Репортаж з ртутних берегів Японії: огляд на фільм “Мінамата” з Джонні Деппом

Стрічка, прем’єра якої ідеально лягла б в 35 річницю катастрофи на ЧАЕС, через локдаун вийшла в кінотеатри пізніше. “Мінімата” – це реальна історія техногенного забруднення, що отруює життя японців і сьогодні.

Дивився фільм кінооглядач “Прямого”

Сюжет “Мінамата” будується на реальних подіях з життя відомого американського фотохудожника та кореспондента журналу Life Юджина Сміта. В 1972 році він опублікував свій останній фоторепортаж з маленького рибальського села в Японії – Мінамата, яке було отруєне ртутними викидами хімічного концерну Chisso. Фотоесе Сміта привернуло світову увагу до проблеми екології в Японії та досі вважається класикою фотографії, як мистецтва.

Режисер Ендрю Левітас намагається балансувати в фільмі між історією катастрофи в Мінаматі та особистісною історією Юджина Сміта. Першу історію режисер подає, як боротьбу маленької людини проти великої корпорації за право на власне життя. Постійно міняючи контрас між казковими японськими краєвидами та побутовою бідністю і хімічними забрудненнями рибальського села, Левітас розкриває нам одну з найтрагічніших сторінок японської історії (на рівні з бомбардуванням Хіросіми та Нагасакі й аварією на Фукусімі). Вмонтовані в художню сюжетку документальні кадри реальних подій в Мінаматі надають ще більшого емоційного переживання картині.

Історія Юджина Сміта розповідається наче одночасно в сюжеті Мінамати та поза нею. На період знімкування екологічної катастрофи Сміту вже було за 50 і він був відомий фотохудожник, зокрема своїми репортажами з Тихоокеанської кампанії Другої світової війни та нічним життя джазменів та бітників в 1950-тих. В 1971 році Сміт постає перед нам депресивним алкоголіком, який досі не може змиритись, що людство перейшло на кольорову фотографію, однак досі вважає себе геніальним митцем. Джонні Депп ідеально вписується в цю роль.  Актор чудово розуміє психологію та переживання свого героя та грає без найменшої складності.  Іноді здається, що він грає сам себе лише в іншому амплуа. Сподіваюсь, що ця роль (яка безумно одна з найкращих в його кар’єрі) допоможе Деппу вийти з “касенлінга”, який йому влаштували після скандального розлучення.

Ключовою в створенні історії про життя митця (реальний Сміт все своє життя присвятив тому, щоб фотографію вважали окремим мистецтвом, а не просто ілюстрацією до події) режисер чудово передає через локацію фотолабораторії, в якій герой Деппа перетворюється з фотокореспондента в середньовічного алхіміка, що видобуває філософський камінь чи далекосхідного шамана, що своїм камланням зливається в екстазі з вічними духами.

З’єднує ці історії про екологічну катастрофу та мистецькі митарства Левітас завдяки переродженню образа Сміта. Якщо на початках ми бачимо геніального та депресивного пияка, який їде в Японію за власним “Пулітцером” та намагається бути об’єктивним спостерігачем збоку за подіями, то вже з другої половини стрічки ми бачимо, як Сміт починає співпереживати жителям Мінімати, перетворившись зі стороннього глядача в учасника цих подій, якому дійсно небайдужа доля отруєних ртуттю людей.

Левітас, для якого “Мінамата” стала режисерським дебютом, здобув популярність, як нью-йоркський фотограф та скульптор. Досвід режисера дуже прослідковується в стилістиці картини та роботі з камерою. Режисер ніби знімає художній репортаж з місця події, а не ігрове кіно. Камера постійно рухається показуючи нам об’єкти, які фотографує Сміт та самого Сміта за знімкуванням.

Про те, коли мова заходить за серйозні художні прийоми в сюжетних поворотах, то Левітас трохи провисає. Так, приміром, сцена зі створенням легендарної фотографії “Томоко Уемура в бані”, яка стала культовою у фотомистецтві відображається по дотичній і досить скомкано, хоча за логікою, це мала б бути кульмінація сюжету, коли сила мистецтва стає більшою за силу влади та грошей.

В сухому залишку, “Мінамата” – це дуже цікава стрічка про завжди актуальні проблеми отруєння навколишнього середовища, боротьбу за свої права та роль митця в житті суспільства.