Хотілось би зняти бойовик – Корчинський про політику, війну, поезію та жінок

Дмитро Корчинський – одна з найяскравіших постатей в сучасній українській історії. Біографія Корчинський – це набір суперечностей та парадоксів – навчався в двох вишах, але освіти не отримав. Воював на чотирьох війнах, але не є ветераном. Створював УНСО і був членом Євразійського руху. Жодна українська політична баталія необходилась без його участі. “В історії завжди цікавіше брати участь, ніж вивчати її” – переконаний Корчинський. 

Журналіст “Прямого” поспілкувався з Корчинським про те, яка може бути національна ідея України, чим схожі та відмінні війни на пострадянському просторі та як звабити найгарнішу жінку.

Ви навчались у двох університетах, але жодного не завершили: як так сталось?

Спочатку я навчався в Інституті імені Мікояна (нині Національний університет харчових технологій — ред.), на факультеті промислової теплоенергетики. І мав займатися котельнями на цукрових заводах, якби я його закінчив. Це “сімейний” інститут – мій дід викладав там економіку і очолював кафедру колись, мій батько і моя тітка там навчалися. Батько був науковцем-теплофізиком. Засунули туди і мене. І я там з гріхом пополам якимось боком вчився. І якось навесні, на лекції по спеціальності, на третій парі лектор написав тему лекції – “економайзер”. І це чомусь викликало нервовий смішок аудиторії. Сказав: “Чого ви смієтеся? Це відтепер буде справа вашого життя”. І я подумав: “Ну його до біса, щоб справа мого життя називалася “економайзер”. Пішов звідти і більше ніколи не повернувся.

Щодо університету (КНУ імені Т.Шевченка), то я вступив до університету у 1987 році, коли звільнився з лав радянської армії. Історія мені подобалася. Але тоді вже якраз почалися всі ці революційні події, вже публіка почала повертатися з тюрем, і там уже закрутилося. Виявилося, що брати участь в історії значно цікавіше, ніж її вивчати. У мене вже далі не вистачало часу на те, щоб вчитися в університеті. Бо вся ця вулична та антирадянська діяльність забирала купу часу.

Анатолій Лупинос — одна з найяскравіших, однак недооцінених постатей в дисидентському русі. Яким він був?

Він був, поза сумнівом, авантюристом і досить контрсистемною людиною. Йому цікавіше було не з цими дисидентами,а з різноманітною націоналістичною молоддю. І тому він більше “тусувався” з нами тоді.

А з ким ще там спілкувалися, з ким були знайомі з цієї дисидентської “тусовки”?

Практично з усіма. Їх вже насправді не так багато. Я з Володимиром Набокою познайомився ще у 1985 році. Він рік чи півроку, як вийшов з тюрми тоді. Його, правда, на три роки посадили. Я вже не пам’ятаю, як називалася їх організація.

Український культурологічний клуб.

Ні. Це початок 1980-тих. По-моєму, це був Український демократичний клуб чи щось таке. Їм дали по 3-5 років. Уже на середину 1980-тих вони всі були на свободі. З Володимиром Набокою я познайомився у 1985 році, а потім уже у 1987 році з тими, хто вже утворив якраз Український культурологічний клуб. Тоді виникла студентська організація “Громада” в гуртожитках фізичного факультету (КНУ імені Т.Шевченка — ред.). Я входив в Український культурологічний клуб і в цю студентську організацію.

Тоді найбільш страшною антирадянською організацією вважалася Українська Гельсінська спілка. Коли мене в перше загребли в “мусарню”, на допиті там був КДБшник, і він спитав, чи я є членом Української Гельсінської спілки. Здавалося, що якщо я скажу “ні”, тобто правду, то він буде думати, що я перелякався. Тому я сказав, що, так, безумовно, є членом Української Гельсінської спілки, і ми певною мірою вважаю себе членом Української Гельсінської спілки. Хоча вони тоді так не вважали.

Неодноразово чув про ваше досить-таки неоднозначне ставлення до В’ячеслава Чорновола. Зокрема, він був прихильником федералізації України, згодом виступав проти приєднання Придністров’я до України на початку 1990-тих. Як зараз ви його оцінюєте?

Він найбільш видатний серед дисидентів. Він був найбільш енергійною людиною серед них. Але, поза сумнівом, йому важко було орієнтуватися в нових обставин, і все-таки у нього було забагато ілюзій демократичних. Ясно, що він тоді неправильно визначився з багатьох питань, але ми всі десь помиляємося. А так, це була цікава і непересічна особистість, яка щиро вірила в ідеали демократичного світу – в ті ідеали, в які демократичний світ сам не вірить.

Ви брали участь у чотирьох війнах: Придністров’я, Абхазія, Чечня та Донбас. Що спільно і відмінного в цих війнах?

Придністровська війна – це взагалі був пікнік. Абхазія – це вже було серйозніше. Там було зіткнення з москалями. Найбільш серйозна війна була в Чечні. Чеченцям важче воювалось, ніж нам. Вони вбили більше федеральних військовослужбовців, ніж ми, а загинуло їх значно більше, ніж нас. Втрати в Чечні – це десь тисяч 100. Там всього мільйон людей. І 100 тисяч – це великий відсоток. Тобто те, що у нас зараз – це все-таки локальний конфлікт низької інтенсивності. І, дякувати богові, що низької інтенсивності. Тому що я боюсь, що кондиція нації ще не готова до повномасштабної війни.

У Чечні Вам доводились спілкуватись з елітою Ічкерії — Шамілем Басаєвим, Салманом Радуєвим та навіть президентом Джохаром Дудаєвим. Які це були люди?

Переважно це були великі люди, які справляли дуже сильне враження. Вони цілком заслужили свою репутацію. Джохар Дудаєв був надзвичайно сильною особистістю. Він робив саме те, що потрібно робити., і не робив того, чого не потрібно робити. Це ще важливіше для такого роду діяча.

Шаміль Басаєв – поза сумнівом, велика людина.

З них найбільш смішним був Салман Радуєв. Чеченці – флегматики переважно. А Радуєв був подібний на латиноамериканського революціонера з холеричним темпераментом та постійними дурнуватими авантюрами. Коли Басаєв брався брати Будьоннівськ (захоплення лікарні в Будьоннівську — ред.), була повна конспірація. Людей буквально замикали у приміщенні, щоб вони ні з ким перед цим не спілкувалися. Коли Радуєв зайшов у Дагестан (штурм Кізляра в 1996 році — ред.), то про це всі знали. Таке от воно було. В нього було “поганяло” – “человек с пулей в голове”, але, тим не менше, йому щось вдавалося.

Це дуже цікаве суспільство було, якесь феодальне. Там я багато чого навчився, багато чого подивився. Там справді було багато чому навчитися у цих людей. За ними надзвичайно цікаво було спостерігати.

Яке взагалі майбутнє Ічкерії? Чи постане вона колись на Кавказі?

Я думаю, що ми неправильно відділяємо Чечню від Дагестану, і взагалі від Північного Кавказу. Там весь час активність. Скажімо, в ХІХ столітті найбільш активні були якраз не чеченці, а черкеси. Ті, кого ми зараз називаємо черкесами. В певний момент взагалі весь Північний Кавказ називали черкесами. Ті, кого ми зараз називаємо черкесами, були піддані геноциду в ХІХ столітті, тому що саме вони чинили найбільший опір, – вони приймали прапор боротьби. Потім прапор боротьби тримали аварці – це Дагестан. Імам Шаміль – він аварець. Шейх Мансур – це чеченець.

Наприклад, якщо брати початок ХХ століття, то навіть на Північному Кавказі “банкували” вірмени, між іншим. Ясно, що найбільш дієвою організацією в плані політичного насильства була “Дашнакцутюн”. Тобто зараз, наприклад, в Чечні спротиву нема, а в Дагестані все ще є. В Дагестані вбивають федеральних військовослужбовців, правоохоронців, співробітників ФСБ. В Чечні – ні. Ця активність може перетікати з одного регіону в іншій. Потрібно брати весь Північний Кавказ – за певною мірою.

Я думаю, що там перспективи все ще є. Це найбільш перспективний регіон в нинішній “Ерефії”. І при будь-якій дестабілізації в РФ там будуть якісь події. І це наші єдині справжні союзники. Саме тому Україна повинна бути надійним тилом для всього північнокавказького спротиву.

Між іншим, це й історично так. У нас же багато спільного з Північним Кавказом, з адигами, наприклад. У нас є в українській мові адизькі слова – “неня”. “Ненька” – це адизьке слово. У нас багато антропології. Наприклад, у нас місто Черкаси засновано черкеською кіннотою литовських князів. Ми про це підзабули.

Але Україна завжди була мостом між Кавказом і Балканами. Тобто нам би хотілося, щоб в України було більше спільного з Північною Європою. Насправді – ні. У нас значно більше спільного ментально, в глибинах психології з Кавказом і Балканами. Ми – там. І це видно навіть по явищу революційного резонансу.

Я свого часу відкрив таке явище, як “революційний резонанс”. Є країни, які знаходяться в резонансі. Коли, наприклад, починає “трусити” Балкани, то сто відсотків в певному скорому часі буде трусити Україну, Туреччину. Ми в резонансі з цими країнами, а не з Польщею, не з Литвою, хоча ми були довгий час у складі Литовського князівства.

А от москалі в резонансі з Китаєм. Подивіться, тривають ці от заворушення в Гонконзі, і зараз там щось трошки резонує у москалів відбувається. Але ми ніколи не були в революційному резонансі з москалями в цьому смислі.

Тобто ми в постійному резонансі Кавказ-Балкани. І на це треба дуже сильно зважати. Це при тому, що в Україні нема жодної інституції, яка систематично займається Північним Кавказом.

Неодноразово Ви зазначали, що Україна — це територія тотального прикордоння. В геополітичному, географічному, метафізичному сенсах. Чи можна сказати, що українці — це народ “стихійних екзистенціалістів”?

Певною мірою так можна сказати. В українців є щось таке в голові. Але, знову ж таки, не потрібно забувати, що кожна нація розірвана. І думати, що вся нація є носієм одного драйву, не потрібно. Завжди є протилежності всередині кожної душі, але взагалі і у нації. Є козаки і є свинопаси – так завжди було, так є і так завжди буде. Зараз козаки дискриміновані – “банкують” свинопаси або навіть свині. Потрібно поступово це діло перевертати. Екзистенційна жилка – у козаків. Бо свинопас – він і є свинопас. Зараз таке відродження йде, але повільно. Ще й часу небагато. Реально національне відродження шість років тому почалося.

Яка тоді може бути національна ідея в українців?

Національна ідея в ХХІ столітті може бути, тільки релігійною. Тобто національна ідея – це завжди універсальна ідея. Це те, що нація пропонує світу, чи це те, чого нація вимагає від світу. З одного боку, національна ідея у кожної нації дуже проста: наша нація має бути найбагатшою, найсильнішою і найкращою у світі, як футбольна команда. Але цього недостатньо. Потрібна універсальна ідея.

Ми бачимо, що, наприклад, німецька національна ідея ХХ століття – це расова ідея. Американська національна ідея – це свобода, демократія і вільний ринок для всіх. Тому має бути під це діло перетворений світ. Вони займаються перетворенням світу зрештою. Вони мислять себе як авангард цивілізації. Британська національна ідея колись – це “тягар білої людини”. Тобто потрібно цивілізувати весь світ, і для цього Британія існує, і саме в цьому смисл існування імперії.

Українська національна ідея – це релігійна ідея. Тобто ми маємо бути авангардом християнства. Поза сумнівом, знищити всіх ворогів живого бога, починаючи від безбожних московських лицемірів і закінчуючи західними маніхеями і всіма іншими. Тобто українська нація – це нація Христа, це той народ, через який має початися відродження Вселенської Церкви, яка зараз занепала. Це універсальна ідея, велика ідея, на сотні років. І тільки так до цього потрібно підходити.

Переходячи плавно з християнства до ісламу, в одному з інтерв’ю ви розповідали, що ви були знайомі з відомим ісламським мислителем Гейдаром Джемалем. Яким він був у спілкуванні?

Дуже приємним. Коли я познайомився, була в Москві Ісламська партія Відродження. Це був початок 1990-тих років. В штабі партії не було жодного комп’ютера. Натомість постійно готували плов. Весь час все спілкування відбувалося навколо плову. І це був хороший підхід.

Він був дотепний дядько. Це щось типу ісламського Лупиноса. Тобто сказати, що після Лупиноса лишилися якийсь такий величезний спадок, неможливо. Просто сама по собі особистість була цікава, навколо якої багато що крутилося, замучувалося. Таким самим був і Гейдар Джемаль. Це був московський інтелігент, але мусульманин. При чому іслам в нього був доволі складний. Він же ж за походженням шиїт. А ми ж розуміємо, що мало у світі людей, менш підозрілих, ніж шиїти. Але якось він намагався це в собі долати.

В Москві ви також неодноразово контактували з ідеологом “рашизму” Олександром Дугіним. В чому секрет його неймовірної популярності серед європейських правих сил, зокрема правих в Італії та Франції?

Вся московицька культура спеціалізується на адаптації. Вони беруть якісь європейські ідеї, тренди, форми і дуже вдало адаптують їх для ідіотів. З одного боку, для цього теж потрібен талант. З другого боку, треба розуміти, що якщо ти весь час живеш на адаптаціях, то значить, ти – ідіот. У Дугіна так само талант полягає в тому, що він бере якісь доволі мутні ідеї, наприклад Генона, і розжовує їх для ідіотів. Позаяк більшість європейських правих – люди простуваті, то Дугін їм сприймається значно легше. Саме в цьому його популярність.

У 2008 році в одному з політичних ток-шоу ви передбачили окупацію Криму. Коли Крим зможе повернутися?

Я думаю, що це може бути достатньо скоро. В Московії буде дестабілізація. Ця система пірамідальна і жорстка, але схильна до дестабілізації. І цим потрібно буде скористатися. Насправді, тут треба думати про те, що цим могла би скористатися мілітаризована і мобілізована нація. У нас поки що нація деморалізована, судячи з результатів голосування. Це треба виправляти.

У нас завжди буде слабка держава. Треба робити сильне суспільство. Це має бути сильне релігійне мілітаризоване суспільство, яке всупереч власній державі зможе боротися з державами чужими. І це я бачу завданням нинішнього дня. Тобто пробувати якимось боком організовувати і спрямовувати в правильне русло тих людей, які мають вже доволі значний бойовий досвід завдяки цій війні.

Аваков уже побив рекорд перебування на посаді глави МВС, попри всі спроби його усунути. Чи можна вважати його сучасним макіавелістом, і яке його подальше майбутнє?

Можна. Я думаю, що він так само закінчить, як і Макіавеллі, буде доживати свої дні десь у вигнанні, в Італії.

Певний час вашим соратником був Ілля Кива, який зараз депутат проросійської партії “Опозиційна платформа “За життя”. Хіба не було зразу зрозуміло, що він досить таки проросійських поглядів людина?

Коли я познайомився з ним, коли він щойно вийшов з “Правого сектору” і очолив батальйон “Полтавщина”, він нормально там себе поводив, був ініціативним командиром, приносив багато користі обороні. Ми разом готували вже пізніше Бахмутський укріпрайон.

Жодна людина не є сталою, всі люди змінюються. Ясно, що він ні сном, ні духом не бачив себе ніяким українцем до Майдану. Але і безліч людей не бачили себе українцями до Майдану. Тобто українізація відбулася тоді по ходу справи. Те, що він зараз в “За життя” – це дуже прикро. І думаю, що в “За життя” він не від того, що він латентний “ватник”. А в “За життя” він від того, що любить успіх і владу. Якби у нього була можливість отримати успіх і владу в рядах “Свободи”, він би був найбільш активним членом “Свободи”.

Революція Гідності, на відмінну, від Помаранчевої революції, була справжньою революцією. Там був і акт громадської помсти, і національне відродження, і, на жаль, сакральні жерти. Чому після п’яти років з’явилася можливість для такого реваншу, для контрреволюції?

По-моєму, абсолютна більшість революцій закінчується реставрацією. Я намагаюся зараз згадати, яка революція не закінчилася реставрацією. Навіть Велика Жовтнева соціалістична революція певною мірою закінчилася своєрідною реставрацією при Сталіні.

Реставрація йде після кожної революції, само собою. Не треба забувати, що революція була перервана інтервенцією у нас. Всі, хто міг, пішли на фронт. Крім всього іншого, не було структур, які могли скористатися революцією. Тобто скористалися революцією ті, хто мали бодай якісь фракції, структури, гроші. Це ті люди, які була не зацікавлені в продовженні і поглибленні революції. А якісь такі структури націоналістичні, з глибини народних мас, вони тільки зараз потроху формуються. І саме тому це все закінчилося реставрацією.

Чи можливий третій Майдан? І які його наслідки будуть?

Я думаю, що, так, можливий бунт. Але, мабуть, не в формі Майдану, а у формі Традиційного українського повстання. Позаяк в цьому Майдані вже будуть брати участь не просто окремі люди, які будуть знайомитись на передових барикадах між собою, а вже якісь більш-менш організовані групи, є сподівання, що наслідки будуть кращими.

Від політики, перейдемо трохи до теми мистецтва. За вашою п’єсою виходить спектакль “В.О.П.”. Про що він?

Це вже третій спектакль за моєю п’єсою. Розшифровується “Взводний опорний пункт”. Всі події відбуваються на взводному опорному пункті. І не хотілося б спойлерити. Тому що сюжет там доволі цікавий. І я думаю, що в цілому це п’єса про всесвітнє історичне значення тієї маленької війни, яку ми ведемо. Десь так.

Чи буде відрізнятися режисура “Віденської кави” і “В.О.П.”? В чому буде характерна різниця в цьому плані?

Це зовсім різні вистави. Та й режисура “Віденської кави” сильно змінена зараз порівняно з тим, що було. Фактично вже нова вистава. Власне, режисура сильно залежить від п’єси. Позаяк п’єси сильно відрізняються, то і вистави будуть доволі сильно відрізнятися.

Не так давно вийшов фільм за вашим сценарієм. Чи хотіли б ви ще зняти кіно? Тим більше, враховуючи, що зараз Держкіно видає гроші фактично всім, хто попросить.

Не стільки фільм, а скільки кінопостановка. Я би не сказав, що всім, хто попросить. Там є свої складнощі. А зараз, мабуть, будуть ще більші складнощі. Але хотілось би зняти по “Віденській каві”.

Тому що ще в 2013 році ви казали, що єдине, що може врятувати українське кіно – це бойовик.

Це точно не був би бойовик. Бойовик теж би хотілося зняти. Але справа в тому, що я не є такою людиною, яка вміє брати гроші на кіно. Більше того, я не вмію знімати кіно, я не є продюсером. Тобто для того, щоб зняти кіно – потрібен продюсер, який може організувати цей процес. Якщо знайти продюсера, який може заразитися тією ідеєю, яка нам цікава, і зняти кіно так, як його бачимо ми, то це було би чудово. Але це майже чудо. Я не знаю, де є поклади таких продюсерів, де вони, в принципі, бувають.

“Прочани вночі” – це нова ваша книжка, вона вийшла буквально нещодавно. Про що вона?

Взагалі вже років сто, як ніхто не пише романи про щось. Тобто не пишуть вже в певному жанрі. Так “об жизни”.

Вона є продовженням “Сяючого шляху”?

Так. Якщо “Сяючий шлях” – це авантюрний роман, “Естетика Жебрацтва” – це книга про пошук Граалю, то ця книга “ні про що”. Таким от чином вийшла така трилогія, яка охоплює основні жанри і безжанровість.

Ваша книга “Війна в натовпі” в Росії була визнана екстремістською, і за це навіть переслідували бібліотекарку Наталію Шаріну. Чи знаєте Ви, як склалася її подальша доля? Чи спілкувалися Ви з нею?

Я з нею не спілкувався. Знаю, що вона зараз на свободі. Але, поза сумнівом, я дуже пишався, що я в одному ряді з Герценом і Чернишевським. Якщо за мої книжки саджають і переслідують – це високе визнання. Це більше ніж Нобелівська премія з літератури. Москалі знають взагалі, я думаю, тільки двох українських літераторів – це Шевченка і мене. На жаль, в Україні я маю меншу популярність, ніж в Московії. Але сподіваюся написати коли-небудь таку книжку, за яку будуть і в Україні саджати.

Ви дуже багато розповідаєте про італійський живопис. Ця країна сповнена естетизму. В італійців взагалі дуже сильне відчуття естетизму. Чому українцям бракує такого відчуття естетизму? Чому українці – це невдячна публіка?

Культура це те, що культивується і публіка культивується. У нас це дуже багато разів переривалося. Наприклад, вважається, що в Україні дуже посередня акторська школа, погана. Але у нас була добра акторська школа, і дуже добра. В часи “Березіля”. І ми ще могли спостерігати принаймні на кадрах людей зі школи “Березіля”. Це великі актори. Але більшість з цих акторів і всі ці режисери, і носії цієї театральної культури не пережили 30-ті роки. Тобто у нас це було перервано, не було трансляції подальшої. І так по дуже багатьох інших моментах.

Є велика проблема з українською культурою. Українська культура сильно музична і вона завжди йшла в європейському мейнстрімі. Чеченя каже, що якщо взяти кант ХVII століття – іспанський, французький і український – ніхто із фахівців не відрізнить, який з них який. Український кант точно такий самий, як французький. Це по загальній мелодиці. Натомість, на відміну від багатьох європейських культур і взагалі від в цілому європейської культури, українська культура слабко візуальна. У нас у візуальних мистецтвах є, можливо, три досягнення – це Мезинська палеолітична стоянка, це Пінзель і це Довженко. Більше такого світового значення у нас досягнень нема, на жаль, у візуальних мистецтвах. І це дуже насторожує, це погано. Тому що Європа, в принципі, візуальна.

Я думаю, що це треба якось долати. Хоча зараз це важко. Можна долати це тільки за допомогою кіно. Після смерті живопису, після смерті скульптури, як окремого жанру, у нас залишається тільки кіно. І тут терміново потрібно робити якісь досягнення. Поки що таких досягнень великих після Довженка у нас не було. Але не треба розчаровуватися.

Тому що, наприклад, європейський живопис, як окремий жанр зародився в Північній Італії в ХІІІ столітті. Якби будь-який мистецтвознавець початку ХІІІ століття робив прогноз, він ніколи би не подумав, що в такій глибокій культурній провінції, в культурній дірі, як Північна Італія, коли-небудь може народитися який-небудь новий жанр мистецтва. Тим не менше, це сталося. Тобто це було чудом, це сталося. Північна Італія стала центром світової культури на сотні років. Після цього і досі продовжує виробляти дивовижні речі. Хоча передбачити таке ніхто не міг. Північна Італія була навіть більш відсталою в культурному смислі на початку ХІІІ століття, ніж Південна Італія. Тим паче, не йшла в жодне порівняння з Францією, з Південною Німеччиною, навіть з Іспанією. В Іспанії було значно багато чого цікавішого, ніж в Північній Італії. Тим не менше, це сталося. Тобто те, що в Україні чогось зараз немає, зовсім не означає, що прямо завтра тут чогось не може статися.

Просто потрібно творити. І, знову ж таки, згадаємо Італію. В Італії Ренесанс тривав на тлі суцільної громадянської війни, зради, блюзнірства, свинства, чого завгодно. Але, тим не менше, це були блискучі часи. Тобто те, що у нас є зрада, блюзнірство і свинство зараз в Україні, зовсім не означає, що ми не повинні творити. Всім потрібно творити. Ренесансу це не заважає в культурному сенсі.

Ви досить часто критикуєте український сучасний живопис, українське сучасне мистецтво. Однак ваша збірка “Філософія смути” оформлена художником Олексою Манном.

Її ж треба якось доносити до читача. Я цілком розумію, що у публіки смаки відмінні від моїх. І для просування будь-якого товару потрібно його упаковку робити більш-менш зрозумілою і прийнятною для споживача. Тобто упаковка головне, а не те, що всередині, для споживача.

Ви часто відвідуєте Італію. Чи будете ви тепер їздити в Італію, враховуючи те, що зараз там в тюрмі перебуває український військовий Віталій Марків, якого фактично заарештували за участь у війні на Донбасі?

Зараз вже стрьомно. Зараз дедалі більше країн, які мені стрьомно відвідувати, на жаль. Італія – одна з таких країн.

Коли Ви тільки запустили YouTube-блог “Всесвітньо-Броварське Телебачення”, однією з головних його зірок був Славко Артеменко, який розповідав неймовірні історичні лекції. Згодом він зник з вашої програми. А потім він завів власне “Броварське телебачення Славка”. В чому відбувся творчий конфлікт між вами?

Ніякого творчого конфлікту. Багато талановитих людей важкі у спілкуванні або просто аморальні типажі. На жаль, це якось корелює. Я з багатьма по-справжньому талановитими людьми був знайомий. І 90% з них – це асоціальні особистості. З ними треба поводитися як з хорошими картинами – дивитися з певної відстані. Тоді воно все набагато спокійніше. Я думаю, що на Славка, на те, що він робить, треба дивитися з певної відстані і не входити в близьке спілкування. І тоді все буде добре.

Я ще пам’ятаю зі своєї юності, що у вас було відео про те, як робити революцію. І ви в ньому, можна сказати, обурювались, що у вас запитали, як робити революцію, хоча, зазвичай, запитують, як стати мільйонером або звабити найгарнішу дівчину. Питання: як звабити найгарнішу дівчину?

Треба пам’ятати, що жінки дивовижно безвідповідальні. Я багато бачив жінок просто якоїсь такої неймовірної зовнішності, які навіть часто не за гроші, а просто так віддавали своє серце абсолютно якимось дивовижно незграбним, потворним, в моральному сенсі, або ніяким чоловікам. І головне – пам’ятати, що жінка насправді не може оцінити чоловіка, тому вона часто не бачить наших вад. Треба сміливо і нахабно пробувати її забирати. Жінці потрібно знати, що вона потрібна.

Тобто, якщо не вийде з однією, значить треба переключатися одразу на іншу. Тобто не занижувати собі планку. Хто б ви не були, ви повинні знати, що ви цілком можете звабити дуже красиву жінку, якщо не будете мати жодних сумнівів у власній зовнішності, у власних здатностях, у власних кондиціях. Тобто це просто треба робити. На третій-четвертий раз вийде.

Спеціально для Прямого спілкувався Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.