Магічний реалізм українського степу: рецензія на “Вулкан” Романа Бондарчука
З 4 квітня в Україні вийшов в прокат фільм “Вулкан”. З’явившись на широких українських екранах, фільм уже мав тривалу міжнародну фестивальну історію, здобувши сім нагород, а режисер картини, Роман Бондарчук отримав цьогорічну Шевченківську премію.
Відвідував показ “Вулкану” і журналіст “Прямого”.
Починається фільм потужним кадром перетину шлюзу великим судном. Куди йде це судно? Що воно везе на борту? Яка його історія? Невідомо. Судно виступає в ролі символу, що чітко дає зрозуміти глядачу — межу перетнуто, шлюз закритий.
Сюжет же фільму міг стати гарним підґрунтям для кримінальної комедії в стилі Тарантіно чи хоча б нового істерна в стилі “Дике поле” – перекладач місії ОБСЄ з рідкісним ім’ям Лукас направляється з моніторинговою місією до адмінмежі з окупованим Кримом і губиться серед безкраїх і злих херсонських степів. Однак, “Вулкан” – це не історія про перестрілки й діалоги про нідерландські бігмаки. “Вулкан” – це соціальна притча, яка межує між екзистенціалізмом та магічним реалізмом.
Автор вдруге проводить чітку межу на початку фільму, коли місія ОБСЄ перетинає блок пост. За блокпостом — дикий степ. Так було тут 500 років назад, так є і зараз.
Фільм побудований не на складних діалогах, останніх у фільмі майже немає, що ще більше посилює суворість жителів дикого степу. Основа фільму — це образи, які діють у гармонійно скомпонованому світі, який має свої закони, свій світогляд, свою міфологію.
Протягом фільму головний герой знаходить вірного попутника дядю Вову, і на фоні їх комунікації відбувається розгортання калейдоскопу соціальних образів: продажні менти та фермери-рабовласники, місцеві гопники та неповнолітні мешканки гуртожитку, що мріють вирватись за межі степу, діячі місцевої самодіяльності та пенсіонери. Вони є гармонійними в цьому степу і єдиний хто тут чужий — це Лукас, який намагається стати своїм.
Поруч з соціальною притчею про життя людей, розгортається інша, міфологічна, грань життя степу – “блукаючий буй”, який виникає нізвідки й зникає нікуди. Хор народної творчості затопленого села, який виринає в найнеочікуваніших місцях і сприймається місцевими жителями, як міраж. Історія про німецький скарб, якою одержимий дядя Вова. І врешті-решт, це головна жіноча героїня Марушка, яка є нічим не іншим, як степовою мавкою, яка зваблює головного героя.
Ось ця тонка грань між соціальною драмою й містичною казкою — і створює неповторну атмосферу магічного реалізму в кіно, одночасно роблячи посилання як і на традицію українського поетичного кіно, так і на латиноамериканську літературу.
У цьому гармонічно замкнутому світі ми бачимо розгортання характеру головного героя. Характер Лукаса — це клубок суперечностей, які воюють між собою. Спалахи то агресії, то апатії показують, що головний герой не може знайти спокою, тому що його “не тримає степ”. Згодом ми розуміємо, що ще до початку фільму Лукас мав екзистенційну кризу і степ лише викрив її назовні.
Противагою йому став дядя Вова — колишній директор рибколгоспу, ветеран війни та учасник Майдану, він схожий на гемінгвейського Стариганя з “Стариганя і море”, який з гіркотою та стоїчністю сприйняв свою долю та просто споглядає в очікуванні коли це все накриє шестиметрова хвиля з Каховського водосховища.
Окремо у фільмі варто виокремити операторську роботу та акторський склад.
Роман Бондарчук нарешті повертається до того, що кіно — це насамперед візуальне мистецтво, де головна картинка, відкинувши уже ніби тоталітарний тон “діалогів, як в Тарантіно”. Оператор Вадим Ілько постійно намагається сфокусувати камеру таким чином, щоб показати, що це не просто степ, не просто природа південної України (як це було в тому ж таки “Дикому полі”), а окремий всесвіт, який існує за межею у вигляді блокпосту з суші й шлюзу з моря. Велика фіксація на деталях, а весь фільм — це ніби семіотичний светр, в якому кожний вузлик має прихований зміст, не дає змоги відволікти увагу на мобільний телефон чи сусіда/сусідки збоку навіть на секунду.
Щодо акторів, то у фільмі ми не бачимо якоїсь напрочуд “оскароносної” гри, але це і потрібно “Вулкану”, бо головне у фільмі не гра, а образ, який втілюють актори. Дебютна роль Лукаса у виконанні Сергія Степанського можна сказати, що вдалася повністю. Образ дяді Вови для заслуженого артиста України Віктора Жданова, за плечима якого уже вагомі ролі у “Кіборгах” та на театральній сцені, став справжнім бенефісом. Образ степового стоїка, що гуляє безкрайніми просторами з металошукачем, мабуть, не зміг би виконати так ніхто інший. Але найбільш яскравий, все ж жіночний образ доньки дяді Вови Марушки у виконанні Христини Дейлик. Особлива складність образу полягала у його постійній метаморфозі протягом фільму — від дівчинки-попутниці в джинсових шортах до степової мавки в шкіряних сандалях.
В сухому ж залишку ми маємо хороший український арт-хаусний фільм, наратив якого — це межове відчуття між соціальною притчею і магічною казкою. Фільм, який насправді розповідає про долю країни, яка все своє історичне існування є прикордонням зі своїми законами й міфологемами. Фільм про те, що переходячи межу потрібно знати, що можна більше не повернутись.
На жаль, але можна вже констатувати, що попри успішну фестивальну історію, “Вулкан” не стане популярним в прокаті — це фільм для маленьких залів і невеликого кола кінолюбителів, але саме таке кіно створює тон, естетику і стиль українського кінематографа.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.