Стус, якого собі уявили: рецензія на фільм “Заборонений”
Ще вчора була річниця смерті великого українського поета та правозахисника Василя Стуса, а вже сьогодні на великих екранах країни вийшов у прокат фільм про незламного українського дисидента – “Заборонений”.
Ходив на фільм і кінооглядач “Прямого”.
Фільм — це не байопік Стуса, а скоріше “історія за мотивами життя поета”, тому тим, хто хоче дізнатись більше про життя дисидента на фільм орієнтуватись не варто. Біографія Стуса у фільмі сюжетно порвана і не завжди послідовна, ба більше, у ній пропущена низка надзвичайно важливих моментів з життя літератора, як наприклад перше ув’язнення в 1972 році чи діяльність в складі Української гельсінської групи. Натомість сценаристи Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, чий “Позивний Бандерас” уже отримав не дуже схвальну критику, намагались показати нам Стуса, як звичайну людину. Ось він знайомиться з дівчиною в метро, ось танцює твіст, ось йде в кіно, постійно сперечається з начальством та міліцією. І раптом з походу на “Тіні забутих предків” стає дисидентом. Лише в другій частині фільму, коли Стус відбуває друге ув’язнення, ми бачимо його флешбеки, де згадується тотальна русифікація Донбасу, де знищується українська мова і культура. Уся перша частина фільму “зіжмакана” біографія Стуса: неформальні київські тусовки, низовий громадський активізм, виключення з аспірантури та робота на кочегарці й врешті-решт суд в 1980 році. Жодної згадки про перший арешт, жодної згадки про гельсінську групу, жодної згадки про видання “Зимових дерев” закордоном.
Образ Стуса, який створили сценаристи, це не Василь Стус, який він був у спогадах його знайомих. Це скоріше певний ліричний герой “Василь Стус”, якого придумали сценаристи за мотивами життя реального Стуса.
Зіграв поета-дисидента Дмитро Ярошенко, який більше відомий шанувальникам театру за ролями в театрі “ДАХ”. Ярошенко неймовірно схожий на Стуса, складається враження, що поет прямо таки грає в кіно. Сильна гра актора, який серйозно зжився з долею героя, не дає відвести погляд від екрана, попри явні баги сюжету.
Щодо скандальної сцени суду, де адвокатом Стуса був відомий своїми проросійськими поглядами політик Віктор Медведчук, то скандалу у ній було більше, ніж самої сцени. Адвокат (імя Медведчука у фільмі не згадують через юридичні тонкощі) зображений затюканим і зализаним чиновником від юстиції, який боїться і судді, і прокурора, і частково свого підзахисного. Ніякої “демонічності”, там немає, можливо воно так і на краще, менше треба демонізувати “адвокатів Київської міської колегії”.
Окремою лінією розвивається історія стосунків Стуса і відомої художниці та дисидентки Алли Горської, яку зіграла Карина Шереверова. Образ Горської у творців кіно виходить справжній, такий, якою була художниця у спогадах знайомих. Вільна. Вольова. Талановита. Алла Горська — це була людина-комета, яка летіла швидко, палала яскраво і, на жаль, померла рано. У фільмі показують ревність дружини Стуса до Горської, і платонічну любов поета та художниці. Мабуть, це один з найяскравіших і більш точно переданих біографічних моментів у фільмі.
Атмосфера радянського Києва передана також досить суперечливо. З одного боку режисер вставляє постійно кінохроніку тих часів для переходів, з іншого сам антураж нагадує “Стиляги” Тодоровського. Тому відчуття того, що Київ радянський є, але також того, що він “кіношний” також. Одною з цікавих і важливих деталей у фільмі є постійна поява реальних радянських газет: з них роблять факели, вони лежать, як підстилка, вони розлітаються на вітрі. Газети відіграють значну роль у фільмі, слугуючи певним символом радянської дійсності. Цікаво в цей контекст вписується також легкий і веселий саундтрек фільму — пісня “Не топчіть конвалії” гурту Мандри. Оригінальний трек виконував естрадний ансамбль “Веселі скрипки”, однак у “Мандрів” вдалось відтворити цю легкість естради періоду “Відлиги”. Веселий наспів “Не топчіть, не топчіть конвалії” буде ще довго лунати в голові після перегляду.
Друга частина фільму розповідає про останні роки життя Стуса в пермській колонії, яку знімали в закинутій колонії на Київщині. Полковниця КДБ, приїздить, щоб схилити Стуса на сторону радянської влади та зробити ікону “розкаяного дисидента, який підтримує “Перебудову”. Паралельно розвивається історія гомосексуальних зв’язків між начальником табору і його заступником і десь збоку життя Стуса, який заважає всім цим людям в погонах. З одного боку його не можуть схилити, з іншого — убити. Таким чином у межах в’язниці відбувається певна негласна боротьба між КДБ та тюремною охороною, яка дійсно складається в непоганий трилер (про те, що фільм – трилер, заявляли самі творці “Забороненого”).
В цілому “Заборонений” – це суміш мелодрами та трилеру, у якій є певна легкість хрущовської “відлиги” та тваринна злість радянських таборів. На фільм варто сходити, але не варто очікувати документальної правдивості про життя Василя Семеновича Стуса. Стус фільму “Заборонений” – це радше ліричний герой за мотивами біографії дисидента.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.