Звуки Донбасу, співи Франківська, маршрутний трамвай та багато іншого: 14 стрічок до Дня українського кіно

У вересні 1896 року харківський фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а в грудні в Харківському оперному театрі він же влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії. Так почалась історія українського кіно. 

Кінооглядач Прямого підготував власну підбірку українського кіно з 14 українських фільмів різного періоду.

Земля (1930)

Стрічка геніального Олександра Довженка про яку багато хто чув в школі, але дивились одинці. Німе кіно, яке переповідає історію колективізації одного українського села, однак це не агітка Наркомпроса, а повноцінне кіно з глибинними сенсами. Стрічка — це певний гімн хліборобству, з вивченням його глибокої метафізичності, що ховається за яскравими вишитими квітами та розмальованими печами. Язичницька притча про силу землі сповнена відвертих сцен натуралізму. Довженко вже в 1930-ті умів працював з кінокадром значно краще, ніж більшість сучасних “майстрів національно-патріотичного кіно”.

“Ентузіязм: Симфонія Донбасу” (1930)

Перший звуковий український фільм. Документалка відомого українського режисера Дзиґи Вертова, яку відновив Центр Довженка у 2011 році. Історія про першу п’ятирічку, індустріалізацію та кампанію ліквідації неписьменності очима не зафрахтованого певними тенденціями історика, а реальними учасниками цих подій. Безмежна какофонія індустріальних звуків, яку Вертов заганяє в єдиний ритмічний лад — ось що таке “Ентузіязм: Симфонія Донбасу”.

“Пропала грамота” (1972)

Якщо в українському кінематографі існує хороший фільм про козаків та нечисту силу, то це однозначно “Пропала грамота”. Тандем режисера Богдана Івченка та сценариста Івана Драча зумів зробити з невеликого однойменного оповідання Миколи Гоголя цілу епопею про український характер, що загорнута в смачний етнічний гротеск, абсурдизм та навіть частково магічний реалізм. Фільм вартий перегляду хоча б уже тому, що там грає геніальний Іван Миколайчук.

“Астенічний синдром” (1989)

Кінецт епохи “українського поетичного кіно” (все що було після виглядало анахронізмом). Дві новели легендарної Кіри Муратової, які зачіпають тему безумства буденності, де межа між “нормальний” і “ненормальний” лежить по лінії папірців та штампів. Фільм є глобальною метафорою всій радянській системі, в якій безумне і буденне жили рука об руку.

“Кисневий голод” (1991)

Один з найперших фільмів незалежної України. Режисерська робота Андрія Дончика з Тарасом Денисенком в головній ролі. Історія про радянську “дідівщину”, однак вона сильно відрізняється від схожий “перебудовних” картин “Делай раз” чи “Караул” тим, що ще відчувається тяглість до “українського поетичного кіно”, хоча вже очевидно, що стрічка знята режисером іншого покоління та світосприйняття. До слова, сценарій фільму написав Юрій Андрухович, спираючись на раніше написані оповідання про реальний власний досвід служби в Радянській армії.

Роксолана (1996)

Культовий український телесеріал за повістю Осипа Назарука, що розповідає уже канонічну легенду про дівчину Роксолану, яка стала дружиною турецького султана і фактично правою рукою правителя Османської імперії. Чутлива історія про кохання та владу, яка відірвала українських домогосподарок від бразильських та мексиканських серіалів, показавши, що Україна також може в “мильні опери”.

Йшов трамвай, дев`ятий номер (2002)

Пластиліновий мультфільм Сергія Коваля, який здобув Срібного ведмедя на Берлінському кінофестивалі. Гротескна історія українського суспільства, яке потрапляє в один спільний трамвай, де встигає обговорити серіали, потравити байки, посваритись, помріяти, пофанатазувати. Самоіронічно автор говорить про усіх своїх сучасників, зокрема і про себе.

“Мудаки.Арабески” (2011) 

Кіноальманах з 19 короткометражок та замальовки, як знімалось кіно, був створений, як незалежний авторський кінопроєкт. Нагадую, що в часи Януковича український кінематограф (як і велика частина суспільних, політичних чи культурних інституцій) розташовувався трошки нижче поясниці. Поява “Мудаки.Арабески” стала одним з унікальних кіноявищ тієї епохи. Короткий метр, що розкриває рагулізм і занепад українського суспільства того часу, став шедевральним зрізом і певним “камо грядеши” України на наступні роки.

Хайтарма (2013)

Наразі, головна картина про історію кримськотатарського народу. Історія про кримського татарина та радянського аса Ахмет-хана та сталінські депортації 1944 року знята Ахтемом Сеїтаблаєвим. У стрічці знімались жертви депортацій, яких в дитячому віці вивезли в Казахстан. Також у стрічці є багато артефактів, як то Коран чи швейна машинка, які пережили депортацію, життя у вигнанні та повернулись на історичну батьківщину. Дуже сильне кіно про один з актів геноциду сталінським режимом.

Плем’я (2014)

Стрічка Михайла Слабошпицького, яка фактично, ознаменувала епоху “нового українського кіно”. Фільм знятий повністю українською мовою жестів, без жодних субтитрів чи закадрового голосу. Гостросоціальна картина, яку потрібно дивитись не зводячи очі на СМС-повідомлення чи попкорн, адже її треба відчути, проникнути у всесвіт, який пропонує режисером. Історія, яку сам Слабошпицький характеризує як “класичний вестерн”, насправді є певний втілення ніцшеанського “По ту сторону добра і зла”. Це “Повелитель мух” герої якого подорослішали й замість острова потрапили в інтернат для нечуючих.

Вулкан (2018)

Стрічка Романа Бондарчука про українську провінцію, яка безсумнівно має стати однієї з тих картин, які формуватись стиль сучасної української кінематографічної школи. Історія про співробітника ОБСЄ, який застрягає десь посеред херсонських степів з його не дивакуватими й не завжди привітними мешканцями гострою передає сучасну кризу української провінції. Однак, це не гостросоціальна драма, а магічний реалізм в кіно. Фільм сповнений ірраціонального духу та постійно стирає кордони між можливим та неможливим.

Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго (2019)

Добра і тепла документалка Надії Парфан, що розповідає про співробітників комунальної організації Івано-Франківська, які вкладають всю свою душу в роботу. Хор “Чорнобривці”, в якому виступають прикарпатські слюсарі, водії, бухгалтери, диспетчери та інші комунальники, раптом міняє графік репетицій через початок опалювального сезону, коли всі баси, баритони та фальцети повинні ремонтувати старі комунікації міста, намагаючись вкласти в холодні івано-франківські батареї не лише тепло котелень, але й народної пісні.

Атлантида (2019)

Режисерська, а заодно і сценарна, операторська, монтажерська та продюсерська робота Валентина Васяновича, яка отримала перемогу в секції “Горизонти” на Венеційському кінофестивалі. Наразі, це найсильніше мистецьке висловлювання про російсько-українську війну в кінематографі. Історія, яка розмірковує на тему, а що буде з Донбасом, після того, як останній російський зайда його покине. Хто житиме на цій дикій і спаленій землі? Що робитимуть люди, які звикли до війни смерті протягом останніх семи років? Фільм, який говорить про те, що після переможних парадів та фанфар обов`язково наступить відповідальність.

Секс, Інста і ЗНО (2020)

Перший повнобюджетний український веб-серіал режисерської роботи Антоніо Лукіча, який розповідає сучасною мовою про проблеми сучасних підлітків. Так серіал далеко не ідеальних “нетфлівсівських” стандартів, однак це уже вектор того, що український кінометограф планує освоїти і такий напрям, як серіал на якісному рівні.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.