Микола Дмитренко: “Казка і пісня – не тільки спадщина, яку треба зберігати. Це скарб, що твориться безперервно”

В Україні готується випуск великої книжкової  серії “Скарби українського фольклору”. Які твори увійдуть до цієї серії, а також чому потрібно підтримувати та берегти українську народну спадщину, в  інтерв’ю “Прямому” розказав український учений-фольклорист, етнограф, літературознавець та письменник МИКОЛА ДМИТРЕНКО.

Пане Миколо, донедавна пересічна людина вважала фольклор чимось дуже архаїчним, що побутувало колись, у давнину, можливо, збереглося десь по глухих селах чи хуторах і аж ніяк не має стосунку до сучасності. Хіба, може, годиться для сцени або історичних реконструкцій. Проте останнім часом інтерес до фольклору помітно зріс. Маркером можна вважати, наприклад, те, що переможцями національного відбору на конкурс Євробачення кілька разів ставали виконавці, що брали за основу своїх композицій саме фольклорні твори. Як гадаєте, у чому секрет такого вибухоподібного зростання інтересу до автентики?

Дослідження і публікація фольклору сьогодні, як і завжди, є актуальною справою. Тому що фольклор – це не тільки усні твори, як ми їх розуміємо: пісні, казки, прислів’я, загадки… Насправді це світоглядна система, у якій відображено наш менталітет, національні особливості характеру. У фольклорі, на відміну від літератури, система ідеалів – дуже поширене явище. Він орієнтований на життя і виживання людини за будь-яких обставин.

Чи стимулювала війна та її повномасштабна фаза зацікавлення ширших верств населення українською культурою, зокрема фольклором?

Безперечно! Війна і ця багатомільйонна трагедія, звісно, впливає на думки, почуття і життя загалом. І ми маємо зараз багато прикладів самодіяльної творчості людей. Коли, скажімо, пораненому чи загиблому воїнові присвячують вірші, пісні. Це така непередбачувана, стихійна усна народна творчість. Окреме яскраве явище – сміхова культура. Адже сміх, попри трагічність подій, допомагає утримувати психологічну рівновагу, посилює стійкість, витривалість у випробуваннях. Під час війни наші воїни в окопах так само жартують, сміються після бою, розповідають один одному цікаві випадки з життя або просто анекдоти – для того, щоб розрядити напружену обстановку, заспокоїти себе. Тому фольклор працює в надскладних умовах протистояння наших воїнів світла темним силам зла.

Тобто можна сказати, що фольклор залишається не лише предметом традиційної спадщини, минувшини, а створюється й сьогодні?

Так, звичайно. Маємо розглядати традиційну культуру не як минуле, не як те, що треба лише зберігати, – ми маємо дивитися на традицію і на народну культуру як на живий організм. З часом щось затухає в народній творчості й забувається, а в такі періоди, як війна, в історичній пам’яті народу багато що відновлюється. Маємо приклади рекрутських пісень, які набули масової популярності після десятиліть забуття. Пісні соціально-побутового характеру трансформуються, змінюються. Маємо зразки, коли образи минувшини проникають у сучасну творчість. Наприклад, козацькі пісні зараз надзвичайно актуальні.

Щодо фольклорних новотворів. Які їхні особливості? Яка тематика переважає? Чи є дослідження в цій царині?

Традиції – то живий організм, і творчість народу повсюдна і безперервна, вона не припиняється. Сьогодні дослідники, фольклористи, історики переважно записують так звані усні історії. Це оповіді людей, які пережили окупацію чи бойові події. Чимало записів роблять у госпіталях, де лікуються поранені бійці, у деокупованих місцевостях. І ці усні історії – фактично найзатребуваніший об’єкт студіювання. Тому можна вважати, що саме оповідна усна творчість нині досліджується найактивніше.

Чи вважаєте Ви, що держава, її відповідні профільні інституції, активно підтримують проєкти зі збереження фольклору? Чи стимулюється видання книжок такої тематики?

Частково такі проєкти фінансуються. Насамперед ідеться про фінансування досліджень у межах академічних інститутів. Та коштів здебільшого вистачає лише на зарплати науковців.

У 2021 р. у видавництві “Літера” за Вашого редакторства започатковано серію “Скарби українського фольклору”. Вийшло друком перевидання книжки “Пісні Явдохи Зуїхи”, яка вже давно є бібліографічною рідкістю. На Вашу думку, яка найголовніша функція подібних видань?

Насамперед ми прагнули привернути увагу до нашої багатющої пісенної творчості. Де б за кордоном не виступали українські бандуристи, солісти, хор імені Г. Верьовки чи інші фольклорні колективи, вони збирають величезну зацікавлену, готову платити гроші аудиторію.

Видання “Пісень Явдохи Зуїхи” – данина шани людині, що є пісенним символом України. Вона зберігала в пам’яті твори, що побутували наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Явдоха Зуїха донесла до нас пісні практично всіх жанрів – рекрутські, солдатські, бурлацькі, наймитські, заробітчанські, чумацькі, жартівливі, розважальні й сатиричні… Гнат Танцюра записав від неї 1008 пісень! Це колосальна кількість!

Чи достатньо, на Вашу думку, сьогодні приділяють увагу постатям Явдохи Зуїхи і Гната Танцюри – збирача фольклору, який зберіг для нас її спадок? Чи досліджують їхню спадщину? Чи говорять про них у мистецьких колах, освіті?

Якщо взяти загальноосвітню школу, то там вивчають у курсі української літератури деякі жанри фольклору. Звісно, це не може вважатися достатнім.

Явдоха Зуїха – ім’я, знане в мистецькому світі, її пісні є в репертуарі багатьох фольклорних колективів, і на Поділлі, і за його межами. Чималу роль у популяризації її творчості відіграла книжка, видана в “Літері”: вона потрапила до бібліотек в усій Україні і є прекрасним посібником для багатьох фольклорних колективів.

Що ж до Гната Танцюри, то його постать є надзвичайно недооціненою. Він не такий впізнаваний, як Павло Чубинський, Микола Лисенко чи Володимир Гнатюк. Проте внесок його в поповнення скарбниці української народної творчості унікальний. Адже для збирання зразків фольклору, на відміну від тих самих корифеїв, йому не потрібно було “ходити в народ” – він виріс серед народу, у фольклорному середовищі, змалечку чув пісні, любив їх і вже в 16 років почав записувати. Танцюра записав до 5 тис. народних пісень! На превеликий жаль, половина тих записів під час Другої світової війни була втрачена.

До серії “Скарби українського фольклору” від видавництва “Літера” увійде й книжка “Українські народні пісні в записах Гната Танцюри”, де Ви так само є упорядником. Чим особливе це видання?

У книжці зібрані пісні, записані від 132 співаків і співачок в різних населених пунктах Поділля. У селі Зятківці Танцюра, крім Явдохи Зуїхи, виявив ще одну талановиту народну співачку – Параску Полицю, від якої записав понад 500 пісень. У збірці є пісні, записані й від окремих співаків, і від гуртів. Записи тих пісень могли б стати джерелом натхнення для сучасних фольклорних ансамблів, професійних митців, композиторів.

Що, на Вашу думку, вирізняло з-поміж інших метод чи особливості роботи Танцюри як збирача фольклору?

Гнат Танцюра знав нотну грамоту, і тому записував пісні без магнітофона, вручну, додаючи до текстів ноти. В історії української фольклористики збирачів, які комплексно підходили до запису фольклорних матеріалів, дуже небагато.

Збирачі здебільшого записували фольклор експедиційним методом, тобто приїздили в якийсь населений пункт і перебували там декілька днів чи тижнів. Танцюра ж стаціонарно записував пісні та обстежував середовище. Йому не треба було шукати до виконавців підходів, до яких вдавалися приїжджі фольклористи, щоб сконтактувати, здобути довіру. Танцюра був “свій”, його всі знали, і він знав, хто чим дихає. Тож Гнатові довіряли пісню. Він міг одразу, без підготовки, попросити щось заспівати.

Чи вдалося Гнату Танцюрі уникнути в роботі радянського псевдофольклору, до якого в ті часи заохочувала влада?

Не секрет, що Танцюра був відданий радянській владі. Але, до його честі, він не фіксував цих фейкових зразків фольклору, які оспівували Леніна, Сталіна й партію. Він, очевидно, розумів: те, що співали наші пращури, прожило не одне століття і має жити далі. Тому фіксував переважно справжній фольклор, а не ці новотвори.

Як би Ви визначили прикладне значення цієї книжки?

Для фольклористів “Українські народні пісні в записах Гната Танцюри” – приклад того, як одна людина-ентузіаст на місці, у середовищі, може успішно фіксувати тексти, мелодії, комплексно підходити до цього, коментувати окремі незрозумілі місця, пояснювати слова, подавати обрядові паспорти, як, скажімо, до “Весілля в селі Зятківцях” – безперечно, унікальної праці. Це приклад життя, покладеного на вівтар служіння народу, приклад любові до його пісні, казки, народної мудрості.

Чи буде ця книга цікава не фахівцям, не науковцям, а звичайним людям, які, можливо, лише відкривають для себе українську народну творчість?

Безперечно! Книжка розрахована на широке коло читачів, а не тільки на тих, хто співає в фольклорних ансамблях. Книга цікава ще й тому, що люди зможуть порівняти ці записи з тими варіантами, що знають, чули від когось чи самі співають. Видання надзвичайно цінне. Воно має стати справжнім навчальним посібником з народної пісенності.

Ви упорядкували ще одну збірку тієї самої серії “Літери” – “Українські народні казки”. У чому її “родзинка”?

Казок в Україні видають зараз не так багато, а народних майже не видають. Винятки – казки переважно Закарпаття, зібрані Іваном Хлантою з Ужгорода, та серія українських народних казок у 40 томах, що їх записав і упорядкував Микола Зінчук.

Українська народна казка – це національний скарб. Вона зберігає живу народну мову, має національну специфіку. Звісно, трапляються загальнолюдські сюжети. Але є серед казок особливі, власне українські, яких немає в міжнародних покажчиках сюжетів. Наприклад, маємо суто українську національну традиційну казку “Котик і півник”. Ще є “Яйце-райце” – де ви б ще бачили таку казку в інших народів? І “Покотигорошко”, і “Солом’яний бичок” – це казки, притаманні українцям, бо зафіксовують наш народний побут і український менталітет. Таких казок є десятки.

У загальній свідомості казка – то для малих дітей. Але що нам можуть розповісти казки, якщо вчитатися уважніше?

Якщо ми сприймаємо казку як витвір народу, то бачимо, що казки, як правило, закінчуються перемогою світлих сил над темними – казки завжди мають щасливий кінець. Специфіка казки полягає в тому, що це не лише фантастика чи суцільні вигадки – це закодована, метафорична, символічна інформація про життя наших пращурів. Про їхню боротьбу з природними стихіями, ворожими силами, які існують як іззовні, так і всередині, у кожній людині: страхи, боріння, роздвоєння свідомості й тому подібне. Тому на казки треба дивитися як на матеріал, що дає змогу пізнавати світ. І головне – казка дає надію, сподівання на краще, зберігає людині майбутнє.

А чи складають сьогодні нові народні казки?

Як засвідчують записи Івана Хланти, зроблені нещодавно від казкарів Закарпаття, у текстах казок зберігаються традиційні сюжети, але є вкраплення сучасності: мобільні телефони, телебачення тощо. Зрозуміло, що казка, так само, як і пісня, – не тільки спадщина, яку треба зберігати. Це скарб, що твориться безперервно. На цій традиційній основі переосмислюються, трансформуються і створюються нові зразки.

Яке найбільше відкриття Ви зробили особисто для себе, упорядковуючи цю збірку казок?

Найбільше відкриття – усвідомлення того, що українська народна казка така сама багатюща, як і українська народна пісня. Фольклор має два крила – пісенність і казково-оповідну традицію. Безліч українських народних казок ще не опубліковані. Навіть ті, що друкувалися в ХІХ–ХХ ст., – це лише видима верхівка айсберга. Коли я упорядковував книжку, то брав до уваги і стародруки, і деякі рукописні варіанти з фондів. Було усвідомлення, що отаких збірок треба готувати, можливо із 10 фундаментальних томів, щоб подати різноманітність і багатство української народної казки.

На Вашу думку, яке значення мають видання серії та подібні їм за тематикою для становлення і розвитку української мови?

Фольклор – це оберіг української мови. Це творчість повсякденна, щоденна, безперервна. Ці томи – “Пісні Явдохи Зуїхи”, “Українські народні пісні в записах Гната Танцюри” і “Українські народні казки” – скарбниця живої української мови, її регіональних особливостей. У перших, “пісенних” томах це говіркові особливості Поділля, а в казках уже маємо повне розмаїття: Закарпаття, Прикарпаття, Гуцульщина, Середня Наддніпрянщина, Слобідська Україна… Такі тексти дуже допомагають збагачувати наше мовлення, пізнавати ті слова, що ми їх вже не знаємо в усному вжитку, архаїзми, певні професіоналізми, що відпали разом із занепадом професії. До речі, всі три томи мають словники діалектних і рідковживаних, застарілих слів – такий от бонус для тих, хто хоче збагатити свій словниковий запас.

Сподіваємось, що ці книжки знайдуть шлях до читачів, дадуть імпульс і стимул до власної творчості та до поширення цих скарбів. Дуже бажав би, щоб читачі, насолоджуючись нашими виданнями, захотіли ними поділитися з колегами, родичами, друзями, пропагували скарби українського фольклору.

Чи є в планах продовження серії “Скарби українського фольклору”?

Ця серія задумана як багатотомна. Зараз таких фольклорних серій в Україні, на жаль, немає. Треба цю серію підтримувати, збагачувати, адже наступні томи також будуть дуже-дуже цікаві, пізнавальні та й просто красиві. Наприклад, “Магія народного слова”, де будуть вміщені прислів’я, приказки, загадки, народні повір’я, вірування. Такого матеріалу друкується дуже мало. Але ж це все – світоглядний комплекс, наша генна пам’ять! Якщо впродовж століть ці зразки зберігаються і люди в побуті користуються ними, то, очевидно, вони досі не втратили значення. Сподіваймося, що цими трьома томами серію не буде вичерпано, бо вона – втілена в книжці жива, безсмертна душа українського народу.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook,, Twitter, Telegram та Instagram.