Ми напередодні найбільшого за три роки наступу РФ, поки в армії некомплект до 50%, а у суспільстві – дефіцит довіри до влади – Юрій Луценко

Як російський диктатор Володимир Путін обдурив країни Заходу своїми мирними ініціативами, і що змусило їх кардинально змінити свою думку щодо допомоги України; чого наразі найбільше не вистачає ЗСУ та як влада може виправити ситуацію з мобілізацією; чого очікувати від Глобального саміту миру у Швейцарії та в чому полягає головна вада позиції керівництва України щодо умов закінчення війни з РФ.

Про це розповів відомий український політик, ексгенпрокурор України Юрій Луценко в інтерв’ю Світлані Орловській на телеканалі “Прямий”.

Чи хоче Путін мирних перемовин і у якому форматі? Зараз дуже багато версій лунає…

Коротко – Путін хоче як можна швидше у мавзолей, бо мавзолей зачекався свіжого лову. Це якщо жартома, щоб трошки підняти оптимізм, чого нам зараз, напевно, не вистачає більше, ніж снарядів і фінансування оборони. Саме силу духу, оптимізму хотілося б сьогодні трошки поділитися.

Проведення мирного форуму у Швейцарії 15-16 червня – що насторожило в контексті оцієї Формули миру і розмови про те, що все ж таки буде вироблена якась нароблена мирна формула, на яку Путіну доведеться погодитися, що він хоче цих мирних перемовин. Заява Джейка Саллівана, який сказав про те, що Україна має готуватися до контрнаступу у 2025 році, а поки обороняється. То ж чого очікувати від цього мирного форуму у Швейцарії. І чи справді Путін хоче оцих мирних перегорів, коли зараз починає знову досить таки підвищувати ставки, погрожуючи ядерною зброєю?

Почнімо з того, з чим ми стикаємося зараз. Зараз, з мого погляду, а я на зв’язку з багатьма-багатьма військовослужбовцями різних рангів, різних напрямків фронту, зараз ми маємо найважчу ситуацію з часів відходу росіян від Києва. Тобто відтоді у нас ніколи не було більш небезпечної ситуації.

Насамперед –  що проти нас кинули у бій? У районі Курська і Бєлгорода стоїть 40 тисяч окупантів. В районі Куп’янська, тобто на схід від Харкова, 80 тисяч. Тож разом 120 тисяч загрожує Харкову. Луганськ – 120 тисяч, Донецьк – 90 тисяч. Близько 210 тисяч загрожує проривом через Часів Яр на Краматорськ і виходом від Авдіївки до Курахового і Покровська. 52 тисячі – в районі Маріуполя, 130 тисяч – в районі Мелітополя. Це загроза для Запорізького напрямку, плюс утримання лівого берега.

З іншого боку – обіцяний оптимізм. За минулий рік вся ця орда взяла в Україні аж один райцентр Бахмут після семимісячних боїв і просунулася на 0,1% української території. За цей рік ця орда взяла аж один центр, який називається Мар’їнка, і просунулася на 0,1% території України. 500 квадратних кілометрів – це багато, але це менше ніж 0,1%. Якщо Путін справді, як нам в голову вбивають, що він ось-ось переможе, йому такими темпами до перемоги залишилося дійсно небагато, всього 10 тисяч років, і він вже окупує всю Україну. Так що давайте трошки спокійніше. Це дуже важка війна, в неї страшна ціна і на фронті, і в тилу, але ніякої катастрофи немає.

Ще аргументи. За весь цей час у Путіна не спрацювала жодна стратегія, ні Київ за три дні – бліцкриг, ні зупинка постачання західної зброї, хоч він був за пів метра до цього – ви пам’ятаєте – всі країни фактично відмовлялися надавати зброю, але це провалилося. Зернова блокада провалилася, повний розгром української енергетики провалився. То чому раптом ми вирішили, що у Путіна ось-ось все буде добре? Насправді він кинув колосальні ресурси, але не добився практично нічого серйозного.

Єдиний результат, який зараз має Путін, це захоплення лівого берега і Маріуполя, частини Херсонської, Запорізької області та Маріуполя. І це сталося тільки тому, що – не будемо казати хто у 2019 році з-під Чонгара вивів 20-тисячне українське угрупування, залишивши там 400 людей і вісім саперів на 24 мости. От саме за цю захоплену за один день без бою територію, власне, ми й платимо сьогодні страшну ціну. Більше нічого Путін у цій війні крім руйнувань, ніяких територіальних здобутків, ніж те, що він схопив через, скажімо прямо, відсутність підготовки до війни попри всі попередження. Більше нічого Путін не досягнув.

Тепер головне питання, про яке ви говорите. Хочу процитувати Washington Post, одне з серйозних західних видань, мені здається, вони сформулювали дуже точно. Як сказав міністр оборони США, генерал Ллойд Остін, шлях України буде залежати від ефективного використання отриманої зброї та здатності мобілізувати достатню кількість людей у війська. Оце наше домашнє завдання. Але як воно виконується?

Відповідно, ці люди не зовсім знають ні методи, ні цілі, та взагалі ці люди дещо психологічно травмовані. Уявляєте собі, людина, яка два роки просиділа на фронті, стикається з ухилянтами. У солдата з ними розмова не зовсім лояльна. Те, що ми зараз спостерігаємо, ще й суспільством, мас-медіа й російськими ІПСО це розігрівається. В результаті в нас з мобілізацією велика проблема. Звичайно, це не єдина причина.

Головною причиною є несправедливість, яку відчуває кожен мобілізований. Він не бачить мобілізації “95-го Кварталу” – це у широкому контексті – всіх друзів нинішньої влади. Він не бачить достатніх захисних фортифікацій – лише на п’ятий місяць після вимог опозиції їх почали будувати. Мобілізований не бачить достатньої кількості зброї. І, головне, не відчуває, що можна бути контрактником за певної оборонною спеціальністю. Ці проблеми, на жаль, нікуди не поділися, тому частина людей важко йде на мобілізацію. Бо патріоти вже всі там – ті, хто віддає життя за Україну, вже на фронті.

І це буде правда. У нас некомплект у військах. Напевно, це має сказати керівництво військове, але в деяких штурмових частинах до 30%, а в деяких – до 50%. Тобто, сказати: “Ми потребуємо вас, шановні українці. Країна зараз потребує вас, інакше ми не зможемо зупинити орду і “Буча” буде по всій країні”.

Ці достойники мають сказати, скільки ми втратили людей на фронті, щоб люди зрозуміли, чому потрібна мобілізація: у нас стільки-то загинуло, стільки-то поранило. І назвати чесні цифри. І зрештою показати, що всі родичі представників нинішньої влади, нинішніх депутатів, нинішніх міністрів, нинішніх керівників на місцях, ідуть на фронт. І тоді я впевнений, що все буде так, як в нас було в лютому 2022 року – загальнонародна мобілізація для захисту країни. Ми зараз цього гостро потребуємо.

На жаль, президент уникає такої своєї конституційної функції й обов’язку. І ми стикаємося тим, що Захід запитує: “Ось, ми дамо зброю, а буде кому її тримати?”. Це ж так перекладаються ці слова генерала Остіна про достатню мобілізацію.

Нам обіцяють F-16, але навіть не говорять про F-35, які могли б розвинути наступ. З іншого боку, в рішенні Конгресу і Сенату США прямо записана потреба надати нам далекобійні ракети ATACMS з дальністю у 150 кілометрів, а не у 300. І от тут дуже важливий для нас оптимізм. Яку перевагу мають росіяни? В піхоті, в кількості “м’яса”, яке ЗСУ вміють “перемалювати” ще з часів Бахмута. Вдвічі, чи в тричі, чи у п’ятеро переважні сили ми “перемалювали”. Вони мали перевагу в танках і артилерійських снарядах. І це український солдат витримує на собі.

Сьогодні День піхоти… (інтерв’ю записувалось – ред.). Ми можемо хвалитися будь-якими технічними досягненнями, ми можемо бомбити військові об’єкти на території окупованого Криму і Росії. Але головним героєм цієї війни буде “дядько Микола” з лопатою і автоматом, який вміє витримувати шквал вогню переважної кількості піхоти. Бачив це в Бахмуті всі свої чотири місяці. Але росіяни мають величезну перевагу, через що зараз на фронті так сутужно. Вони навіть не підлітаючи до зони враження української ППО, яких мало, але навіть не підлітаючи до цієї зони запускають ракети та керовані авіаційні бомби, які нищать наші позиції.

Що з цим можна робити? Неможливо поставити на півтори тисячі кілометрів відповідні ЗРК Patriot. Це собі не може дозволити жодна країна у світі. Відповідно, ми мусимо знищити літаки-координатори, ці А-50, літаки радіолокаційної розвідки та координації дій. І три з них вже знищені, як заявляє керівник ГУР, залишилось п’ять – і це добрий сигнал.

І друге – ми маємо знищити аеродроми, з яких злітають літаки, котрі несуть бомби й ракети. Ці аеродроми знаходяться на території, в основному, окупованого Криму – відстань приблизно 250-300 кілометрів. Так от, якщо нам дійсно дадуть ATACMS з дальністю у 300 кілометрів, ми знищимо майданчики, з яких росіяни мають перевагу. І це дуже оптимістичний сигнал, і дуже хотілося, щоб це був не просто сигнал, а практичні дії, щоб ці ракети вже завтра почали знищувати крайні точки у Криму, і щоб жоден аеропорт на 300 кілометрів над Україною не міг дозволяти росіянам далі безкарно бомбити наші міста і наші фортифікаційні лінії. От в цьому мій оптимізм. Але він, я б сказав, такий прагматичний, він не дає відповіді на головне – як буде закінчена ця війна.

І тут ще одне питання останнє, щодо якого я хотів би процитувати, знову ж таки, Washington Post.

Про які перемовини у Швейцарії говорить сьогодні найвпливовіший лідер України пан Андрій Єрмак за версією журналу Times. В нас же є “найвеличніший” лідер і “найвпливовіший”. Так от, обидва вони презентують формулу один одного. Питання – що в цій формулі? Якщо раніше нам постійно казали, що в цій формулі кордон 1991 року, то зараз про це ні чирк-чирк. Якщо завжди казали, що там є контрибуція Росії, то зараз ні чичирк.

І це мене турбує зараз найбільше. А якщо звідти ще і зникнуть кордони 1991 року, якщо звідти ще зникнуть контрибуції і тощо, то ми повертаємось до сумновідомої Стамбульської угоди, під якою ставили свої “закорючки” члени української делегації, яка фактично означала капітуляцію, яка була зірвана виключно героїзмом ЗСУ, який розбив Путіна під Києвом і приїздом пана Бориса Джонсона. І якщо ми так йдемо до миру, то мені здається, краще з цим не гратися.

Треба чітко знати подробиці, тому що зараз воно все якось утаємничено.

А ви можете уявити, щоб при Порошенку, наприклад, формат Мінських угод ніхто б не знав? А ви можете уявити, щоб там з’явився запис про те, щоб війська треба зменшити у 10 разів і заборонити Україні виробляти або купляти зброю, яка б’є більше, ніж на 40 кілометрів? А саме це записали в Стамбулі. А ви можете уявити, щоб нам тоді нав’язали заборону членства в НАТО в ЄС? А саме це записали в Стамбулі. Тому, дивіться, у мене прискіпливий погляд на так звані мирні плани пана Єрмака через одну причину – я хочу знати, що це за план і які рамки директив президента, котрий делегує, туди делегацію.

Повертаючись загалом до міжнародної політики зараз щодо України й щодо тих заяв, як завжди, Британія у нас є одним з лідерів – і у наданні допомоги, і у заявах, які потім реалізовуються на практиці, які викликають реакцію Кремля. Міністерство закордонних справ Росії викликало посла Великої Британії після слів Девіда Камерона про те, що Україна може атакувати російську територію британською зброєю. А послу Найджелу Кейсі був повідомлений рішучий протест. А в МЗС країни-агресорки наголосили, російська сторона розглядає слова Камерона як свідчення серйозної ескалації і залученості Лондона у військові дії на боці Києва. А відтак Кремль попередив, що відповіді на українські удари із застосуванням британської зброї по території Росії можуть стати будь-які військові об’єкти та техніка Великої Британії на території України та за її межами.

 

Якщо людина не має справжньої сили, то вона має багато слів. Так і тут. Було діло, Британія взяла Севастополь нещодавно, в середині XIX століття. Тощо тепер росіянам це нагадати? Чи може розповісти про початок XX століття Архангельськ, який також був у британських руках? Чи може про Одесу, який стояв у французько-англійський контингент? Чи може про Владивосток, який був розбомблений британським флотом? Послухайте, це все, як кажуть на північних болотах, “сотрясение воздуха”.

Але поговорімо про інше. Ви знаєте, я декілька тижнів не міг зрозуміти, чому так різко весь Захід, не тільки Британія, але й Німеччина, останнім часом Франція і більш консервативні інші члени Європейського Союзу, американське суспільство і навіть Дональд Трамп, раптом швидко-швидко-швидко прийняли всі необхідні рішення для підтримки України й фінансової, і військової допомоги. Що сталося? Причому настільки різко, що підписали навіть ракети великого радіуса ATACMS, про які ми ще не говорили.

Одна з моїх версій була в тому, що західні розвідки здобули чергові плани Путіна, які шокували західний світ. Точно так же, як в Київ за п’ять місяців до війни ЦРУ привезло повний план вторгнення в Україну, якому тут, на жаль, ніхто не хотів вірити… Ну, я маю на увазі, ніхто з тих, хто мав владу офіційну. Точно так же зараз, скоріше за все, Захід дізнався, що Путін, який десь останніх місяців чотири розповідав на площах третіх країн про неминучі “пасхальні переговори” з Україною, всіх обдурив.

Подивіться, якщо ви глянете з цього ракурсу, все складеться. Путін розповідає, дивіться, я готовий піти на мирні переговори з Україною, тільки дайте їм менше зброї і грошей, щоб примусити їх сісти за стіл цих переговорів. І Захід, опустивши очі на підлогу, саме це і робив з нами останніх чотири місяці, і раптом дізнається, що Путін – яке чудо, ніколи такого не було – знову надурив. Ніякі переговори не плануються , він просто зібрав сили і йде в вирішальну контратаку. І тоді Захід в останню хвилину приймає необхідні рішення, але зараз той “дядько Микола” з автоматом в окопі буде нести страшну ціну, бо снаряди ще в дорозі, а Путін вже в наступі.

Щоб ця війна була щонайменше, до виборів США відбудеться в листопаді 2024 року – поки він не викине тисяч 300 “м’яса” на полі бою, поки він не знищить свої танки і літаки, поки ми не перемелемо його техніку і його наступальний запал – він використовує переговори виключно для того, щоб розхолодити наших союзників і зменшити нашу військову підтримку. Саме це, мені здається, і відбулося. І британці якраз перші, хто це відчули. Французи – другі.

Що це могло бути? Чи тільки контрнаступ в Україні? Чи щось інше?

Зверніть увагу ще на одну заяву. Буквально днями заява НАТО: ми не будемо вводити контингенти НАТО на територію України, крім випадку, якщо на Україну нападуть з території Білорусі, або нападуть на Молдову, або на іншу країну НАТО.

Там навіть сказали про Польщу і Балтію…

Відповідно, чи не здається вам, що було перехоплено відповідні плани Путіна? Прорвати український фронт, а потім ще й напасти або на Молдову, або на Польщу, так званий коридор на Калінінград, або на країни Балтії. І, мені здається, коли це стало явним, це версія, звичайно, тоді Захід буквально протягом одного тижня вирішив всі необхідні рішення, хоча оця затримка за період, поки вони вірили в “пасхальні” наміри Путіна, нам вилізе з серйозною кров’ю. Тим не менше, дякую за допомогу хоч так. Вона прийде, ми ворога зупинимо і ніякої катастрофи, про яку мріють у Кремлі, не відбудеться.

Зараз ми вже знаходимося всередині російського наступу. Ми стоїмо перед ескалацією найбільшої військової загрози за три роки війни. Треба згуртувати всі політичні сили, а не продовжувати анонімні, мало кому відомі переговори на всіх майданчиках світу, в тому числі у Стамбулі.

Зокрема у Стамбулі? Тобто там так само тривають консультації?

Консультації тривають і в Білорусі, і в Балтії, і в Стамбулі, і де завгодно. І українці, і американці, і європейці, і китайці зараз всі ведуть переговори про те, як покінчити з цією вибухонебезпечною війною, яка от-от може вилитися в щось більш глобальне. Бо це ж для нас Україна понад усе, а для них понад усе світовий порядок. І всі бачать, що Путін, який не має жодного успіху, може піти на щось страшне. Відповідно, я не проти цих переговорів. Зрозумійте мене правильно – я єдине проти того, щоб ми не знали кінцевий план війни нашого президента. Чому? Тому що солдат воює тільки тоді, коли він знає, за що він воює, і коли він довіряє своєму керівництву – це для перемоги найнеобхідніший інгредієнт.

І цим варто було б зайнятися – не тільки опозиція, яка закликає до єдності, не тільки Порошенко, який з фронту не вилазить. Це потрібно зробити усім політичним силам, бо на кону стоять не вибори, а наявність країни, в якій ці вибори коли-небудь мають відбутися.

Тут ви абсолютно вірно підмітили, що ми бачили це рішення і Сполучених Штатів, і європейців, коли різко були відкинуті політичну конкуренцію, виборчі процеси. І очевидно, що вони дізналися щось таке, що спонукали їх ухвалювати ці рішення. Зараз так само ми бачимо ці заяви. Це як сигнали Кремлю і Путіну, що “ми зробимо усе, аби не допустити того, про що ми тепер знаємо”.

А Путін, аби не виявляти свою слабкість, викидає багато слів – це ж класична історія. Але його зловили за руку, і він зараз пускає бульки про те, що він буде кудись завдати удари, щось таке страшне зробить. Але за руку зловили.

Йому чітко вказали на місце – якщо ти будеш робити те, про що ми знаємо, то ми проти тебе застосуємо і війська, і всю нашу потужну міць. Тому навіть, безумовно, що ці дискусії, консультації, які ведуться щодо формату завершення війни, якою буде поразка Росії, якою буде перемога України – очевидно, що вона вже вимальовується. І є якесь певне рішення, принаймні для Путіна. Чи Захід досі боїться ескалації з боку Путіна і, власне, цих ядерних погроз, які знову почали звучати з боку Кремля?. Ну, нехай навіть це сказав Дмитро Медведєв, але знаємо, що він хоч і в такому гіперболізованому вигляді, все ж таки висловлює те, про що думає Путін – ми вдаримо по Лондону, Парижу, Вашингтону. Тобто знову ця “ядерная дубина”. Але ж і Китай, який одразу окреслив свою позицію, що “ні-ні-ні, ядерною зброю не чіпаємо”.

З Медведєвим все ясно, після смерті Жириновського, він перейшов на горілку “Жириновський”, тому дух Вольфовича в нього вселився, він висловлює самі такі шовіністичні фашистські заяви, які навіть в Росії мало хто хоче говорити. Так що менше на нього звертаємо увагу. Але те, що йому доручають озвучувати черговий сеанс ядерного шантажу, це показово. Але це не перший, не другий, навіть не п’ятий. Це дуже схоже на шантаж іранських мул, які також постійно шантажують Ізраїль, але коли дійшло час до діла, то жодна їхня ця страшилка нікуди не долетіла.

Так що Росії треба акуратніше говорити про свій ядерний потенціал, який оновлювався останній раз десь в 70-х роках. Наскільки він взагалі ефективний – давайте краще не випробувати, але і більше не боятися.

Тепер серйозно. Ви кажете, що влаштує Путіна – мене це не обходить. Мене цікавить, що влаштує нашу країну і що для нас є перемога. Я думаю, що саме президент має визначити формат перемоги і шлях до неї – бо для того він, власне, і обирався. Я розумію, що у 2019-му році він, ні сном, ні духом, не міг себе уявити, що йому прийдеться займатися саме цим. Він ніколи не мав ніякого досвіду спілкування зі Збройними силами України, ну хіба крім чотириразового ухилянства від повісток. Але зараз саме він несе конституційний, страшний тягар, що буде перемогою і як до неї дійти. Так ось для мене особисто, не претендуючи на роль Верховного командувача, перемогою буде будь-який формат, де Україна є членом НАТО. Бо це єдиний спосіб, щоб наші діти більше не воювали. Це єдиний спосіб. І тому, коли ви кажете, Захід думає, як зберегти обличчя Путіну, ну це їхнє право так думати. Наприклад, не забирати всі кошти, які заморожені в західних банках – на жаль, така новина набирає обертів.

Ось це і є перемога. Але тепер питання, як до цього дійти. І діючий президент має про це говорити. Якщо він про це не буде говорити, то будуть говорити інші. І той, хто це оголосить, то і стане лідером нації, попри відсутність виборів.

Я розумію, що Залужного “відправили” у Лондон, я розумію, що Порошенко сидить на Донбасі, але президент або виконує свою конституційну функцію суспільного об’єднання, або це буде робити хтось без нього. Я не кажу про те, що його хтось усуне, він легітимний президент до наступних виборів – в цьому нема жодного сумніву. Але він має демонструвати лідерські якості не перед Єрмаком, не перед “слугами народу”, а перед народом, президентом якого він є, усього народу.

Мені здається, що для цього є логічний шлях: по-перше, консультація з усіма політичними і громадськими силами, по-друге, публічних виступів і жертовних прикладів. Це дасть нам новий імпульс вистояти цей напад Росії, все це страшне літо, яке нам належить.

Я почав з оптимізму, а зараз закінчу з реалізмом. У ніякі “пасхальні” або червневі переговори я особливо не вірю. Путін накопичив величезну армаду і поки він її не сточить об ЗСУ, поки ми їх всіх не переб’ємо, він буде реалізовувати політику знищення України. Якщо ми вистоїмо цього літа, осінню ми зможемо з позиції сили диктувати свій план. Але для того, щоб це відбулося, кожному солдату, члену йому родини і взагалі всьому суспільству, потрібен зрозумілий сигнал від президента. Давайте цього дочекаємось.

Перейдемо дуже коротко до питання НАТО. Це найголовніше питання для України, тому що це питання миру і безпеки. Я покладаю, всі ми покладаємо велике сподівання, що на саміті у Вашингтоні всупереч зусиллям нашого керівництва оголосять принаймні про запрошення України до НАТО. Щоб відповіддю Путіну були не лише оці заяви, що НАТО в разі чого все ж таки вступиться у цю війну, а що НАТО відповідає і запрошенням України.

Дивіться, політики діляться на тих, які діють стратегічно і ті, які підлаштовуються під події. Я пам’ятаю іншу дату, 7 лютого 2019 року, коли президент Петро Порошенко провів більше ніж 300 голосами у парламенті конституційно обов’язковий курс на НАТО і ЄС України.

Чому я кажу про стратегію?

Тому що Порошенко вже тоді, як і всі ми, розуміли, що ми програємо вибори. Але для нас було б принципово, щоб курс, який почався у 2014 році, скасування так званої позаблоковості, це ж Януковича курс, який не завадив Путіну забрати Крим і Донбас. Саме тоді, коли ми були, ну нібито, позаблокові, як вони хочуть. У 2014 році ми змушені були скасувати цю дурню Януковича й у 2019-му у Конституції закріпили курс на НАТО. Чому у Конституції? Щоб за будь-якої зміни президентства, при будь-яких змінах політичної влади, там у Верховній Раді чи в уряді цей курс був назавжди, бо це захищає Україну.

А тепер подивіться, чи це пафос, чи це тверезий розрахунок. Коли Путін стояв під Києвом, а шостий президент був у бункері, він вислав у Стамбул свою делегацію для переговорів з Росією. І єдине, що нам завадило капітулювати… Як відомо з німецької преси,  зменшити армію в 10 разів, оголосити Росію гарантом безпеки України. Російсько-українські патрулі мали перевіряти ангари із українською технікою, яка також скорочувалася, танки, артилерії, все скорочувалося під їхнім контролем. Заборона купувати далекобійну зброю і виробляти її.

І от єдиний камінь, який вони не могли обійти, це конституційна норма про перспективу членства в НАТО. І саме на цьому стопорилося все бажання Путіна вирвати цю угоду. Що б ця угода означала? Це чистий Мюнхен 1938 року, коли ще віддавали Крим і Донбас. Коли фашистам в 1938-му віддали населені німцями Чеські гори, армію зв’язали по руках і ногах. Уже через два роки Гітлер був у Празі, а країна Чехословаччина припинила своє існування. Це абсолютні аналоги.

І от стратегія Порошенка це зупинила, дії ЗСУ цього не допустили, допомога західних союзників нас сильно виручила.

У такий серйозний момент ніхто не буде робити того, чого не вимагає українська влада. А українська влада зараз займається підписанням, згадайте, скількох? Півтора десятка двосторонніх угод, безпекових, так званих. І що вони дали? Але цього вимагає український народ. І про це знає світ. Окей. Але вони знають: є український народ, який обрав президента Зеленського. Він підписав півтора десятка безпекових угод з країнами Балтики, ЄС тощо, в яких нема, крім як з Британією жодної цифри, жодної дії – за те є класний пафос.

В результаті ми ж побачили, коли на Ізраїль летіли ракети, країни, які з ним є союзниками, допомагали збивати ці ракети. А коли до нас летять ракети, ці країни кажуть, послухайте, в цих паперах про це нічого немає. Ми вам просто співчуваємо, ми вас морально підтримуємо і навіть надаємо вам зброю. Оце різниця.

Наша влада займалася і займається шоуменством. Тому ось чому я так переживаю за так званий “мирний процес Єрмака”. Я хотів би чути деталі, ну принаймні, якщо не деталі, це, звичайно, є мистецтвом можливого – це дипломатична, важка робота, яку, напевно, не варто анонсувати. Але скажіть – яка кінцева ціль?

Тож чому ви вважаєте, що Вашингтон всупереч цьому нас будуть туди приймати? Не буває в нинішньому світі поваги до українського народу без контактів із результатом виборів цього народу. Перепрошую, так не буває. Тому на сьогоднішні, і ще раз скажу, мені здається, що президент Зеленський має зібратися і визначитися з публічною своєю стратегією досягнення миру в Україні. Це дасть консолідацію і політикуму, і суспільству, і головне – ЗСУ. Без цього, на жаль, сподіватися на жести наших друзів за кордоном – ну, значить, не вийти з підліткового віку.

Про роль Китаю. Про роль Китаю, власне, зараз тур, який здійснює керівник Китаю, Сі Цзіньпін. До речі, це вперше з часів пандемії коронавірусу. І це Франція, і це Угорщина, і це Сербія. Еммануель Макрон, як завжди, дуже піднесено заявив, про що буде говорити. Ну, про економіку, безумовно, це найважливіше для Китаю, європейські ринки. Але так само будуть і говорити, і про війну Росії проти України. Ну, в китайській інтерпретації це виглядає, як “українська криза” – вони продовжують на цьому наголошувати. На що слід очікувати в контексті України? Чи варто очікувати якихось, справді, просувань з боку Китаю?

Можливо, Європа зможе переконати Китай, що не повністю вдалося США, до того, аби вони припинили постачання складових для зброї Росії у війні проти України.

По-перше, всі наші західні союзники спілкуються з Китаєм. І постійні делегації Сполучених Штатів, і Німеччина, і Британія, і багато хто. Але улюбленим партнером, чи основним партнером Китаю в Європі є Франція. Так склалося історично, і це повторюється вже багато років. І сам візит Макрона у Пекін, навіть не тільки у Пекін, а й на територію Китаю, це продемонстрував.

Тепер відповідний візит сюди, де точно Макрон, який останнім часом взяв на себе роль лідера сильної Європи проти російської загрози, використає сповна.

Що б ми хотіли від Китаю? Від Китаю не можна чекати, що він підтримає Україну і прямо виступить проти Росії. Тому що Росія і її диктаторські аналоги є союзниками Китаю проти глобальної сили, яка називається Сполучені Штати Америки. Єдине бажання Китаю є розбити Європу й Америку на два табори. А далі вони будуть вирішати проблему так – “їсти слона по частинах”. Тому Китай продовжує цю лінію, говорячи про більшу незалежність ЄС під час “української кризи”.

Що б ми хотіли від них отримати? Ми б хотіли від них отримати більш рішучі заяви проти Росії. Ми від них вже отримали серйозні заяви про недопустимість навіть думати про використання будь-якого виду ядерної зброї. І це велика для нас підтримка. Також ми отримали від китайців рішення про блокування будь-яких російських фінансів при закупках товарів двійного призначення. Вони, правда, б’ють і по нас, бо в Китаї купляють і ми, ті ж самі дрони, і росіяни. Але ми б хотіли більшої справедливості в цьому відношенні.

Ну й останнє.

Можна зрозуміти про те, що світ без війни, світ, заснований на вільній торгівлі для Китаю важливіший, ніж підтримка диктаторських абсолютно “обезбашенных” союзників в стилі Росії, Ірану чи Венесуели. Подивимося, що зможе Китай покласти на терези української позиції. Навіть присутність їхньої делегації, можливо не дуже активної під час цього дійства з Форумом миру України, також було б для нас дуже незайвим.

На Китай можемо дивитися з таким поміркованим оптимізмом, але сподіватися будемо на ЗСУ. Я абсолютно серйозно зараз кажу, бо хотів сьогодні менше огульно критикувати, а пропонувати виходи. На сьогоднішній день ЗСУ довело, що за два роки його не змогли серйозно потиснути жодним способом.

Тому в мене є серйозний оптимізм, але він складається виключно з трьох боків. Це не Китай, це не Америка, це не НАТО і не ЄС – це ЗСУ. І тому сьогодні, після Великодня, всі думки виключно про те, як допомогти мобілізації, озброєнню, реабілітації й, головне, психологічної стійкості наших воїнів.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.