У дітей не повинно бути страху перед математикою: Новосад про роботу в міністерстві та реформи в освіті
Ганна Новосад прийшла працювати в Міністерство освіти та науки у 2014 році. Спочатку обіймала посаду радниці міністра Сергія Квіта, згодом очолила управління міжнародного співробітництва, пізніше – директорат стратегічного планування та європейської інтеграції та врешті-решт стала 11-ою міністеркою освіти та науки. До того мала досвід стажування в парламенті Канади та аналітичних центрах Чехії та Іспанії.
На посаді міністерки пані Новосад пробула всього пів року, але встигла дати старт низці значних реформ в освіті та науці.
Про релігію в школах, науковий флот, карантин та майбутнього українського нобелівського лауреата пані Новосад розповіла в ексклюзивному інтерв’ю PRM.UA.
Почнемо з того, що турбує усіх: карантин і дії уряду в карантині. Як оцінюєте їх ви?
Мені здається, що МОН не може діяти автономно. Міністерство — це частина уряду, і безперечно, що це є частиною політики, яку обрав уряд для реагування на пандемію та її наслідки.
Я вважаю, запровадження карантину і відтермінування навчального року правильними діями. Підтримую ті рішення, які запропонувало МОН, щодо перенесення термінів навчання, щодо скасування ДПА в четвертих і дев’ятих класах, щодо перенесення ЗНО і проведення планової сесії пробного ЗНО. Але ні в кого з нас немає відповіді чи це фінальні дати, і чи не буде іншого перенесення, якщо карантин буде продовжено. Тому що місяць-півтора ще можна, якщо догнати, але якщо карантин затягнеться на два-три місяці, то треба буде, наприклад, переглядати тести ЗНО і ті теми, які туди будуть входити, а також прийняти як факт те, що повністю виконати навчальну програму цього року буде неможливо.
В законі “Про загальну середню освіту” з’являєтьcя поняття “індивідуальна освітня траєкторія”, в чому полягає її суть?
Більше автономії для всіх вчителів та учнів — це було те, що привніс ще Закон про освіту, який вступив в дію ще у 2017 році. Принцип індивідуальної освітньої траєкторії дає можливість учням у партнерстві з вчителем та батьками конструювати власний навчальний процес, підлаштовуючи його під свої потреби, свої можливості, під свої пріоритети. Зокрема, індивідуальна освітня траєкторія дає можливості зарахувати якісь позашкільні активності, аби не робити те саме у школі. Індивідуальна освітня траєкторія дає можливості вивчати в більшому обсязі ті предмети, які пріоритетнішими для учнів, або з яких у них є певні проблеми. Це підхід, який дає можливість відійти від такої собі “зрівнялівки”, де всі мають нібито однакові таланти, вміння і можливості.
Проте, організація такого процесу це дійсно складно, тому я прогнозую, що впроваджуватиметься такий принцип досить непросто і довго, але це дійсно важливий крок для реалізації шкільної освіти в Україні.
Якщо я правильно зрозумів, то наприклад, якщо дитина займається в спортивній секції, їй можуть зараховувати заняття з фізкультури?
Це буде вирішувати індивідуально кожна школа. Безперечно, фізичні навантаження та рухливість у школі мають бути. Фізкультура у школі — це ж не просто, щоб оцінку отримати. Фізкультура існує для того, щоб дитина під час тих багатьох годин, які вона перебуває в школі, мала можливість рухатись, фізично розвиватись.
Я б радше привела як приклад зарахування вивчення другої іноземної мови поза школою.
З наступного року запроваджується обов’язкове ЗНО з математики? Яка мета такого запровадження?
Давайте спершу окреслимо проблему. Всі давно розуміли, що є великі труднощі в учнів з математичною компетентністю. Це показували й результати ЗНО, і зворотній зв’язок вчителів, останнім підтвердженням проблеми стали результати PISA, які показали, що 36% українських учнів не володіють математичною грамотністю навіть на базовому рівні. Вони не вміють здійснювати елементарні арифметичні дії, не вміють працювати з дробами та відсотками. Тобто це незнання базових математичних знань.
На це можна закривати очі, але потрібно розуміти, що незнання таких фундаментальних речей — воно матиме наслідки для кожної дитини в подальшому житті та для суспільства загалом. Бути успішною людиною, і навіть організовувати своє життя без знання математики на базовому рівні достатньо складно.
Рішення про обов’язковість ЗНО з математики з 2021 року було прийняте Колегією МОН у 2018 році. Одна з цілей такого рішення – звернути більше уваги під час навчання в школі саме на математику.
Що важливо підкреслити, аби прибрати різні страхи? ЗНО з математики не означає, що той сертифікат, який учень чи учениця отримає після складання ЗНО буде обов’язковий для вступу в усі заклади вищої освіти.
Сертифікат має дві функції: перше — це підтвердження того, що учень опанував шкільну програму. Це підтвердження випуску зі школи. І другий — це інструмент вступу до університету. Так от, з 2021 року ЗНО з математики обов’язкове і виконуватиме роль державної підсумкової атестації, тобто бал ЗНО впливатиме на бал атестату, але цей сертифікат не буде обов’язковим для вступу у ЗВО, які не вимагають математику при вступі.
Тому, направду, боятися немає чого. Для тих, хто все-таки складатиме ЗНО і вступатиме до ЗВО, де вимагаєтсья математика, також нічого не зміниться. Інша річ, яку важливо згадати, – ЗНО з математики буде дворівневе, тобто буде перший рівень для учнів зі стандартною програмою і другий рівень — для учнів, які вивчали математику поглиблено.
Однак, я б хотіла підкреслити, що не вважаю, що обовязкового ЗНО з математики достатньо, аби мотивувати учнів вивчати предмет. Цього точно недостатньо. Необхідно прищеплювати розуміння математики, робити все можливе, аби у дітей не було страху перед цим предметом, який здається складним. Потрібно показувати, що математика — це предмет, який є необхідним в життєвих ситуаціях. А тому вкрай потрібно розвантажувати програми, переглядати теми, привносити у викладання предмету розуміння його застосування у життєвих ситуаціях. Також важливо додати години для вивчення математики. Це пропонується проєктом Державного стандарту освіти для 5-9 класів.
А якби ви змінили шкільну програму з літератури?
Я вважаю, що варто відходити від звичного підходу, коли ми намагаємося втиснути у програму якомога більше творів, якомога більше письменників, якомога більше тем. Це не приносить бажаного результату коли ми ось так похапцем, по верхах намагаємося охопити все і вся. В результаті — учні не розуміють, що вони читають, не пам’ятають по завершенню школи вивчений матеріал, не виховують в собі любов до читання та літератури.
Тому стандартний підхід: напхати в програму все, що тільки можливо, вже давно дискредитував себе. Я особисто вважаю, що в нас має бути інтегрований предмет літератури. Тобто ми маємо вивчати українську літературу спільно зі світовою літературою. Так само, якби ми мали вивчати українську історію з всесвітньою. Тому що ми, Україна, не перебуваємо ж у якомусь окремому світі від решти.
Які 5 книг ви б обов’язково радили учням до прочитання?
Складно порадити перелік, який би підійшов школярам різного віку. Якщо дозволите, пораджу старшокласникам. Це книги, які для мене є важливими. Загалом люблю книги про історію та суспільні процеси – в Україні та світі: Світлана Алексієвич “Час second-hand”, Нельсон Мандела “Довгий шлях до свободи”, Сергій Жадан “Ворошиловград”, “Інтернат”, Маріо Варгас Льйоса “Сон кельта”, Кшиштоф Зануссі “Стратегії життя, або як з’їсти тістечко і далі його мати”.
І додам шосте, мій улюблений, недооцінений український роман – Валеріан Підмогильний “Місто”. Про іншу Україну 20-х років. Він є в шкільній програмі, але хочеться, аби йому приділяла більше уваги. Як зрештою, і багатьом іншим українським письменникам 1920-30 років, які творили модерну українську літературу, але були знищені у 1937-му.
Ставив це питання вашій попередниці, пані Лілії Гриневич, і поставлю вам: Ваше ставлення до впливу релігії на школи, зокрема запровадження предмету “християнська етика”?
Я зараз собі вже можу дозволити особисту, дуже суб’єктивну думку, хоча як міністр, я висловлювала свою позицію з цього питання також. Моя позиція дуже проста — я вважаю, що публічні школи мають бути світськими. Про це також говорить Конституція. Це школи, які відділені від релігії. Усі релігії, зокрема й християнство, як і інші релігії й конфесії мають безперечно вивчатися, але не мають бути фундаментом освітнього процесу у школі. Я вважаю, що в публічній школі учні мають розвивати в собі критичне мислення щодо існування та функціонування різних релігій та конфесій, чому ті чи інші люди належать до них, але це має від’єднуватись від різних релігійних вчень, які мають предмети християнської чи будь-якої іншої етики. Причина такої позиції дуже проста — я вважаю, що ми маємо упереджувати будь-які прояви дискримінації у школі. Якщо ми викладаємо якусь одну етику, водночас не викладаємо іншу, то як ми забезпечуємо права дитини, яка не належить до якоїсь конкретної релігії, а належить до іншої?
Це перше, а друге, на жаль, різні навчальні матеріалі, посібники, зміст, який намагаються викладати через християнську етику, різні курси з основ сім’ї- вони дуже часто маєють абсолютно дикий середньовічний характер, який стигматизує певні соціальні ролі, зокрема роль жінки. Як на мене, закладає розуміння абсолютно непартнерських, нерівних ролей та можливостей чоловіка і жінки у суспільстві. Крім того, часто такі курси викладають цілковиту дурню в контексті сексуальної освіти.
За вашого міністрування відбулась по-справжньому революційна річ – почали скасовувати уже захищені наукові ступені, чиї дослідження м’яко кажучи, грішили недоброчесністю. Зокрема, це “кейс Петра Ющенка”. Коли наукова робота з історії мала посилання, як на джерельну базу, на художні твори. Хто на вашу думку, повинен визначати рівень науковості і доброчесності в дослідженнях?
Підхід до присудження наукових ступенів, на мою думку, у нас вкрай заборюкратизований. Часто складні та заплутані процедури намагаються використати як механізм протидії, як спосіб запобігти недоброчесності в умовах, коли ніхто нікому не довіряє. Але це хибний шлях в нікуди. Фінальне рішення щодо присудження наукових ступенів, до прикладу, приймає Атестаційна колегія МОН. Її за посадою очолює Міністр освіти і науки, а до її складу входять на волонтерських засадах представники різних наукових інституцій. Так от не може цей колегіальний орган перевірити на плагіат та інші види академічної недоброчесності тисячі наукових робіт, які йдуть на остаточне затвердження. Це фізично неможливо, і в принципі, недоречно у системах, де науковець не дозволяє собі падати до рівня псевдонауки.
МОН і Національне агентство забезпечення якості вищої освіти зараз працюють над зміною підходів до присудження наукових ступенів, скасування рішення спецрад та інших нормативних документів. Але цього не буде достатньо, якщо зберігатиметься мовчазна згода академічної спільноти з повальними випадками плагіату та імітаціії наукових досліджень.
Власне, “кейс Петра Ющенка” та скасування рішення про присудження наукового ступеня став можливим, у першу чергу, тому що не мовчала академічна спільнота. Була низка висновків істориків, що дана робота не є науковою, присутній плагіат, інші прояви недоброчесності та загалом рівень дисертаційних досліджень є низьким. На підставі цього висновку експертів Атестаційна колегія не мала іншого рішення, як скасувати присвоєння ступеня доктора наук.
Також за час своєї каденції ви розпочали реформу галузевих академії наук? В чому полягає суть цієї реформи?
Тут варто дати трошки бекграунду. Коли ми розпочали роботу на початку вересня, для мене було принципово важливим якомога швидше провести засідання Національної ради з питань розвитку науки та технологій —найвищий колегіальний орган, який очолює прем’єр-міністр, та який представників наукових інституцій. Рішення про системні зміни в науці мають обговорюватись та схвалюватись саме на засіданнях Нацради.
Важливо, щоб вона отримала свою суб’єктність і нарешті стала тим майданчиком, де рішення стосовно науки продукують і потім затверджуються.
5 листопада ми провели перше засідання Нацради, і одним з ключових питань, які було піднято, — були питання реформ галузевих академій наук. Тоді ж було ухвалено рішення, яке підтримав прем’єр-міністр, робочим групам сформувати підходи, до реформування, зокрема, галузевих академій, яких у нас є п’ять.
Робоча група рекомендувала провести аудит діяльності галузевих академій, після чого запропонувати різні формати реорганізацій і наприклад, приєднання їх до якихось інших університетів або установ. Мета є простою — підтримати ті наукові колективи, які працюють, які дійсно продукують науку, дати їм більше фінансування, а все, що неефективне – залишити в минулому.
Для того, щоб провести реформу галузевих академій необхідні зміни в законодавстві. Відповідно Міністерство разом з Науковим комітетом Нацради розробило законопроєкт про внесення змін до певних законів, які регулюють діяльність академій. Але поки це все “зависло” з огляду на певну специфіку роботи Верховної Ради зараз. Але я переконана, що варто завершити цю реформу, тому що багато інститутів галузевих академій наук займаються псевдонаукою. Треба називати речі своїми іменами і робити відповідні управлінські рішення. Сподіваюсь, ще в цьому році парламенту вдасться повернутись до законопроєктної діяльності у цьому питанні.
Наскільки мені відомо аудит цих академій уже розпочався?
Науковий комітет Нацради проводив аналіз головних розпорядників бюджетних коштів. Простими словами – аналіз того, як різні установи – МОН, НАН, галузеві академії, витрачають кошти і наскільки ефективно.
З цією інформацією Наукового комітету можна ознайомитись.
Науковий комітет дійшов висновку, що, до прикладу, Національна академія педагогічних наук має надзвичайно низьку частку публікацій у визнаних у науковому світі журналах. Менше 2%. При цьому аудит показав, що організаційна структура НАПН роздувалась протягом років.
Чи інший приклад – Національна академія аграрних наук. Аудит Наукового комітету вказує на те, що за 2017 рік у Скопусі є аж 23 публікації з афіліацією НААН. При цьому науковців в Академії … 3749 (станом на 2019). Це 0,006 публікацій на 1 науковця.
Постає питання, то в чому ж наука? Чи може, просто зручно за імітацією науки приховувати можливі оборудки з державною землею, якої в Академії сотні гектарів? Питань до ефективності чимало.
Національний фонд досліджень нарешті запустив свою роботу. Однак яка тепер може бути його, враховуючи секвестр бюджету і скорочення фінансування освітньої галузі?
Для нас Нацфонд досліджень був одним з ключових пріоритетів у сфері науки, коли ми розпочали працювати у МОН. Спільно з Науковим комітетом ми приклали максимум зусиль, щоб ухвалити всю необхідну для його діяльності нормативну базу.
Нацфонд досліджень — це дуже важлива історія, тому що це можливість запровадити грантове фінансування науки на прозорих конкурентних посадах. Це можливість дати джерела фінансування тим науковцям, щоб розвивати певні напрямки досліджень, зокрема й прикладні дослідження. Тому запуск Нацфонду досліджень для нас був надважливим.
Раптом розпочалась пандемія. Безперечно уряд і Верховна Рада мають йти на непопулярні рішення, мають зробити перерозподіл коштів та утворити стабілізаційний фонд для протидії коронавірусу та наслідкам. Я не коментуватиму тему стабілізаційного фонду, він безперечно потрібен, але мене турбує інше: чому в критичній ситуації першою під удар потрапляють освіта, наука і культура? Чому самі ці галузі завжди обирають, щоб зекономити.
Власне, під удар потрапив і Нацфонд. У прийнятих змінах до бюджету НФД залишили близько 300 млн грн з 525. Це точно краще, ніж нуль гривень, які пропонувались у першій версії змін до Державного бюджету. Народні депутати, МОН та Науковий Комітет змогли відстояти ці кошти.
Загалом вважаю, що скорочення видатків на науку абсолютно алогічним, в ситуації коли державі потрібно сконцентруватись на наукових розробках, у тому числі для протидії епідемії.
Ви, так можна сказати, дали старт на відродження українського наукового флоту. Який наразі стан справ у цьому напряму?
Це міг би бути прорив, якби не одне але. Однак, перед тим, як розкажу про сумне, коротко перекажу передісторію. В Україні існує підпорядкований МОН Національний антарктичний науковий центр. Його співробітники виконують науково-дослідні роботи в Антарктиді. Україна має таку розкіш, як власна антарктична станція “Академік Вернадський”. ЇЇ нам безоплатно передав британський уряд у 1995 році. Тоді це була британська станція “Фарадей”. Хочу зазначити, що після розпаду Радянського Союзу, Росія забрали собі і станції, і флот. Україна не отримала нічого. Тому тодішня домовленість з британцями стала надважливою.
Однак станом на зараз у нас немає власного судна, яке могло б транспортувати полярників на станцію і назад, а також давати можливість проводити дослідження в океані. Я хочу нагадати, що Україна має згідно з міжнародною договірною базою право здійснювати не лише економічну, а й науково-дослідну діяльність в водах навколо материка. Щоб це було ефективніше нашим полярникам там необхідне судно, науково-дослідний корабель, для проведення досліджень і обслуговування станції.
Коли ми почали працювати в цьому напрямку разом з НАНЦ та його директором Євгеном Диким, то побачили, що маємо залишки коштів, які не використав Нацфонд досліджень у 2019 році. Не використав з однієї простої причини — його протягом 2019 року не встигли запустити в роботу. І тому ми запропонували перерозподілити ці кошти для купівлі такого корабля. Мова йшла про трохи більше як 250 млн грн.
Велика Британія, яка колись передала нам станцію, вийшла з пропозицією продати свій науково-дослідний корабель, який називається James Clark Ross. Вони були готові його продати за 10-15 млн доларів, ціна була договірна. Можна було на рівні урядів провести прозору та законну переговорну процедуру.. Проте, на жаль, народні депутати вирішили, що наука не на часі. Відповідне рішення уряду про перерозподіл видатків профільний бюджетний комітет Ради не підтримав, сказавши, що це витрачання коштів на якісь такі не зрозумілі речі. Мов навіщо нам цей корабель, навіщо нам ці дослідження в Антарктиді. При тому що насправді на нашій станції в Антарктиді українські науковці проводять дуже прикладі дослідження пов’язані, до прикладу, з кліматом, озоновими дірами, впливом діяльності людини на екосистеми та інше. Це авторитет держави – підтримувати та розвивати дослідження в Антарктиді. І благо, Україна має можливості це робити. Треба ще тільки політична підтримка.
Тому поки питання з кораблем призупинилося, але я сподіваюсь, що в уряду хоча б у 2021 році з’явиться можливість відновити роботу у цьому напрямку.
Коли в Україні може з’явитись свій Нобелівський лауреат?
Такі речі складно піддаються прогнозам. Можливо хтось з українців вже бере участь в міжнародних наукових колективах, які працюють над тими чи іншими науковими темами, що отримають Нобеля. Але точно можу сказати, що шанси на появу лауреатів в Україні збільшаться, якщо держава почне інвестувати більше у справжню науку та даватиме можливості досліджень для науковців в Україні. Для розвитку науки потрібні гроші, розумна управлінська система та тотальна нетерпимість до псевдонауки.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.