Артхауз, вестерн і Едіпів комплекс: рецензія на “Правдиву історію банди Келлі”
Вихід у широкий прокат 20 лютого артхауз-вестерну “Правдива історія банди Келлі” стане справжнім випробуванням для українського глядача.
Кіноглядач PRM.UA уже відвідав передпоказ і готовий розповісти про шокуюче та вражаюче у цього фільмі.
За основу сюжету взятий однойменний роман Пітера Кері, який приніс йому другого Букера. Історія фільму — це історія життя Неда Келлі — розбійника і народного героя Австралії. Тут варто зазначити, що ставлення до Неда Келлі в Австралії неоднозначне: одні вважають його жорстоким налітником, грабіжником та вбивцею, а інші — народним месником, повстанцем проти колоніального гніту та таким собі носієм духу нації. Також потрібно розуміти, що фільм – не байопік, адже історія життя Неда Келлі, подібна античним філософам: купа легенд, що оповили кілька фактів.
Примітно, що оповиту легендами біографію австралійського бушрейнджера вперше екранізували у 1906 році, у першому в історії повнометражному фільмі. Згодом було ще кілька екранізацій, де у Келлі змогли перевтілитись Хіт Леджер та навіть Мік Джаггер. Однак, версія Курзеля, крепко відрізняється від своїх попередників тим, що в ній ставиться акцент на дитинство та юність народного месника, розкриває те, як формувався головний розбійник Австралії.
Режисер Джастін Курзель зізнався, що ідея екранізувати одну з версій біографії Неда Келлі йому прийшла під час прес-туру його екранізації культової відеогри Assassin’s Creed. Картина умовно поділяється на три частини: “Хлопчик”, “Чоловік” та “Монітор”. Перша про дитинство Келлі, друга про становлення його кримінальної кар’єри, а третя про останній його бій та страту.
У сюжеті є декілька великих дір, які суттєво порушують логічну канву — ми не розуміємо, яким чином після повернення з тюрми Келлі стає лідером банди, а також з сюжету випускається історія легендарних грабунків банків, хоча вона ключова для образу Келлі, як народного месника, бо саме тоді він палив боргові документи бідних австралійців. Натомість у фільмі зафіксовується історія Едіпового комплексу бушрейнджера (за Фройдом, підсвідоме бажання стати партнером власної матері).
Матір грає у житті Келлі ключову роль. На його очах вона сексуально обслуговує всю округу, принижує батька перед хлопчиком, виховує сина в дусі “годувальника”, а вночі лягає з ним спати, якщо в гості не прийшов черговий кавалер. Все це формує в хлопчику Едіпів комплекс, який потім виливається в дорослому чоловікові. Вся внутрішня мотивація народного месника будується на тому, щоб сподобатись, чи щоб хоча б не розчарувати матір, яка ставиться до Келлі, як до ганчір’яної ляльки.
Інший важливий мотив до якого звертається режисер — це історична та національна пам’ять. Йому присвячено буквально п’ять хвилин в самому фіналі, але насправді — це дуже ключові п’ять хвилин. В них, через вчителя англійської мови, режисер ставить питання: “Якою повинна бути національна пам’ять? Хто такий герой? Чи обов’язково герою мати “стерильну” та однозначну біографію та мотиви?”
Якщо в “1917” головну роль Джордж Маккей витягував з останніх сил, то в “Правдивій історії…” його талант розкрився на повну. Безумство, страх, постійне перетинання якихось екзистенційних меж — Маккей все це переживає на екрані. А от герої Рассела Кроу та Чарлі Ганнема у фільмі відверто провисають. Потужний образ серійного розбійника Гаррі Павера (Рассел Кроу) та місцевого диктатора, сержанта О’Ніла (Чарлі Ганнем) зникають у першій третині стрічки, так і не розкрившись до кінця.
А от по-справжньому потужною стала операторська робота. Арі Вегнер, яка вже працювала з Курзелем у “Макбеті”, намагалась максимально відтворити артхаузну атмосферу фільму. Широкі плани сексуальних сцен. Концентрація на кривавому місиві, що лишається від стрілянини, а також на деталях декорацій, яких навіть Дікенс злякався б. І одночасний перехід на широкі плани суворої австралійської природи. Неперевершена операторська робота, навіть при недосконалому монтажі, створює “кріпову” атмосферу артхаузу, що різко контрастує з вестернівською тематикою кіно.
В сухому залишку – “Правдива історія банди Келлі” – це унікальний синтез фестивального артхаузу та австралійського вестерну, який використовує оповиту легендами біографію реальної людини. Попри наявні у картині сюжетні діри та деякі “недотяги” акторів, режисеру все одно вдається втягнути глядача у химерне, але заворожливе дійство, яке балансує на межі між моторошністю і огидою, та створює неймовірно “кріпову” атмосферу, яка потім може приходити в кошмарних снах. “Правдива історія банди Келлі” – це фільм, який підійде скоріше досвідченому глядачеві і явно не підходить для легко відпочинку у вікенд.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.