Крим 1941-2014: від нацистської окупації до російської
Під час Другої світової війни Кримський півострів перебував під окупацією двох найбільш авторитарних і людиноненависницьких режимів минулого століття – радянського і нацистського. Як Сталін, так і Гітлер безжально обійшлися з корінним населенням півострову, намагаючись знищити його або назавжди виселити з батьківщини. Але попри етнічні чистки і депортації кримські татари повернулися на рідну землю, зберігши свою культуру та ідентичність. Сьогодні кримські татари разом з українцями протистоять російській окупації, яка бере свій початок у найбільш кривавій війні ХХ століття.
Про Крим у часи Другої світової війни та життя кримських татар під радянсько-нацистською окупацією, у матеріалі “Прямого”.
Крим у роки війни: нацистська окупація
Укладаючи договір про ненапад між Німеччиною та СРСР Сталін вважав, що він поставив Радянський Союз у нейтральну позицію між двома протиборчими сторонами в Другій світовій війні. Він не сумнівався, що країни Осі (Німеччина, Італія та Японія) не зможуть протистояти у тривалій війні супротивнику, який мав у своєму розпорядженні набагато більші людські й матеріальні ресурси. Тому він розраховував, що у потрібний момент Червона армія завдасть Німеччині нищівного удару. Однак 22 червня 1941 року Німеччина раптовим нападом заштовхнула Радянський Союз в антигітлерівську коаліцію.
Друга половина 1941 року виявилась для Червоної армії смугою катастрофічних поразок. У листопаді німецькі війська окупували весь Крим, за винятком Севастополя. Щоб підтримати радянські сили, Ставка Верховного головнокомандування здійснила масштабну десантну операцію: за тиждень, починаючи від 25 грудня 1941 року радянські війська зайняли Керченський півострів.
Однак налагодити безперебійне постачання військ Керченською протокою під безперервним вогнем німецької авіації не вдалося. У травні 1942 року Кримський фронт розвалився і радянські війська припинили опір. Протягом боротьби за півострів у лавах Червоної армії воювало близько 20 тисяч кримських татар. Відтак, Крим опинився під німецькою окупацією.
У складі рейхскомісаріату “Україна”, який очолював Еріх Кох, гітлерівці створили генеральний округ “Крим”, що охоплював Кримську АРСР, Херсонську і Запорізьку області. Військова адміністрація сформувала польові й місцеві комендатури, які мусили забезпечувати охорону тилів Вермахту, контролювати діяльність органів місцевого управління і мобілізувати резерви для ведення війни.
Перебуваючи в ейфорії від одержаних перемог Гітлер вирішив розширити кордони Німеччини аж до берегів Чорного моря, створивши Великонімеччину. Вперше такі плани він озвучив на нараді з вищими керівниками Райху 16 липня 1941 року: “Весь Балтійський край повинен стати територією Райху, зокрема Крим разом з тилом (територія на північ від Криму)”.
Очевидно, що місцеве населення на цій території для нацистів виявилося зайвим. Деталізацію своїх планів Гітлер доручив райхсфюреру СС Гіммлеру.
Перший варіант генерального плану “Ост” відомство Гіммлера подало в липні 1941 року. В ньому накреслювалася територія німецької колонізації від Балтійського моря до Ладозького озера, Брянська і далі по Україні до Криму. Після переможного завершення війни з цієї території передбачалося депортувати або знищити впродовж 30 років до 45 млн місцевих жителів.
Другий, більш детальний варіант плану “ОСТ” подали Гітлеру в квітні 1942 року. В ньому кількість тих, хто підлягав депортації або знищенню, зросла до 50 млн осіб. Було поставлено завдання заселити райхснімцями всю Литву, Херсонську область і Крим. Півострів мали назвати Готенландом, Сімферополь – Готенбургом, а Севастополь – Теодоріхсхафеном (на честь вождя готських племен Теодоріха). Згідно з цими планами кримські татари і слов’яни як “недолюди” в нацистській расовій ієрархії мали бути виселені з півострова
Від початку радянсько-німецької війни національну структуру Криму почали деформувати обидві протиборчі сторони. У серпні-вересні 1941 року Державний комітет оборони (ДКО) СРСР зайнявся виселенням німців. Разом з членами родин від мішаних шлюбів і додатково депортованими за рішенням Воєнної ради Кримського фронту в грудні 1941 року кількість виселених німців склала 64,3 тисячі осіб. Водночас німецька адміністрація, відкладаючи цілковиту ліквідацію місцевого населення на повоєнний період, під час бойових дій винищувала єврейське населення. Разом з євреями вбивали представників нечисленного етносу – кримчаків, оскільки вони сповідували юдаїзм.
У січні-березні 1942 року в усіх містах Криму (крім Севастополя) були утворені Мусульманські комітети. Відповідно до Статуту комітети підпорядковувалися поліцайфюреру Криму і працювали під його наглядом. Правління та його члени затверджувалися ним же. Основним завданням, що стояло перед комітетами, була підтримка інтересів Вермахту, німецької цивільної адміністрації та німецької поліції, а також представлення інтересів татарського населення.
Як пише історик Гульнара Бекірова, для кримських татар цей орган національного управління служив своєрідним захистом. Один з очевидців згадував випадок з жителями села Біюк-Озенбаш, які впали в немилість до німецького керівництва за допомогу партизанам, за що були “засуджені” до якихось репресивних заходів. Від неминучої розправи жителів села врятувало відповідне клопотання мусульманського комітету. Існування і діяльність мусульманських комітетів в період окупації послужило одним із приводів для депортації кримськотатарського народу.
З часом кримські татари перестали розглядатися як ефективні союзники нацистів, відносно ж російського населення стала проводитися більш активна пропагандистська робота. Апеляція до російського населення проходила під антибільшовистськими й антисталінськими гаслами (“російський народ має скинути ярмо сталінського більшовизму”).
Економічна політика, що проводилася окупантами в Криму й зводилася до вивезення якомога більшої кількості продовольства до Третього райху, спричинила масовий саботаж місцевого селянства. Навесні 1943 р. саме задля його подолання сільські громади були замінені десятидвірками, що пояснювалося нацистською владою ніби-то прагненням “надати кожному селянинові землю”. Водночас репресії, як і посилена гітлерівська пропаганда, відіграли свою деструктивну роль, причому об’єктом особливого інтересу було кримськотатарське населення з огляду на його стійкий опір “тріумфальній ході” радянської влади в 1917-1920 рр. Йому, зокрема, було надано низку матеріальних пільг: розширено розміри присадибних ділянок, відкрито мечеті й спеціальні крамниці, надано продовольчу допомогу й запроваджено податкові пільги тощо.
“Між нацистським і сталінським режимами немає суттєвої різниці, оскільки в основі обох лежало безжалісне знищення мільйонів людей в ім’я своєї шизофренії. Перебуваючи під окупацією Російської імперії, потім під Радянським Союзом, а в період війни під нацистським режимом, наш народ він боровся і виживав. В основі цього, як і в будь-якої нації, було збереження власної ідентичності та батьківщини”, – зазначає народний депутат фракції “Європейська Солідарність” Ахтем Чийгоз у коментарі “Прямому”.
29 травня 1942 року ДКО наказав виселити з Краснодарського краю усіх “соціально-небезпечних” громадян, до яких віднесли німців, румунів і кримських татар. Це був прецедент, який дістав продовження, як тільки Крим знову опинився під контролем радянської адміністрації.
Знову під сталінським режимом: “Чорний день” кримських татар
10 травня 1944 року війська 4-го Українського фронту після триденних боїв зайняли Севастополь. 11 травня ДКО прийняв постанову “Про кримських татар”, згідно з якою всі вони – від людей похилого віку до немовлят – підлягали депортації з місць постійного проживання у східні регіони країни.
На світанку 18 травня 1944 року кримським татарам було оголошено, що всі вони є “зрадниками батьківщини”. За це вони отримали колективне “покарання” у вигляді довічного виселення з Криму. Радянська таємна поліція (НКВС), виконуючи наказ Сталіна, виселила з півострова усе його кримськотатарське населення. Упродовж трьох днів у залізничні ешелони завантажили 180 тисяч осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб кримськотатарської національності сягнула майже 194 тисячі.
Цей день кримські татари згадують як “Чорний день”, коли їм було надано годину на збір речей та виселення під дулом армійської рушниці. З жорстокістю, типовою для радянського режиму сталінських часів, їх було загнано у вантажні залізничні вагони, призначені для перевезення худоби. Подорож тривала кілька тижнів при нестачі води та їжі. Сотні людей померли під час переїзду, ще десятки тисяч загинули по прибутті, коли в багатьох випадках їх було просто викинуто під відкритим небом та пекучим сонцем середньоазійської пустелі. Абсолютна більшість кримських татар (151 тис.) були переселені до Узбецької РСР, решта – переважно до Удмуртської та Марійської автономних республік.
2 червня 1944 року ДКО СРСР прийняв постанову про виселення “німецьких пособників” з-поміж болгар, греків і вірмен. Однак виселяли не конкретних осіб, які заплямували себе співробітництвом з окупантами, а всіх громадян відповідної національності.
Так, Крим був позбавлений свого автохтонного населення, у національній структурі півострова почали переважати росіяни та українці. Зникли об’єктивні підстави для територіальної автономії, і 30 червня 1945 року Кримську АРСР було перетворено на область у складі РРФСР.
Отже, радянська влада скористалась умовами війни, щоб “звільнити” півострів від небажаних національностей і викорінити пам’ять про них. Верхівка Всесоюзної комуністичної партії недвозначно дала зрозуміти, що її метою є зробити півострів “новим Кримом” зі своїм стилем життя. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 року було перейменовано 11 з 26 районів та райцентрів, назви яких мали татарську або німецьку основу: Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк-Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф. Також були знищені мусульманські кладовища та культові споруди.
Повоєнний Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи. Населення півострова зменшилося майже вдвічі – з 1 млн 126 тис. до 633 тис. осіб. В першу чергу це було зумовлено сталінськими депортаціями 1941 і 1944 років. Під час окупації жертвами нацистів стали 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5 тис. юнаків і дівчат. Десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил.
Вихід з гуманітарної катастрофи радянське керівництво бачило у здійсненні добровільно-примусових переселень селян з Центральної Росії та України. В 1944 році з п’яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) та чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибули 62 тис. селян. Також приїжджали до Криму і демобілізовані солдати. Вони заселялися у напівзруйнованих садибах депортованих татар. Фактично, у Криму було проведено етнічну чистку, і в 1959 році населення півострова в 1,2 млн осіб складалося з росіян (71%), українців (22%) і деякого відсотка білорусів і євреїв.
Сталінський режим потурбувався про закріплення досягнутих “успіхів”. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року за втечу з місць примусового розселення визначив покарання: 20 років таборів. Наголошувалося, що спецпоселенці вивезені навічно без права на повернення до місць попереднього проживання.
Цей указ було скасовано лише в липні 1954 року. Депортовані кримські татари були зняті з обліку та нагляду органів МВС СРСР. Однак вони не набули права на відшкодування майнових втрат і повернення на батьківщину. Проте з 1968 року кримські татари почали самостійно повертатись на півострів попри заборони тодішньої влади. Лише у листопаді 1989 року заборони на повернення депортованих національностей офіційно визнано недійсними, а Верховна Рада Криму оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю.
Існує ще одна версія того, чому Сталін вирішив провести масове виселення кримських татар з Криму. На думку деяких істориків, справжня причина етнічних чисток на півострові полягала в тому, що Сталін не бажав бачити тюркські народи на територіях, прикордонних з Туреччиною, яку він сприймав як потенційного противника. Цим дослідники пояснюють насильницьке виселення інших мусульманських народів: інґушів, чеченців, карачаївців.
Завдяки такому акту колективної відповідальності радянська влада поклала провину за свій злочин на жертву – тобто на депортований народ. Свідки депортації згадують, що поки кримських татар вивозили до Середньої Азії, в місцях призначеного їм мешкання радянські чиновники вже розповідали про них страшні історії їхнім майбутнім сусідам. Основним лейтмотивом було те, що з Криму везуть “ворогів народу” і “фашистських поплічників”. Це, звісно, дуже ускладнювало і без того важке життя кримських татар у місцях поселення.
Після повернення кримських татар на історичну батьківщину місцева влада, яку уособлювали радянські чиновники, починала розповсюджувати нові міфи, але на старий мотив. Найчастіше поміж кримчанами ходили розповіді про те, що татари “замислюють різанину, бо хочуть винищити усе слов’янське населення і забрати майно”. Особливо активно подібні плітки поширювались напередодні 18 травня – річниці депортації кримських татар. Така пропаганда була спрямована на провокування сутичок між татар з тими, коро радянська влада переселила в Крим після депортації 1944 року.
“Події 1944 року були чистим геноцидом сталінського режиму проти нашого народу. І нас дуже сильно обурює той факт, що одним з підсумків Другої світової війни було те, що після знаменитого поділу світу під час Лівадійської зустрічі (Ялтинська конференція 1945 року – ред.) були розв’язані руки сталінському фашизму. Внаслідок цього мільйони людей були депортовані зі своїх територій, зокрема кримськотатарський народ. Тому для нас немає такого поняття, як “день перемоги”. Ми цей день ніколи не святкували. Пізніше Україна оголосила День пам’яті та примирення – оцей день для нас має символічне значення”, – розповідає Ахтем Чийгоз.
Крим у ХХІ столітті: російська окупація
Після розпаду СРСР пропаганду проти кримських татар продовжили фінансовані Росією структури та проросійські політики. Було багато розмов про те, що “кримські татари понаїхали і жирують, крадуть в інших”.
“Стереотипи, які насаджувалися фашистським режимом Радянського Союзу – так звана “зрада” кримськотатарського народу – діяли і в період нашого повернення на батьківщину. Місцеве населення насправді не було таким. Здебільшого це були переселенці з глибин Росії. І жили вони у наших будинках, і зараз живуть. Звісно, вони з легкістю приймали брехню, яку пропагувала радянська влада. Адже вони десятиріччями користувались нашими будинками, нашим майном, тому вони відчували себе співучасниками злочину того режиму. Багато з них вороже зустріли нас. Але ми своїми діями показували, що ми не мажмо наміру мститися. Тому ми займали нові, здебільшого непридатні для життя ділянки землі”, – згадує Ахтем Чийгоз.
Упродовж двох десятиліть проросійські сили сіяли поміж кримчанами ворожнечу, звинувачуючи кримських татар у дестабілізації на півострові. Адже в атмосфері розбрату набагато легше керувати людьми, накидати їм власні погляди і за рахунок цього утримувати владу. Ніщо не сприяє цьому краще, ніж маніпулювання на людських страхах.
“Нас намагалися представити в іншому світлі – як екстремістів, загарбників. Ці міфи, уже в новому форматі, до нової окупації Росією, пропагувалися нащадками фашистського режиму, який представляли російські переселенці в Криму. Тоді це була влада незалежної України. Ми тоді часто стикалися з несправедливістю, гоніннями й репресіями. І, як висновок, влада того періоду не змогла правильно вибудувати національну політику, не спромоглася виробити філософію самостійності України та її присутності в Криму. Це все призвело до реваншу носіїв російсько-фашистської ідеології у 2014 році”, – зазначає Чийгоз.
Свідки кримських подій 2014 року згадують, що люди, які десятки років жили поряд одні з одним, враз перетворилися на ворогів. “Зрадники”, “фашисти”, “бандерівці” – таврували мешканців материкової України, кримських татар і всіх проукраїнських кримчан більшість місцевих ЗМІ вустами місцевих чиновників і заїжджих російських політиків. “Бандерівців” у Криму так ніхто й не побачив. Натомість на вулицях півострова з’явились російські військовики.
Понад 70 років у Криму успішно застосовували цю технологію. Врешті-решт, це стало ключовим чинником, який у 2014 році допоміг Росії анексувати Крим. Для радянського, а тепер і російського режимів кримські татари були мішенню, і вже третє покоління корінного народу Криму відчуває це на собі. Дехто виїхав до материкової України, а хтось залишився на рідній землі, не бажаючи її полишати навіть в часи російської окупації. Так само не хотіли полишати свою батьківщину попередні покоління кримських татар, попри терор і репресії тоталітарних режимів минулого століття.
Матеріал підготував журналіст PRM.UA Олександр Валкевич.
Читайте також: Зеленський рухається в російській парадигмі, яка полягає в обміні Криму на Донбас.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.