Життя – суцільна імпровізація: коротка історія джазу в Україні

Джаз — це напрям, що зміг поєднати в собі релігійні практики музикування, урбаністичний фолк та народну музику африканських народів, замісити це тісто в традиційних музичних інструментах і видати абсолютно нове у музиці. Джаз — це про імпровізацію і тисячі напрямів. Джаз — це про Чарлі Паркера та Луї Армстронга, про Еллу Фіцджеральд та Атену Франклін. Джаз — це про відчуття свободи та мрії.

У Міжнародний день джазу оглядач PRM.UA вирішив нагадати, а як розвивався цей напрям в Україні.

З чого все почалось

Американські солдати привезли джаз до Європи під час Першої світової війни. Але інтерес до музики прокинувся лише на початку 1920-их. Це період можна умовно назвати “проспериті”, тобто “процвітання”. Після жахів війни люди почали відновлювати економіку, а Велика Депресія, яка ось-ось накриє весь світ ще не на порозі, тому людству з головою занурювалось в розваги, а які ж можуть бути розваги без пристрасних швидких танців, для яких джаз — просто необхідний елемент.

Спершу джаз проникає до Москви. Відомий музикознавець Осип Брік дарує власну естрадного театру Миколі Форрегеру “Збірку сучасних танців для джазу” у 1921 році. Вже за рік джаз проникне до України.

Одним із центрів українського джазового мистецтва вважають Одесу. У 1920-х рр. у місті була низка бендів, що грали шиммі, ванетек та матчіш, однак перший офіційний український джаз-бенд виник в Харкові під керівництвом студента музикально-драматичного інституту Юлія Мейтуса у 1924 році. Уже за рік перший український джаз-бенд дав свій великий сольний концерт.

В 1930-тих джаз уже повсюдно розливається великими українськими містами: Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Київ. Однак, тут варто зауважити, що більшість українських джазменів та джаз-виконавців в той час була російськомовна та перебралась до столиці СРСР, де продовжила кар’єру. Зокрема, українськими джазистами можна вважати Леоніда Утьосова, Олександра Цфасмана, Леоніда Теплицького, Якова Скоморовського. Більшість з них практикували не “чистий” афроамериканський джаз, а так званий “теа-джаз”, тобто джаз поєднаний з вокальними виступами та театралізованими дійствами.

У Львові, який в 1930-роках перебував у складі Польщі, також діяли низка джазових ансамблів, однак записів цих музик майже не лишилось — лише фотографії та згадки в пресі. Єдиний виняток — Львівський Теа-Джаз та Рената Яросевич і їх пісня “Перший знак”.

Найгірші часи для розвитку джазу прийшли на так званий період “ждановщини”, коли комуністи почали боротись з проявами “націонал-буржуазності” в культурі, тоді під удар полетіли опера про Богдана Хмельницького і фільми Довженка, що вже говорити про музику, яка прийшла з ворожої США. Якщо ще у 1920-30-тих писали, що джаз — це “грубий, але хльосткий і пікантний ритмічний і тембровий апарат, придатний для танцювальної музики та для дешевих “музичних підмальовувань” в театральному ужитку”, то уже в кінці 1940-их радянські пропагандисти волали про “сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст”.

Друге життя для джазу

Лише під кінець хрущовської “відлиги” джаз почав відроджуватись в Україні. Зокрема, у 1962 році з’являється київський джаз-оркестр “Дніпро”, яке спершу очолив Ігор Петренко, а згодом — Гіві Гачічеладзе. “Дніпро” випустило першу українську джазову платівку, що складалась з трьох композицій – “Фантазія”, що була варіаціями на творчість Ігоря Шамо та композиції американських джазменів Джуліана Едерлі та Квінсі Джонса. Цього ж року український композитор Володимир Симоненко створює Київський джаз-клуб, який стає першим джазовим клубом України. За ним, ніби гриби після дощу, починаються з’являтись інші джазові клуби, при чому не лише в великих містах, як Харків чи Дніпропетровськ, а й у невеличких райцентрах, як от Сміла чи Бердянськ.

Перший джазовий фестиваль зіграється в 1967 році — київський “Джаз-сейшн”. Період другої половини 1960-тих та першої половини 1970-тих характерний для української джазової сцени переходом від біг-бенду до тріо чи комбо, а також домінування свінгу, бобу та діксіленду у звучаннях. Перший повноцінний і збережений до наших днів джазовий запис — це виступ львівського ансамблю “Медікус” на польському фестивалі “Джаз над Одрою”.

Серед найбільш цікавих українських джазменів того часу варто виділити гітариста Енвера Ізмайлова та трубача Валерія “Колеса” Колесникова.

Енвер Ізмайлов народився в Узбекистані, куди його родину, як кримських татар, депортував сталінський режим. В Узбекистані хлопець закінчив музичне училище по класу фагота, а також самостійно освоїв електрогітару, однак не для джазових інтерпретацій, а щоб грати рок. Саме тоді Ізмайлов винаходить унікальну техніку гри на гітарі, яка називається “тепінг”. Суть тепінгу полягає в тому, що музикант грає одночасно усіма десятьма пальцями. У 1990-тих, коли кримські татари отримали можливість повернутись додому, Ізмайлов оселяється у селі Фонтанка під Сімферополем. Тоді ж він занурюється в кримськотатарський фольклор і починає експериментувати з класичними джазовими формами та кримськотатарським фолком, працюю в напрямку етноджазу.

Іншим не менш потужним українським джазменом є донецький трубач Валерій “Колесо” Колесников. Родом з Луцька, він виріс в Донецьку, де спершу вчився грі на акордеоні, а потім опанувати гру на трубі. Навіть в армії Колесников служив в оркестрі. До речі, з училища його виганяли саме за джаз, щоб поновити навчання, музикант мав вивчити напам’ять великий концерт Генделя для гобоя.

В 1960-80-тих Колесников бере участь майже у всіх радянських джаз-фестах, а також стає ініціатором створення Донецького джазового фестивалю “ДоДж”.

“Коли на концерті в далекому Магадані, після мого виходу на сцену, пролунав крик із залу: “Колесо, давай!”, – сльози бризнули з очей від гордості за наш донецький джаз”, – згадував Колесников.

“Синьо-жовтий” джаз

Після отримання незалежності в джаз в Україні набув таких природних для нього рис свободи та імпровізації. В першій половині 1990-тих відбулось відродження українського ф’южну, зокрема “Джаз Вуйко Бенд”, “Er. J. Orchestra”, “Схід-Side” та “Брати Блюзу”. Велику справу для популяризації джазу зробив музикант та радіоведучий Олексій Коган, який зокрема був редактором першого джазового журналу в Україні “Джаз Квадрат” та фестивалю “Jazz in Kiev”. Всього Коган створив близько п’яти тисяч радіопрограм, більшість з них так чи інакше стосується джазу.

Одним найбільш джазових “опен-ейр” джаз-фестивалів є Jazz Koktebel. Фестиваль грав з 2003 до 2013 року в Криму, біля садиби поета Срібного століття Максиміліана Волошина. На фестивалі виступали зірки світової джаз-сцени, зокрема Ніно Катамадзе, Стенлі Кларк, білоруські гурти “Оси мира” та “Серебряная свадьба”, Горан Брегович. Після незаконної анексії півострова російськими окупантами — фестиваль переїхав на Одещину — в Затоку, а потім в місто Чорноморськ. Окупанти ж створили свій власний Koktebel Jazz Party, який профінансував російський пропагандист Дмитро Кисельов. Фестиваль заявляє про свою міжнародність, однак їдуть туди лише одиниці маловідомих закордонних джазменів.

Насправді, українська джазова культура має значно більше представників, ніж їх може вмісти формат однієї статті — це і Олександр Любченко, і Юрій Кузнєцов, і Сергій Терентьєв, і представники більш нового покоління — біг-бенди Олександра Шаповала та Марка Резницького, гурт Mensound, піаністи Володимир Соляник та Сергій Давидов та ще багато-багато інших. Як любив зазначати відомий український актор Богдан Ступка: “Все наше життя — суцільна імпровізація, а значить, все наше життя — це джаз”.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.