Чорне, біле і сіре: огляд на фільм “Юда та Чорний Месія”
Стрічка “Юда та Чорний Месія” таки і не дійшла до українського кінопрокату, проте отримала шість номінацій на премію “Оскар” цього року.
Кінооглядач “Прямого” подивився картину, і готовий розказати чому фільм може претендувати лише на одну статуетку.
Сюжет фільм заснований на реальних подіях пов’язаних з іллінойським відділенням ліворадикальної організації афроамериканців “Чорні пантери” в 1960-тих роках. Автокрадій Білл О`Нілл потрапляє в руки правосуддя, де його вербує ФБР, пропонуючи замість тюремного терміну стати подвійним агентом в “Чорних пантерах”. Подальша історія тримається на двох сюжетних лініях – становлення лідера іллінойських “Чорних пантер” Фреда Гемптона та “стокгольмському синдромі” і етичних дилемах Білла О`Нілла. Якщо пригадати біблійні алюзії (які проходять канвою через фільм), то можна зрозуміти вже з назви чим завершиться картина.
Картина стала свого роду повнометражним дебютом для режисера Шака Кінга, який до того працював, як правило з коротким метром. Поєднавши стилістику свого вчителя Спайка Лі (фільм багато в чому перегукується з трилером “Чорний куклукскланівець”) та Мартіна Скорсезе, Кінг створив досить жваве кіно, яке балансує на межі між байопіком та політичним трилером.
Однак, чи то в погоні за актуальною політичною повісткою (фільм, добре перегукується з протестами #BlackLiveMatter) чи то дійсно просто через не дуже вдалий сценарій над яким працював сценарний міні-цех, картина вийшла занадто однобокою. Ліворадикальний рух “Чорних пантер” тут зображено, як ідеалістів-революціонерів, що говорять пафосними фразами. Американські спецслужби (поліція, ФБР) – цинічними білими расистами. Насправді ж, якщо трошки заглибитись в контекст подій (чого не робить режисер), то можна зрозуміти, що діяльність “Чорних пантер” не обмежувалась безкоштовними сніданками для бідних та лекціями з марксистської теорії, але й виник цей рух не через надлишок жирів в маслі, а через цілком собі жорстку сегрегаційну політику США та безкарність Ку-Клукс-Клану. Кінг створює історію про “хороших чорних” та “поганих білих”, ігноруючи, що чорне і біле при змішуванні завжди дає сіре. Ось саме цієї неоднозначності історичних та політичних процесів, цієї межі “сірого” у стрічці не вистачає.
За те, з запасом, є сцени ідеалістично-революційного запалу помноженого на юнацький максималізм. В чомусь це нагадує радянське агітпроп-кіно, де відважні комсомольці кидають виклик ворогам з притаманним юнацьким максималізмом та ідеалістичною вірою в революцію. Однак, якщо в радянському агітпропі все це виглядає негармонічно-натягнутим, то в “Юда та Чорний Месія” скоріше наївним та оперетковим.
У частини далеких від кіно людей склався певний міф про те, що “Оскар” присуджують лише фільмам, які підтримують актуальну для Голлівуду політичну адженту. Хоча кейси з врученням головного “Оскара” фентезі-казці “Форма води” попри прогнози соціальній драмі “Три білборди…” чи торішній ігнор фільму про сексуальні домагання “Скандал” доводить, що статуетки все ж вручаються в першу чергу якісному кіно. У порівнянні з іншими стрічками-номінантами мегаактуальний для політичної повістки “Юда та Чорний Месія” програє і в якості сценарію і режисерському задумі, однак його виграшною картою – є Деніель Калуя, який зіграв роль Фреда Гемптона. 32-річний актор зумів зіграти 21-річного лідера афроамериканських низів, який намагався об’єднати різні національні громади Чикаго в одну коаліцію лише своїми ораторськими та організаторськими талантами достатньо потужно, щоб отримати золоту статуетку за найкращу чоловічу роль другого плану.
В сухому залишку, “Юда та Чорний Месія” – це досить жвавий режисерський дебют, який балансує на межі між байопіком та політичним трилером, проте через чи то неякісну сценарну роботу, чи то намагання влитись в мейнстрімну канву скочується в наївну подачу досить складних та неоднозначних історичних процесів.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.