресія і яка не закінчиться з перемогою нашої країни у війні.
У 2020 році документальний фільм української режисерки Ірини Цілик “Земля блакитна, ніби апельсин” отримав нагороду за найкращу режисуру на американському кінофестивалі “Санденс”. У стрічці розповідається про сім’ю, яка живе у Красногорівці, так званій “червоній зоні” Донбасу, де від початку війни не припиняються бойові дії. 36–річна Ганна самотужки виховує чотирьох дітей, вчить їх грати на музичних інструментах та знімає відео про своє життя під час війни. Попри постійні обстріли й складний побут сім’я намагається зберегти життєрадісність і тепло у стосунках між собою. Стрічка підіймає питання життя людей під час бойових дій та жахливих наслідків російської окупації. Фільм був представлений на кінофестивалях Берліні, Варшаві та Цюриху (Швейцарія).
Ще однією міжнародною перемогою українського кіно стало вручення режисеру Сергію Лозниці “Золотого ока” на Каннському кінофестивалі за документальний фільм “Бабин Яр. Контекст”. Як випливає з назви, у стрічці йдеться про вбивства євреїв під час нацистської окупації Києва під час Другої світової війни. Прем’єра фільму відбулась 11 липня 2021 року поза основним конкурсом Каннського фестивалю.
У фільмі зібрані документальні свідчення подій, які призвели до трагедії Бабиного Яру. Стрічка є зібранням матеріалів з російських і німецьких архівів, де зберігаються фото- і відеоматеріали перших місяців війни, як відомі, так і досі невивчені, роботи професійних операторів і аматорські кадри.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.