З кліматичної точки зору – це взагалі курорт: Євген Дикий про модернізацію станції “Академік Вернадський” та дослідження українських полярників

Україна з 1996 має у своєму науковому розпорядження антарктичну наукову станцію “Академік Вернадський”, яка вже прийняла 24 українські наукові експедиції. Чим займаються українські полярники на найпівденнішому континенті в світі та які перспективи України в міжнародному Антарктичному клубі, в ексклюзивному інтерв’ю сайту PRM.UA розповів відомий вчений-біолог та новообраний директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий.

Вас уже обрали директором Національного антарктичного наукового центру. Раніше ви були призначені як виконувач обов’язків, і вас призначали як кризового менеджера. Що за ці 18 місяців, поки ви були виконуючим обов’язки, встигли зробити і що ще плануєте?

Хочу тільки одразу уточнити, що, за чинними процедурами, обрання ще не означає, що я вже з вами спілкуюся як директор. Я поки що “в.о.” Але трудовий колектив сказав своє слово. І, згідно закону про науку, це має бути вирішальним. Однак між голосуванням колективу і підписання контракту з Міністерством освіти та науки є ще така довга і марудна бюрократична процедура, яка зветься спецперевірка. Вона може займати до двох місяців. І це зараз якраз забирає доволі значний шматок часу, сил та нервів – зібрати всі ці папери, які для неї необхідні. Але сподіваюся, що це ми переживемо.

Тепер по суті. Хочу сказати, що якщо призначали мене дійсно саме як кризового менеджера, то обирали вже як просто менеджера. Тобто про кризу наразі зовсім уже не йдеться, а йдеться навпаки про доволі стрімкий, тьху-тьху-тьху, стукаємо по дереву, розвиток. Наступна задача – щоб цей розвиток став сталим. Тобто сталості ще нема, ми нічого ще не зробили таким, що от завтра знову можна поміняти директора, п’ять разів ще переобрати – а воно все лишатиметься і працюватиме. Це тепер наступна задача – щоб те, що наразі за останній рік виглядає як дуже вдалі пілотні речі, щоб воно стало вже не пілотним, а стабільним, постійним, і щоб подальший розвиток центру вже взагалі не залежав від того, хто буде директором, чи мало залежав.

В західних інституціях це приблизно так. Там інколи звичайні наукові співробітники інститутів не завжди знають взагалі прізвища свого директора, бо воно їм не треба для роботи. В їхній науковій роботі мало що від цього залежить. Я сподіваюся, що ми маємо на таке вийти. Це і є інституційна сталість. Оце тепер наступна задача. Тобто першою задачею було вивести з кризи, друга задача – намітити напрямки розвитку і почати цей розвиток, зіштовхнути з місця. І тепер третя задача – стабілізувати цей розвиток.

Структура НАНЦ – це унікальний комплекс, який поєднує і логістичну, і наукову складову, яким чином вдається урівноважувати ролі менеджера-логіста та наукового куратора?

Наша установа дійсно є доволі унікальною. Тому що одна і та сама організація має займатися суто господарськими та логістичними речами, притому господарськими та логістичними речами унікального об’єкта, полярної станції, на відстані 15 тисяч кілометрів від офісу. Нетривіально вже. Але водночас ця ж організація має займатися й організацією наукових досліджень. Ми в цьому сенсі не єдині у світі. Наприклад, у наших “хресних батьків”, які подарували нам станцію свого часу, у Британської антарктичної служби, у них точно така ж структура, тільки, звичайно, на порядки більша, але ідея така сама. Хоча в багатьох країнах інша модель, тобто в ряді країн це розведено. Тобто одна установа займається суто логістикою, а якісь інші займаються наукою.

В полярних дослідженнях, так само, як у дослідженнях космосу і океану, дуже важко розрізнити, де закінчується суто логістика і планування експедицій, а де вже починається чиста наука. Наука без логістики просто не працює, а логістика без науки позбавлену сенсу. Вона-то і може бути, але вона позбавлена. Тому насправді все ж таки більш поширеною є така модель, як у нас. Тобто, коли одна організація має два крила – логістичне і наукове. До мене тут спостерігалась доволі сильна асиметрія. В логістиці були, скажімо, деякі дуже болючі питання, були дуже великі гепи, але при тому в цілому логістика була, працювала. Принаймні експедиція щороку перезмінялась. Якихось таких епічних фейків з цим не траплялось.

Не забували людей на Антарктиді?

Не забували. І свіженьких щороку присилали. А от те крило, котре наукове, воно було дещо недорозвинене. Можливо тому, що мій попередник був фаховим військовим, тож логістичні речі він сприймав і розумів ближче, ніж наукові. Гадаю, міністерство зробило правильний вибір, що нарешті поставило керівником не логіста, а сама науковця.

Що вдалося вже змінити на станції “Академік Вернадський”?

По-перше, пройшли ми цю важку кризову ситуацію з тендерними війнами(коли власне і знадобився кризовий менеджер), заручником яких фактично стала станція та експедиція через недобросовісну поведінку деяких учасників тендеру. От їм було “по-барабану”, вони були готові хоч повністю зірвати експедицію, аби не впустити ласий шмат. В першу чергу ми зробили цей шмат набагато менш ласим. Думаю, що ближче до кінця року ми оприлюднимо повні цифри. Взагалі платники податків мають повне право знати, на що йдуть їхні кошти, саме в в деталях. Але попередньо я собі прикидував, скажімо, ефективність використання коштів: тобто, грубо кажучи, при одному і тому самому бюджеті, скільки, наприклад, людино-днів в Антарктиді ми оплатили, а також ще й знайшли на обробку результатів, на реактиви, на публікації і так далі. Я готовий посперечатися, закластись – що ми мінімум подвоїли ефективність використання кожної гривні. Може, вийде і краща рахуба, але щонайменше подвоїли.

Принципово вдалося змінити ситуацію з літнім польовим сезоном. Справа в тому, що якщо зимівлі були весь цей час – і тут мені гріх нарікати на “папєрєдніков”, бо цілорічна експедиція, попри все, що траплялось у країні, все ж щороку змінялась, були закриті всі мінімальні необхідні функції. Тобто виконувались всі ці спостереження, які йдуть багато-багато років. А тут треба зрозуміти, що ті, що саме лишаються зимувати, саме такі от “тру-полярники”, які переживають там довгу цю, кількамісячну ніч, – вони певною мірою, з точки зору науки, ніби як вартові. Їх ключова функція – це саме з дня в день повторювати одні і ті самі вимірювання з одними і тими ж самими методиками. І це навіть за одну зміну не дає якогось помітного наукового результату. А натомість накопичені ряди потім аналізуються сотнями вчених в різних країнах. І вже от за десятки років кумулятивно воно дає дуже великий ефект.

А от літній загін працює абсолютно інакше. Так званий сезонний загін, який заїжджає суто на антарктичне літо, які приїздять вдень і виїздять вдень, тому що ночі в цей час там нема, – це такі, знаєте, мисливці-збирачі. Їхня задача – за це коротке антарктичне літо максимально об’їздити по маршрутах і прилеглі до станції острови, і антарктичний континентальний берег, тобто максимум, куди лише дозволяє дістатися наш цей малий човновий флот. І максимально відібрати зразки: біологічні, геологічні, гідрохімічні і так далі. Далі це все везеться сюди на материк і вже тут обробляється в інститутах та університетах.

Так от, в попередні роки сезонним загоном дуже часто жертвували. От саме на них завжди економили, на них не вистачало то грошей, то транспорту, то того і того разом. Доходило до того, що в деякі роки сезонних досліджень не було взагалі, або в деякі роки могли закинути дві-три людини. Або ж, наприклад, привозили цілий загін, але тільки на тиждень-два перезмінки. Цю ситуацію ми вже радикально виправили. Ми поновили те, що було і при британцях, і в перші роки української станції, тобто довгі літні сезони. Цього року там в сезонному загоні працювало 26 людей, і вони працювали більше двох місяців. Це вже повноцінна експедиція. І такий сезон за науковим результатом дає приблизно стільки ж, скільки і зимівля, тобто сумариний науковий “вихлоп” подвоюється.

Що поки не вдалося? Наступна задача – це поновити ще й морські дослідження. Мається на увазі не лише прибережна акваторія “Вернадського”, з цим якраз зараз порядок, сезонний загін цього року прекрасно відпрацював. Зокрема, дуже цікаві задачі по морській мікробіології, по механізму цвітіння взагалі океану і продукції, органічної речовини. Дуже цікаві результати. Я просто сам фахівець саме в цій сфері, я морський біолог. Я вам скажу, що просто навіть по попередніх даних – вони ще сирі дуже – але видно, що вони підуть точно в публікацію не в наш журнал, а в один якраз з провідних міжнародних. Це явно буде заявка нанормальний рівень сучасних світових досліджень. Але все одно це прибережна акваторія. Це те, що можна відібрати з човна. А на початку української антарктичної програми не меншу роль відігравали океанські дослідження, бо тоді був свій науковий флот. От поки ми свого наукового флоту не відродили, хоча надії є, хоча задача дуже непроста…

Які перспективи відродження наукового флоту?

Останній науково-дослідний корабель полярного класу, який міг ходити в Антарктиду не ходив в море з 2001 року. З 2006-го стояв взагалі на суходолі закинутий і врешті-решт таки пішов на метал. Він зараз просто розпиляний.

Так от, в цій ситуації одразу нахрапом поновити серйозні дослідження було складно, але частково ми змогли. Справа в тому, що тут ми скористались механізмом приватно-державного партнерства. Наукового флоту у нас зараз в Антарктиці нема. Для відома, просто для довідки – зараз у нас його нема навіть в Чорному морі. Але в Чорному морі нарешті цю проблему змогло вирішити Міністерство екології. І якщо нічого не зірветься, то приблизно в листопаді місяці з Чорноморського судноремонтного заводу має вийти в плавання “Володимир Паршин”. Це останнє океанографічне судно, яке лишилось в Україні. Для Чорного моря його з головою вистачить, якщо дійсно завершать його капремонт.

Я мав певне відношення теж до цієї історії. При чотирьох підряд міністрах екології ми з директором Українського центру екології моря Віктором Коморіним намагалися зрушити цього воза з місця, і от при Остапу Семераку таки нарешті це вдалося. Треба віддати належне Остапу Михайловичу. На той момент, як судно спустять на воду, він вже не буде міністром, але цю справу він зробити встиг. Судно вже зараз на заводі, вже ремонтується. Тому тут можна вважати майже доконаним фактом, що в Чорному морі в нас з листопада науковий флот знову з’являється. Але до Антарктиди “Паршина” не поженеш. Кораблик надто маленький, з одним головним двигуном. Це надто ризикована. Та і, власне, вартість перегону туди-сюди по-холостому – вона нівелює фактично корисність такої експедиції.

Я чув, що йдуть перемовини про передачу нам наукового судна Британією.

Це один з варіантів, дуже перспективний, але на жаль не дешевий, подарунку як у випадку зі станцією не буде. Але не буду поки, щоб люди не вирішили, що все вже класно, у нас точно буде корабель. Ні, це ще зовсім не точно. Але намагаємося.

Які саме проводять океанічні дослідження?

Нашого наукового флоту у Антрактиці нема, але там є український рибальський флот. На сьогоднішній день – дай, Боже, пам’яті – шість суден під прапорами України веде промисел в Південному океані. П’ять з них – це невеликі рибальські судна, які видобувають дуже делікатесну і дуже цінну хижу рибу – іклача. Ці кораблі для науки досить сильно не використаєш, але і тут ми вже бачимо деякі варіанти. Але тут тільки так: науковим матеріалом можуть бути тільки відходи від промислу. Тобто ми зараз домовляємося з компаніями-судновласниками, щоб з тієї риби, яку вони ловлять, можна було б відбирати зразки на генетику, на біохімію, на хімію забруднень. І це вже буде насправді дуже цікавий матеріал. Але це так, це огризки з барського столу. Хоча насправді при правильному плануванні досліджень і нормальних домовленостях навіть тут можна отримати дуже цінний матеріал, при тому, що він є абсолютно безкоштовним для держбюджету.

Аще є одне судно, яке веде там промисел криля. Це крилевий траулер, така собі плавфабрика фактично. До війни – севастопольська. Відповідно, коли Севастополь окупували, вони встигли забрати всі документи і бігом втекти на континент та переєструватися в Чорноморську. А саме судно в цей час було якраз в Антарктиці, тому його захопити не могли. Так от, що таке крилева траулер-плавфабрика? Це здоровенне корито, десь більше ста метрів завдовжки, вісім палуб заввишки. Тобто там бігаєш по тих палубах, реально як у восьмиповерховому будинку без ліфта. Там є навіть свої лабораторії, до речі, які базово для контролю харчової продукції, яку виробляє ця плавфабрика. І от тут ми з судновласниками домовилися набагато цікавіше. Тобто це судно ми тепер використовуємо як доволі повноцінну плавлабораторію. Навіть весь той час, коли судно веде свій промисел, тобто не може відриватися на нас… Ну, одна судно-доба – десь приблизно 50 тисяч доларів. Тому все ж таки повністю його катати суто під наші потреби – задоволення було б задороге. Але коли судно виконує свої промислові задачі, на ньому весь цей час працює унікальний комплекс обладнання – так званий “феррі-бокс”. Що це таке? Це в перекладі “паромна коробка”. Зовні виглядає як велика шафа, напхана купою трубочок і датчиків. А насправді це напівавтоматичний лабораторний комплекс, куди постійно подається забортна вода, і в ній постійно вимірюється 17 параметрів, починаючи від настільки простих, як температура, щільність, вміст кистю, вміст вуглекислого газу, і закінчуючи навіть вмістом хлорофілу та інших пігментів, вмістом біогенних елементів. Тобто це йде дуже повноцінне і постійне сканування цілого набору океанографічних параметрів в тому районі, де судно веде промисел. А якщо враховувати, що практично весь сезон воно ловить в більш-менш одному районі, а це переважно протока Брансфілда і прилеглі до неї квадрати, таким чином ми отримуємо повну сезонну динаміку, як міняється взагалі ця океанська водна маса, океанська екосистема впродовж сезону.

Ми перші хто проводить такі досілдження в Антарктиці. Саму “коробку” не ми винайшли, вона німецька, але навіть у наших західних колег переважно такі “феррі-бокси”, зазвичай, ставлять на поромах, які здійснюють регулярні пасажирські рейси. Тобто в цьому фішка: це дозволяє моніторити постійно одну і ту ж саму акваторію, тобто йде динаміка в часі. Балтійське море непогано схоплено “феррі-боксами”, ще Північне море. І майже все. Навіть в Середземному їх буквально парочка. А в Південному океані взагалі ми перші. Тобто це доволі унікальний наш внесок в світову океанографію у співпраці з компанією-судновласником “Моря Содружества”.

А в минулому грудні ми ще й доповнили роботу цього напівавтоматичного комплексу. При ньому зазвичай працює всього лише один наш співробітник постійно на борту. А в минулому грудні ми використали це судно ще й для повноцінної океанографічної експедиції. Тобто, коли дійсно місяць судно працювало не на промисел, а тільки на науку. Це теж внесок компанії значною мірою.

Наскільки мені відомо українські полярники зробили свій внесок у вивчення популяцій криля?

На сьогоднішній день видобуток антарктичного криля – це доволі високотехнологічний промисел. Його на сьогоднішній день ведуть всього шість країн світу. І ми – одна з цих шести країн. Ведуться бурхливі дискусії про те, скільки ж там того криля лишилося: багато його чи мало.

З одного боку, еко-активісти, в першу чергу “Грінпіс”, які заявляють, що криля майже вже нема, от завтра кити з голоду всі передохнуть і так далі. З другого боку – рибалки, які навпаки заявляють, що цього криля взагалі неміряно, що це найбільш недовиловлюваний живий ресурс на планеті, і скільки його не лови, то все одно це невеликий відсоток від загальної популяції. А в чому проблема в цій дискусії, з моєї точки зору, як науковця? Обидві сторони більше емоціонують, ніж наводять реальних аргументів. Тому що реальних цифр ні в тих, ні в тих нема. Рибалки знають цифри вилову. Але звідки вони знають відсоток загальної популяції? У “Грінпіс” немає навіть цих цифр. “Грінпіс”, в принципі, абстрактно каже: “О! Кораблі стали великі і ловлять багато. Мабуть, це погано”. Ну теж рівень аргументації – знаєте…

Тому гостро стоїть питання – дійсно коректно порахувати, скільки ж там того криля. Одразу скажу, що питання ще до кінця не вирішено, але в цьому році це хоча б почалося. Точніше, це формально грудень минулого року. Ми ж сезонами вимірюємо. От в минулому сезоні це почалося. Всі шість країн виділили хто що міг. Багаті країни, такі як Норвегія, виділили під цю задачу дорогущі і дуже технічно оснащені науково-дослідні судна. А хто бідніші – ці просто попросили ті ж самі компанії, які ведуть вилов, виділити свої промислові судна, на якийсь час відірвати їх від промислу на виконання суто наукових задач. І тут якраз зрослися наші інтереси з компанією-судновласником. Бо в них є судно, але в них немає науковців. А у нас прямо навпаки. Як там? “У вас товар – у нас купець”. Тому група наших науковців в складі дев’яти фахівців – ми більше місяця відпрацювали на борту “Моря Содружества” саме в режимі повноцінної океанографічної експедиції.

Ясно, що крилеловний тралер – це не океанографічне судно. Це приблизно, знаєте, як за відсутності туалетного паперу використовується наждачний. Але все ж таки це настільки краще, ніж відсутність судна, що навіть не можна передати. Тим більше, що і компанія-судновласник, і команда корабля – вони дуже сприяли. Вони дійсно виклались, допомагаючи нам вирішити цю задачку. І в результаті ми маємо зараз абсолютно унікальні дані. Тому що в одних і тих самих місцях було і пораховано кількість крилю за допомогою ехолотної зйомки, і там же було знято цілий комплекс океанографічних параметрів, і там же було взято зразки фітопланктону, зоопланктону, мікробіоту, і там же було взято зразки ДНК, розчиненої в воді. Звичайно, обробка таких даних забирає набагато більше часу, ніж їх відбір в океані. Відбір в океані забирає більше грошей, а подальша обробка – набагато більше часу. Реально, я думаю, на наступний рік, у 2020 році буде велика міжнародна конференція Наукового комітету дослідження Антарктики. Ми там представимо результати цих досліджень, а опублікуватися думаємо впродовж двох-трьох наступних років. Там не одна стаття буде, однозначно.

До речі, а яка доля наукового видання полярників?

“Український антарктичний журнал” – це була така суто домашня “Мурзилка”: що хочеш, то і друкуєш, бо всі свої, а чужі не ходять. Відповідно, ніхто і не читає, крім своїх же. Таке родинне чтиво. Це все ж таки не сучасний варіант публікувати роботи. Хай не всі роботи одразу тягнуть на великі і престижні міжнародні журнали, однак інформація про дослідження має бути доступна хоча б тим іноземним колегам, які цю працю спеціально пошукають. Для цього є міжнародні бази даних Scopus та Web of Science. Бажано, щоб всі статті були, по можливості, англійською мовою. Як мінімум, якщо вже все ж таки хтось категорично проти, бо дехто вважає, що принципово треба все ж таки і українською мовою друкувати, але тоді має бути розгорнуте англійське резюме.

А для того, щоб журнал індексувався цими базами даних, для цього є доволі суворі вимоги до складу редколегії. Вона не має бути містечковою, вона має бути міжнародною, і всі статті мають проходити так зване “сліпе рецензування”, тобто двома рецензентами, які невідомі авторові статті і один одному. І тільки редакція знає, кому вона і що послала. В принципі, всі члени редколегії мають бути вченими з якимось так званим імпакт-фактором, тобто з певними показниками, що вони роблять внесок у світову науку. І бажано, щоб хоча б троє з них мали високий імпакт-фактор, тобто щоб це були лідери в своїх напрямках.

Саме це зайняло в нас десь пів року копіткої роботи, але ми зараз сформували такий міжнародний склад редколегії, при тому, що у нас немає грошей платити іноземним рецензентам. Але світ науки – він такий. Там багато що насправді робиться за ідею. Треба тільки, щоб з тобою були готові працювати, щоб в тебе була репутація людини чи організації, з якою варто працювати. На щастя, ми цього добилися. Тобто кілька провідних західних фахівців ввійшли до складу редколегії нашого журналу. Зараз вичитують статті, вже ось наступний номер. З цього і починається цей шлях до міжнародних баз даних.

Але все ж таки чекати, поки наш рідний журнал вийде в якийсь топ, то мого життя не вистачить чи навіть моїх аспірантів. Навіть вони зістарітись встигнуть. Тому все ж таки акцент робиться на тому, щоб найсерйозніші і найцікавіші наші дослідження публікувалися у провідних міжнародних журналах, які вже мають високий рейтинг.

Якщо повертатись до теми “Академіка Вернадський”, то цьогоріч було проведено масштабну модернізацію станції.

Це якраз про те, що для мене є найменш цікавим, Але, можливо, є найбільш важливим з того, що я зробив. Тому що я, звісно, не завгосп,а науковець, але справа в тому, що за всі ці 23 роки, що Україна володіє британською станцією “Фарадей”, на ній не робився ні разу капремонт і суттєва модернізація. От просто від слова “зовсім”. А як ви розумієте, і британці не робили капремонт прямо в рік передачі. Таким чином, нам дісталась станція ледь не ідеально для свого часу побудована, от саме ідеально. Тут насправді, трошки відхиляючись від теми – все, що робиться, в підсумку на краще. Росія категорично відмовила віддати нам одну із радянських станцій після того, як ми здобули незалежність. Хоча в інфраструктуру радянської антарктичної експедиції Україна доклалась щонайменше співставно з Росією. А при тому, з 12 станцій ми претендували на одну, максимум дві. Ну, росіяни відповіли “по-братськи” – “идите вы, хохлы…”. Більше того, коли ми вже потім набували право повного голосу, тобто право членства в договорі про Антарктику, Росія ще виступала із запереченнями з формулюванням, що, мовляв, вони пред’являють претензії на наші станції. І нам довелось давати офіційну ноту від МЗС, що у нас давно вже є британська, заберіть свою радянську рухлядь, ми в цьому не зацікавлені.

А зараз вони вкидають фейки про те, що британці передали несправну станцію.

Так от, чому я кажу, що все, що робиться, то робиться на краще. Не дай боже, нам би тоді росіяни віддали стару радянську станцію. Вони без капіталовкладень всі ці роки, і на даний момент ця станція вже просто б не існувала. А британці передали нам, як там у Толкіна, пам’ятаєте, “нора була не звичайна, а хоббітська”. Так от, британці нам передали правильну “хоббітську” станцію.

Що б ви розуміли, всі основні системи життєзабезпечення – мінімум дубльовані, а найбільш важливі – потрійні. Плюс, до кожного суттєвого елемента інфраструктури в комплекті передавався ремонтний комплект на три наступні роки експлуатації. Уявляєте, що вони нам передали? Тобто станція і побудована дуже продумано, а не по радянських стандартах, і ще й в ідеальному на той час стані. І тільки завдяки цьому шаленому запасу британської якості за чверть століття без капітальних вкладень вона не розвалилась. Тому що, звичайно, так не можна.

Щоб ви розуміли, основна споруда станції – 1970 року. Дизеля, які ще зараз працюють – 1980 року. Я в цей рік пішов у перший клас, а Радянський Союз приймав Олімпіаду і вдерся в Афганістан. Так от, в той рік поставили ці дизеля, і вони досі зараз дають енергію на “Вернадському”. Основний корпус станції – 70-х, але частина споруд – навіть 50-х років. Але – якісні. Ще одна з ключових систем життєзабезпечення, друга по важливості після дизелів – опріснювач води. От зараз включили новий, вже нами куплений, новою командою центру. А той, який досі працював, і зараз ще про всяк випадок стоїтьяк запасний, 19<86-го “чорнобильського” року.

Тобто техніка епохи Фолклендської війни?

Саме так. Таким чином, мені дісталась станція, яка взагалі-то вже мала би вже прийти в безлад, якби не фантастичні зусилля наших зимувальників-полярників. Вони ставляться до станції як до рідного дому. І в дуже багатьох з них реально золоті руки. Тому там більшість систем життєзабезпечення підтримується, що називається, “зубилом та чиєюсь матір’ю”, але дуже з любов’ю. Аж до того, що, наприклад, хтось, хто збирається їхати на зимівлю, отримує інформацію, отримує креслення від свого колеги, який зараз на станції, і тут в якійсь кустарній майстерні замовляє, і йому виточують запчастини, які давно вже не випускають до тієї старої техніки. Тобто реально це от так підтримувалось.

На щастя, моє призначення директором співпало з тим, і це не моя заслуга, що Міністерство освіти і науки вперше заморочилось цим питанням. Тобто на момент, коли я заходив, перші 15 мільйонів гривень, тобто пів мільйона євро – смішні суми, але це рівно на пів мільйона євро більше, ніж за попередні 20 років, було виділено на модернізацію. А у грудні минулого року при коригуванні Верховною Радою поточного бюджету за 18 рік МОН та Мінфін спільними зусиллями пролобіювали, переконали депутатів докинути нам ще біля мільйона доларів саме на модернізацію станції. І це вже ті суми, з якими можна реально щось серйозне робити.

Таким чином, на сьогоднішній день вже закуплені нові дизеля і все до них. Бо заміна дизелів автоматом означає заміну, по суті, всієї енергосистеми. Вже працюють нові опріснювачі. Вже стоять і чекають підключення нові котли опалення. В процесі ремонту – дах. Здавалося б, дрібничка, а просто там, де вітри бувають 40 метрів на секунду, і це доволі типове явище, то там виявляються до даху дуже серйозні вимоги. Тому це окрема саме інженерна задача. Це для мене, до речі, був сюрприз: виявляється, ремонт даху може виявитись значно складнішою проблемою, ніж заміна енергосистеми. Бо заміна енергосистеми зводиться виключно до питання грошей: на що в тебе їх є, на що в тебе їх нема. А все решта – в принципі, є купа готових рішень. А з дахом виявилось, що, ні, це кожного разу задача творча, враховуючи, що споруда 70-х років.

Забігаючи на дуже вперед, треба сказати, що все ж таки ресурс станції “Вернадський” в її нинішньому вигляді не безмежний. Нам вже зараз треба думати, що буде через 10-20 років. Але на 10-20 ми зараз її ресурс однозначно продовжуємо.

Ця така базова модернізація і заміна систем життєзабезпечення – вона розрахована на два сезони, тобто на два антарктичних літа. Ми жартуємо, що життя на “Вернадському” точно, як в Криму: рік поділяється на “сезон” та “несезон”. “Сезон” – це коли крига скресла і починається навігація. Відповідно, заходить багато кораблів, ходять круїзні лайнери, ходять навіть яхти. Але це щастя триває від двох до трьох місяців, в теплий чи холодний рік. Відповідно, всі решта 9 місяців стоїть крига, сполучення зі станцією немає, від слова “зовсім”. І ті 12 людей, що там лишаються, вони не бачать нікого, крім один одного. Зате один одного – цілодобово. От це “несезон”.

Звичайно, модернізація стосується і наукового обладнання. Бо ясно, що коли ти бідний, коли грошей мало, то в першу чергу – система життєзабезпечення, щоб бути спокійним за людей, які там. А далі – друге питання. Наприклад, в минулому сезоні, що зараз закінчився, наша метеорологія нарешті перейшла з ХХ в ХХІ століття. Що це означає? Це означає, що метеорологу тепер не треба кожні три години – погода чи не погода, кожні три години він мусив бігати на метеомайданчик і вручну знімати покази з купи приладів. Це нормальна метеорологія ХХ століття. Але в ХХІ так вже не робиться. І тому тепер у нас вже там стоїть повністю автоматизований метеокомплекс фінського виробництва. І завдання метеоролога – тільки час від часу повіряти ці прилади. А так, дані взагалі автоматично онлайн ідуть навіть прямо нам в Київ, навіть не тільки метеорологу на станцію.

З інтернетом ситуація покращилась?

Це може смішно прозвучати, але на “Вернадський” прийшов інтернет. Формально він був і до того. Але уявіть собі інтернет з трафіком 0,5 гігабайт на місяць. Що це реально означало? Це означало один раз на тиждень, по п’ятницях звідси з центру йшли текстові повідомлення на станцію і один раз на тиждень, по середах станція передавала так само текстові листи сюди в центр. Це я реально застав у 2018 році, коли зайшов в цей кабінет. Ми змінили ситуацію, порівняно з тим, що було, революційно. Хоча порівняно з тим, як ми з вами живемо… Тобто ми змогли збільшити в 60 разів. У нас на сьогоднішній день 30 гігабайт на місяць.

Що це в реальності означає? Насправді це менше, ніж ми за день можемо використати на смартфоні, кожен з нас. Як ви розумієте, хлопці і дівчата там вимушені ставитися дуже раціонально, бо гігабайт на день на 12 людей, однак навіть фотографії у Facebook встигають викладати. От чого зовсім не можна – це “відосіки”. “Відосіки” – це капець-капець. Коли до нас зверталась преса, що дайте нам свіже відео із голосування на “Вернадського”, звичайно, ми пішли назустріч телеканалам. Але це було двох- чи трьох хвилинне відео, і воно качалось кілька годин. Тобто в унікальних випадках, коли капець треба, то можна.

За інтернет на “Вернадському” ми платимо 5 тисяч доларів на місяць, за ці 30 гігабайт. Вони дозволяють людям кожному мати свою власну пошту, а не через центр листуватися з читанням в центрі приватної пошти, як було до цього. У кожного своя скринька. Більше того, якщо не відео, а голосовий чат, то абсолютно спокійно можна по “Скайпу” говорити з родинами хоча б раз на тиждень. Тобто це принципово інше життя, ніж те, що було. І, з точки зору науки, ми нарешті отримати онлайн-доступ до даних, а не через рік привозити терабайтний диск. Тепер ми дуже багато показів отримуємо в онлайн-режимі. Їх доводиться капітально стискати, але це якісно інший рівень, ніж було.

Тепер працюємо над наступним рівнем. Наступний рівень – це вже перехід від лімітування по трафіку до лімітування по швидкості. Тобто, щоб був “безлім”, тільки з лімітованою швидкістю. Але для цього треба переналаштовуватися на інший супутник. Ще років 3-5 тому це, в принципі, було б неможливо. Там просто не було таких супутників. За останні роки Аргентина і Чилі запустили серію супутників, орієнтованих на свої найпівденніші райони. Відповідно, вони частково якраз торкаються Антарктичного півострова.

Ми говорили про прозорі конкурси. І склад цієї зимової експедиції вперше обирався на прозорому конкурсі, які були його плюси та мінуси?

Так, перший і не останній. Ми переконались, що це працює. Ми були трошки шоковані кількістю народу. Ми взагалі не знали, що в країні ще лишилася така кількість романтиків. Тому що при тому, що ми платимо, мотивація саме у романтиків. І, чесно кажучи, коли ми оголошували цей конкурс, ми думали, що буде три-чотири людини на місце і буде з кого вибрати. Але в результаті було 179 людей на 12 місць. Порахуйте самі, скільки це на місце. Тому це трошки затягнуло, до речі, конкурс. Ми не очікували такого стосу заявок. То ми, відповідно, трошки довше з ними розбирались. І хочу, до речі, зайвий раз сказати, і я вже звертався публічно до всіх тих, хто не пройшов: це не означає, що ви зовсім не підходите. Були моменти, коли ми ледь-ледь могли вибрати з трьох-чотирьох приблизно однаково сильних кандидатів. А поїхати-то мав на цю позицію все одно хтось один. Тому це означає, що решта три-чотири, якщо вони за рік не перегорять, то можуть подаватися знову, і у них будуть серйозні шанси.

Вперше до експедиції взяли жінок, чому раніше існувало таке табу?

Я сподіваюсь, що це одне з останніх інтерв’ю, в якому ми можемо говорити про те, що нарешті українська Антарктида відкрилась для жінок. В Україні в перші роки жінки їздили, а далі припинили.

Чесно, як не шукав, я не знайшов жодної раціональної, з моєї точки зору, причини, чому їх не пускали. Те, що мені розказували, воно варіюється в різній ступені фантасмагоричності: починаючи від якихось там епосів і легенд про те, що вони там всі повагітніли і довелось прямо посеред зимівлі їх евакуювати народжувати. До речі, одна зі співробітниць таки там знайшла своє кохання і завагітніла. Ніхто нікого не евакуйовував. Вони спокійно допрацювала свою зимівлю, після чого спокійно повернулась в Україну. Зараз в неї четверо дітей. Вона зараз працює в Українському гідрометеорологічному інституті, одна з найсильніших українських фахівців з питань змін клімату, доктор наук Світлана Краковська. А її чоловік – перший радист української експедиції Роман Братчик. Тобто там вже потужна антарктична родина. Так що, історія якраз з хеппі-ендом, ніяких жахів.

Також чув абсолютну маячню, що організм жінки не пристосований до тих кліматичних умов. Почнемо з того, що частина Антарктиди, де ми, з кліматичної точки зору – це взагалі курорт, по антарктичних мірках, суто фізичні навантаження (не кажу про психологічні, от вони реально тяжкі) – десь як у зимових Карпатах.

По-друге, слухайте, я чудово знаю доктора Келлі Фолкнер. Це зараз керівниця полярних програм Національного наукового фонду США. А до того вона п’ять років була начальником станції “Амундсен-Скотт”. Станція “Амундсен-Скотт” розташована на Південному полюсі, власне, прямо на полюсі. Там влітку мінус 35-40, а взимку – до мінус 80. І вона керувала цією станцією, де влітку працює 250 чоловік працює, між іншим. Тому, все це байки про “непридатність організму”.

До речі, на німецькій станції “Ноймайєр” свого часу була ціла цілорічна зимівлі виключно із жінок. Це дівчата пішли на принцип, саме щоб довести. І взагалі зимівля відзимувала без жодного мужика. І прекрасно обійшлася.

Як наразі справи з міжнародною співпрацею в Антарктиді?

Є попередні домовленості про деякі спільні проекти з американцями, з нашими найближчими сусідами – спільні експерименти “Вернадський” і “Палмер”. Такий досвід вже є, особливо в галузі фізики іоносфери: коли там з однієї станції генерували сигнал, він відбувався від іоносфери і ловився на другій станції, і по його зміні дуже багато що вивчалось. Тобто є попередні домовленості з ними.

Продовжується “турецька лінія”. Тобто, однозначно, хтось із наших піде в затоку Маргарет Бей, де турки заснували поки що літній польовий табір, а далі збираються будувати там станцію.

Дуже цікава зараз пішла лінія співпраці з австрійцями, в яких якраз своєї станції нема, а зате в них є випробувані в Альпах дуже цікаві методи дослідження льодовиків. І двоє наших фахівців їздили до них і вивчали ці методи в Альпах з тим, щоб тепер застосувати їх далі в Антарктиді.

Вимальовується дуже цікава співпраця – одночасно і наукова, і логістична – між кількома малобюджетними антарктичними програмами, які крім іншого ще й регіонально споріднені. Це Туреччина, про яку ми вже згадали, Польща, Чехія, Болгарія та Україна. От вимальовується міні-консорціум таких от центрально-східноєвропейських країн, які мають малобюджетні антарктичні програми, але всі мають станції, окрім турків. Так от, про логістику – побачимо, що з того вийде. Але йдеться, можливо, про щось типу спільного логістичного хабу на острові Кінг-Джордж, який би зменшив витрати кожній зі сторін. А з наукової точки зору йдеться про спільну мережу моніторингу з тим, щоб ми повністю уніфікували та гармонізували методики, по яких кожна з наших країн проводить якісь дослідження змін клімату та трансформацій екосистем, викликаних змінами клімату

А як щодо досліджень Арктики?

Одним кігтем ми вже зачепились на норвезькому архіпелазі Свальбард, він же Шпіцберген. Зачепилися через Радіоастрономічний інститут Національної академії наук, в якого там вже стоять дві антени потужні. Вони здійснюють паралельні вимірювання в Арктиці і на “Вернадському” в Антарктиці. А третя антена стоять під Харковом. І от так от по цих трьох антенах вони фактично охоплюють атмосферу всієї планети. Звичайно, ми будемо підтримувати продовження цієї співпраці. А там, можливо, зайдемо в якісь інші напрямки теж по Арктиці. Бо біполярні бувають не лише розлади психіки, а й біполярні також бувають дослідження. І на сьогоднішній день це основний тренд взагалі в світовій науці. Це порівняння двох або навіть і трьох полюсів. Тобто Арктика, Антарктика, а третім полюсом зараз прийнято називати високогірні райони, тому що там теж є багато спільного саме з полярними регіонами. Ця концепція трьох полюсів зараз превалює, наприклад, у кліматологічних дослідженнях верхньої атмосфери. І ми, звичайно, будемо слідувати цим тенденціям.

Чи взагалі можливе відкриття Україною другої станції?

Це виключно питання коштів. В мене немає підстав планувати це на найближчі роки. Ми розуміємо, який у нас стан бюджету. Але, в принципі, хороша малобюджетна полярна програма таке передбачає… Я не замахуюсь на рівень Штатів, Росії чи Китаю – там інші амбіції, інші можливості. Але хороша полярна програма – це дві станції в Антарктиді: одна там, де ми зараз маємо, в так званій морській, західній Антарктиці, а друга – в східній Антарктиці, де такі от “марсіанські” умови, мінус 80 взимку. От дві такі станції. Тому що вони вирішують зовсім різні задачі. Вони доповнюють одна одну, а не дублюють. І – одне судно для їх обслуговування.

До речі, мій, можна сказати, ідеал – це південнокорейська полярна програма. В них чітко дві станції саме так розташовані: одна станція в Арктиці на архіпелагу Свальбард, по одній у Східній та Західній Антартиці та один криголам, який їх всі обслуговує по черзі. Бюджетно, раціонально, але задовольняє потреби всіх галузей науки.

Спеціально для “Прямого” бесіду вів Ігор Кромф.

Також  слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.