“У Бога добавки не просять”: як писав Сергій Довлатов
Третього вересня інтернет-користувачі, зазвичай, іронічно “перевертають календарі”, забувши, як в більшості з них в свій час “горел сентябрь”. Але окрім того, трете вересня – це день народження письменника і журналіста Сергія Довлатова.
Основна діяльність Довлатова припала на так звані “застойні” часи. Тоді вже не розстрілювали за літературу і до Сибіру висилали найбільш активних і “злих”. Тоді просто не друкували і виганяли з університету чи роботи. Ікла радянського левіафана почали вже гнити і кровоточити. Тому він не міг вкусити, але міг зробити душно. Душно, навіть коли ти живеш в прохолодному зареві фінських кордонів.
Довлатов, ніколи не вписувався в канву ні російської, ні світової літератури. Жодної його збірки не опублікували в СРСР. Якось тираж зняли прямо з друку. Його постійно виганяли з газет і відправляли на “перевиховання” в заводські багатотиражки. Але він не був дисидентом. Не підписував ніяких листів, не займався правозахистом, не намагався свідомо ганьбити радянську владу. Навіть ненависті він до неї не відчував, як наприклад Василь Стус чи Мілан Кундера.
Водночас, після міграції, його чекав письменницький успіх. Твори Довлатова починає друкувати New Yorker, який відмовляв навіть легендарному Курту Воннегуту. Але так званим “емігрантським письменником”, як наприклад Володимир Набоков чи друг Довлатова Йосип Бродський він теж не став. Він не вписався в їхню літературну “тусовку”, не читав лекції про “загадочную русскую душу” в Гарварді, не виступав на конференціях “За нову Росію без більшовиків”.
Творчість Довлатова літературознавці часто намагаються порівняти з Чеховим. Однак, все ж таки спільного у них лише мініатюрність форм. Чехов – великий гуманіст від літератури, він співчуває кожному своєму герою, чи це екзекутор Червячков з “Смерті чиновника” чи унтерофіцер Пришебєєв з “Унтера Пришебєєва”.
Довлатов лишався письменником, в якого, за його ж словами “не було світогляду, але було світосприйняття”. Його цікавив сам по собі текст. Чого лише варта ювелірна стилістика Довлатова: письменник не дозволяв в одному реченні бути двом словам на однакову початкову літеру. Однак, вся література Довлатова – це історії про нього і його оточення, про те, як він сприймав оточення і дійсність. Кожне оповідання пронизане одночасно чорною сажею песимізму. Однак через цей весь песимізм пробивається тонкий, майже розпливчатий гумор.
Дійсність Довлатова – це дійсність людини, яка попри те, що в кімнаті душно, намагається нагнати прохолоду. Людина, яка затиснута уже не в тоталітарних, але в абсурдистських лещатах бюрократії, де зміст завжди переважатиме над формою.
Помер Довлатов за рік до того, як Радянський Союз впав. Офіційна причина – зупинка серця. Хоча всі знали, що Довлатов пив. Пив чорною і безпробудною тугою через незаслужену нелюбов до себе. Відомий скульптор Ернст Неізвєстний вважав його п’янство було відстроченим суїцидом.
“Я закуриваю, только когда выпью. А выпиваю я беспрерывно. Поэтому многие ошибочно думают, что я курю”, – писав сам Довлатов.
Довлатов завжди хотів одного – писати і публікуватись вдома, але не міг. А коли помер – його почали публікувати і він став неймовірно популярний. Але він про це вже не знав. “У Бога добавки не просять” – писав колись Довлатов.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.