Екзистенція Києва та дух Булгакова: чому столиці не вистачає пам’ятника автору роману “Місто”
Сьогодні відзначаємо 120-ту річницю з дня народження українського письменника та перекладача Валер’яна Підмогильного. Magnum opus письменника – роман “Місто” став першим в українській літературі екзистенційним міським романом, де одним з ключових героїв став Київ. Зараз твір вивчаються в шкільній програмі, однак масштаб та глибина роману варта того, щоб вважати його ядром в наративі модерного Києва.
Підмогильний, частково біографічно, розповідає у своєму романі, як міський простір, міський спосіб життя, міська культура, урбанізація в найширшому значенні цього слова впливає на людину з села. Підмогильний розкриває Київ, як екзистенціал, який переживає людина, докорінно змінюючись в інший бік. Окрім того, для Підмогильного Київ – це столиця, місто концентрації ресурсів (в тому числі людських), думок, ідей. Місто, яке ніколи не спить. Фактично, Підмогильний розкриває нам історію того, як формувався сучасний нам Київ – модернова столиця, яка взяла в себе тяглість доімперської магдебурії та цехово-карнавальної культури Подолу, яка акумулювала в собі все найкраще, що має Україна, яка стала концентричним містом і дійсно українською столицею, якою була раніше.
Будь-яке місто, маючи такого автора, називало б на його честь вулиці та засновувало музеї. Навколо його пам’ятників та меморіальних дошок з’являвся б міський фольклор, а вшанування його творчості могло б бути міським святом. Водночас коли я писав свою магістерську роботу з семіотичного аналізу Києва, хіба геть ледачий не спитав чи розкажу я там про Булгакова. Та й досі будь-яка негативна тональність щодо цього автора викликає різку агресію на межі з істерикою в російськомовних колах.
Ця нескінченна традиція пов’язувати “київський наратив” з Булгаковим здавалося б мала вмерти ще років 20 тому, однак вона й досі активно підтримується. Дихає в столичних вишах, з’являється якимись “фестивалями міської культури” на честь Булгакова, живе постійним концентруванням легенди про “київську елітарність” навколо меморіального музею Булгакова та новоствореними міфами навколо його бронзової статуї. Примітно, що ні Лєсков, ні Купрін, які також писали про Київ – не стали такими важливим для міста авторами.
Не заперечуючи, що Булгаков дійсно видатний літератор, варто все ж прискіпливіше подивитись на його знаковість для “київського наративу”. Роман “Біла гвардія”, який описує той самий “булгаківський Київ” з притаманною йому “білогвардійською естетикою”. Київ Булгакова – це всього лише затишне повітове місто його юності з тінистими алеями, де юнкера цілувались з гімназистками та стародавніми храмами, що є святинями православ’я (здогадайтесь чийого). Українці в ньому – це “зулуси”, що підняли повстання для якоїсь примарної української державності, де “кіт” і “кит” – це одне слово. Власне, не дивно, чому навіть з купюрами та збитим фокусом, цей суто “білогвардійський” роман екранізували в радянську епоху, щоправда, під назвою “Дні Турбіних”. Київ в наративі Булгакова якщо й має українців, то лише, як недалеких і підлуватих селючків. Тоді закономірно виникає питання: чи можна вважати “Білу гвардію” центральним твором “київського наративу”, чи варто навколо його персони створювати локальний культ, що обростає міським фольклором, коли в одну з ним епоху жив абсолютно геніальний український літератор, який писав про актуальний своїй епосі Київ, який власне є основою нинішньої столиці? Мені здається – це питання має бути на рівні власної національної ідентифікації.
А от пам’ятник і музей Підмогильного – це повинно бути питанням честі для столичного градоначальства.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.