Втрачені шанси сто років тому: як Україна створювала федерацію з Кубанню

На початку літа 1918 року у Києві відбуваються переговори про долучення Кубані на федеративних умовах до України. Понад сто років тому навіть найзапекліші прихильники “единой й неделимой России” голосували за федерацію незалежної Кубані з Україною. Але перспективи виявилися сумними.

Про історичні події понад сторічної давнини розповів співголова громадської ініціативи “Права справа” Дмитро Снєгирьов.

До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).

30 квітня-3 травня 1917 р. у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд – Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані – це час пробудження української свідомості і кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію.
Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв’язків та стосунків з Україною Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з’їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому у резолюції було вказано “про приєднання Кубані до України”.

Але перешкодою до утворення Кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та “іногородніми”, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики.

Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917р., тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Є. Онацьким.

У другій половині лютого 1918 р. опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України.

Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники “единой й неделимой России”, такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час.

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3.

На Україну від Кубанської ради була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з’єднала Кубанську Раду з Добровольчою Армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз.

Знаковими були і збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918р. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українські війська).

На початку травня 1918 р. на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких-вигнання більшовиків та воз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армії. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані-Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.

Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено.

Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві.”

Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.

Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду.

Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень.

Денікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.

7 листопада 1919 р. генерал Врангель привітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

17 березня 1920 р. Катеринодар був узятий більшовиками.

Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку останнього прем’єра республіки Кубанський Край В. Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію.

Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивніши наслідки боротьби з більшовиками.

Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих козаків. Таке рішення змусило б Добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з Добрармією.

При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям ,а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.

Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руйнації Кубані, але й цілої України.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.