Утвердження Незалежності: як в Україні з’явилась помісна православна церква
30 років тому Україна стала самостійною державою, однак православне життя в країні ще багато років було тісно пов’язане з Росією. Незалежна українська церква з’явилась лише у 2018 році, коли Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про надання автокефалії Православній церкві України. Для цього українське духовенство й державні діячі об’єднались в єдину силу й подолали спротив Москви, яка прагнула зберегти духовну залежність України від “русского мира”. Поява в Україні помісної православної церкви стала історичною подією, яка укріпила фундамент нашої державності й відновила давній зв’язок України зі світовим православ’ям.
PRM.UA пропонує читачам згадати історію становлення Православної церкви України в добу незалежності.
Перші спроби отримати автокефалію
Після того, як 24 серпня 1991 року Україна стала суверенною державою, церковне життя суттєво активізувалося. Духовенство почало довгу й важку дискусію щодо співіснування в нових, пострадянських умовах. Також у цей час відбулись перші спроби утворити в незалежній Україні помісну православну церкву.
Так, 1-3 листопада 1991 року у Києво-Печерській лаврі відбувся помісний церковний Собор УПЦ. На цьому заході митрополит Київський Філарет проголосив курс на автокефалію й звернувся до учасників Собору з проханням підтримати незалежність Української православної церкви.
Філарет наголосив на необхідності так розбудовувати церкву, щоб вона перебувала у канонічному єднанні з усіма помісними православними церквами. В основній доповіді митрополита було викладено всі умови для отримання українською церквою автокефального статусу.
Зокрема Філарет нагадав, що Київська митрополія була заснована за часів хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим і сучасна УПЦ є її спадкоємицею. Упродовж 14-15 століть відбувся поділ Руської церкви на дві митрополії, після чого почався поступовий занепад Київської церкви. У 1686 році відбулося об’єднання Київської та Московської митрополій. За радянської доби православна церква опинилася в ізоляції, “соціальному гетто”. Окремою частиною доповіді Філарета було викладення теоретичних засад отримання автокефалії, канонічних принципів існування самостійних православних церков.
Висновки доповіді були такі: автокефалія повністю відповідає бажанням православного духовенства і мирян України; у незалежній державі має бути незалежна церква, і тому автокефалія УПЦ є канонічно виправданою та історично невідворотною.
Учасники Собору вирішили звернутись до тодішнього патріарха Московського Алексія ІІ та єпископату Російської православної церкви з проханням надати самостійність і незалежність УПЦ, а також сприяти її визнанню східними патріархатами та помісними церквами.
Зі схожим посланням звернувся до Алексія ІІ і Вселенський патріарх Димитрій, який писав, що Вселенська патріархія визнає лише одну канонічну православну церкву у встановлених Священним Синодом 1593 року кордонах. Цими словами Димитрій підтвердив, що Київська митрополія залишається у канонічних межах Вселенського патріархату.
Серед документів помісного церковного Собору УПЦ 1991 року були: окреме звернення до патріарха Московського Алексія ІІ та єпископату РПЦ з проханням дарувати самостійність і незалежність Українській православній церкві, послання до кліру, чернецтва та всіх вірних УПЦ, звернення до тодішнього голови Верховної Ради Леоніда Кравчука тощо. Документи підписали всі без винятку єпископи УПЦ.
У Москві агресивно сприйняли результати Собору УПЦ в Києві. У 1992 році Архієрейський собор РПЦ нівелював рішення Української православної церкви 1-3 листопада 1991 року. У Свято-Даниловому монастирі у Москві Архієрейський Собор РПЦ мав надати УПЦ офіційну відповідь на звернення щодо отримання самостійності та незалежності Української православної церкви.
Однак, замість розгляду звернення учасників помісного Собору УПЦ московські архієреї вирішили обговорити особову справу митрополита Київського Філарета. І хоча було заслухано його доповідь з обґрунтуванням автокефалії Української церкви, виступи московських священників звелися до критики самого митрополита Київського.
Представники РПЦ говорили про те, що всі попередні спроби проголошення автокефалії у 20-му столітті нібито призвели до негативних наслідків і лише нашкодили Церкві. Крім того, Філарету дорікали тим, що він “допустив відродження в Україні Греко-католицької церкви” та поглибив розкол між церквами. Учасники Собору РПЦ вимагали від Філарета залишити місце предстоятеля Української православної церкви й позбавили його всіх ступенів священства.
Філарет не визнав за собою вини й не підкорився рішенню Собору, вважаючи його неканонічним і незаконним. Він також подав апеляцію на це рішення до Вселенського патріарха, який, згідно з канонами, має повноваження своєрідної апеляційної інстанції у православ’ї.
Після антиканонічних дій РПЦ з дискредитації Філарета за його спроби отримати автокефальний статус для української церкви, відбулось незаконне зібрання єпископату УПЦ у Харкові 26-27 травня 1992 року. Захід проходив за дорученням синоду РПЦ і без відома Філарета, який у той час перебував у Черкасах.
Серед рішень харківського зібрання були наступні: замість Філарета предстоятелем УПЦ обрано митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира; змінено статут УПЦ: висунуто шість звинувачень проти митрополита Філарета.
У червні 1992 року з Росії приїхав митрополит Володимир, який очолив УПЦ в канонічній єдності з Московським патріархатом. Того ж року відбувся помісний Собор УПЦ під головуванням новопризначеного предстоятеля. З того часу до абревіатури УПЦ неофіційно додалась приставка МП (Московський патріархат). Володимир очолював УПЦ МП до своєї кончини у 2014 році, після чого Собор єпископів обрав нового предстоятеля – митрополита Онуфрія, який очолює Московський патріархат до сьогодні.
Водночас в Україні постала інша церковна структура – проукраїнська, народна. 25-26 червня 1992 року патріарх Київський та всієї України Мстислав очолив Православну церкву Київського патріархату. Вона утворилася в результаті об’єднання частини Української автокефальної церкви та представників Української православної церкви, яких згуртував навколо себе Філарет. Об’єднавчий Собор засудив рішення РПЦ щодо анафеми Філарету й обрав його заступником патріарха Мстислава.
11 червня 1993 року патріарх Мстислав помер, у Києві того ж року було скликано всеукраїнський православний Собор, що пройшов 21-24 жовтня. На з’їзді обрали нового патріарха УПЦ КП – колишнього священника-в’язня таборів КДБ Володимира (Романюка).
Однак, його перебування на посаді очільника Київського патріархату було недовгим. 14 липня 1995 року патріарх помер при загадкових обставинах. Після телефонного дзвінка, перевдягнувшись у цивільний одяг, Володимир пішов до Ботанічного саду Київського університету. Там його чекали дві жінки. Під час розмови патріарху стало погано, протягом кількох годин жінки намагались допомогти Володимиру, роблячи масаж серця та (згідно з висновком судмедексперта) прямі уколи в серце. Але коли прибула “швидка”, жінки вже зникли. Це був четвертий інфаркт патріарха Володимира. Деталі його смерті досі не з’ясовані.
18 липня 1995 року відбулось поховання предстоятеля УПЦ КП, яке також не обійшлось без за трагічних подій. Спроби поховати Володимира у Софійському соборі наштовхнулись на опір духовенства Московського патріархату, на боці яких виступили загони спецпризначення МВС України. Так, могила патріарха Володимира знаходиться біля входу до Святої Софії. Події того дня відомі як “Чорний вівторок”.
20-22 жовтня 1995 року Всеукраїнський православний церковний Собор обрав патріархом Київським і всієї України-Руси Філарета (Денисенка). Того ж року відбулось утвердження і кількісне зростання УПЦ КП. Відзначено 2000-літній ювілей Різдва Христового проведенням Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї. Відновлено й освячено національні церковні святині, зокрема Михайлівський Золотоверхий собор.
Після Революції Гідності: боротьба за Томос і розрив з РПЦ
Наступні роки ознаменувалися важливими подіями в плані здобуття автокефалії. На новий рівень ця справа вийшла після Революції Гідності 2014 року. Російська окупація Криму та військова агресія на Донбасі стали каталізатором для нової спроби України здобути помісну православну церкву.
Почався процес прозріння деяких вірян УПЦ МП, які переконалися в тому, що дана структура у складі РПЦ займає антиукраїнські позиції, освячує зброю терористів та просуває “русский мир” в Україні. Все більше вірян стали переходити з Московського патріархату до Київського, а також до Автокефальної церкви.
16 червня 2016 року Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній церкві України. Через два роки, 9 квітня 2018-го президент Петро Порошенко відвідав з Вселенського патріарха в його резиденції у Стамбулі. 17 квітня на зустрічі з лідерами парламентських фракцій Порошенко оголосив, що він, а також ієрархи УПЦ КП та УАПЦ вирішили офіційно звернутися до Вселенського патріарха з проханням надати автокефалію українській церкві. Глава держави закликав парламентарів підтримати це звернення.
19 квітня 2018 року депутати підтримали ініціативу Петра Порошенка і українського єпископату, відповідне звернення було направлено Вселенському патріарху. Документ підписали всі єпископи УПЦ КП, УАПЦ, а також 10 єпископів УПЦ МП. Це переконало Варфоломія у серйозності намірів Української держави й церкви. 22 квітня прохання було прийнято на розгляд Синодом Вселенського патріархату. 3 вересня Порошенко повідомив, що патріарх Варфоломій вирішив надати Україні право на створення помісної церкви без урахування позиції Москви.
Після Собору Вселенського патріархату 1-3 вересня 2018 року було офіційно підтверджено, що патріарх Варфоломій стояв і продовжує стояти на тому, що Україна історично була й залишається канонічною територією Вселенського патріархату. Згодом до Києва прибула офіційна делегація за дорученням Варфоломія із завданням оцінити готовність українського духовенства та влади до процесу створення помісної церкви. За результатами цього візиту представник Вселенського патріарха, митрополит Гальський Емануїл заявив, що Українська православна церква отримає автокефалію.
7 вересня 2018 року Варфоломій призначив двох своїх екзархів (намісників) у Києві для підготовки до надання автокефалії. До української столиці прибули архієпископ Данило Памфілійський зі США, а також Іларіон Едмонтонський з Канади. Обидва ієрархи служать українським православним громадам у своїх країнах. 18 жовтня 2019 року Верховна Рада прийняла рішення про передачу у користування Вселенському патріарху Андріївської церкви у Києві.
Ці події викликали шалений опір з боку РПЦ і російської влади. У ворожих ЗМІ лилися потоки лайки та пропагандистських фейків щодо “розкольників в Україні”. Предстоятель РПЦ Кирило навіть прибув у Стамбул для перемовин зі Вселенським патріархом, щоб зупинити процес надання Україні Томосу (декрету) про автокефалію. Однак Варфоломій уже прийняв рішення щодо “українського питання”, тому після розмови за зачиненими дверима Кирила спішно покинув резиденцію Вселенського патріарха, відмовившись залишитись на вечерю.
Тим часом представники РПЦ та російські урядовці погрожували релігійною війною в Україні та проклинали всіх, хто підтримує автокефалію. Також РПЦ заявляла про розкол світового православ’я через нібито незаконні дії Варфоломія. Згодом на Соборі Російської православної церкви було прийнято рішення не поминати Вселенського патріарха під час літургії.
Однак спротив РПЦ не змінив позиції Вселенського патріархату. У Варфоломія наголосили, що Україна, Білорусь та країни Балтії є його канонічними територіями. Крім того, Вселенський патріархат нагадав, що РПЦ й сама не має Томосу про автокефалію, а її самостійність була визнана під тиском історичних обставин.
9-11 жовтня у Константинополі (Стамбулі) відбувся історичний Синод, на якому прийняли рішення про надання автокефалії Православній церкві України. Також була прийнята постанова про зняття несправедливих анафем, які Московський патріархат наклав на митрополита Філарета.
15 грудня 2018 року відбувся помісний Об’єднавчий Собор Православної церкви України, на якому об’єднались в одну церкву УПЦ Київського патріархату, Української Автокефальної православної церкви та частини УПЦ Московського патріархату. На Соборі також обрали предстоятеля новоутвореної Православної церкви України – митрополита Епіфанія з титулом “Митрополит Київський та всієї України”.
5 січня 2019 року в Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про надання автокефалії Православній церкві України, а 6 січня Митрополит ПЦУ Епіфаній зустрівся з Варфоломієм і отримав від нього Томос. Так в Україні з’явилась своя канонічна, помісна Церква.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.