Так починалась наша війна: рецензія на фільм “Черкаси”
Воєнна драма “Черкаси” була найдовгоочікуванішою прем’єрою українського кінематографа. Стрічка про спротив останнього українського корабля в захопленому Криму, змогла перерости категорію “державне замовлення на фільми національно-патріотичного спрямування” і стати суворою та правдивою історією про те, як починалась наша війна.
Кінооглядач PRM.UA також відвідав показ стрічки.
Очікування до “Черкас” зразу були дуже високими, адже мова про фільм зайшла ще на хвилі успіху “Кіборгів”, а трейлер обіцяв поєднання психологічного трилера та історичного екшену, що безпрограшний мікс для воєнної драми. Однак, стрічці судилось стати “довгобудом”: Держкіно виділило 17,3 мільйона гривень при загальному бюджеті в 40 мільйонів. Також до зйомок активно долучились Військово-морські сили ЗСУ та керівництво Одещини й Чернігівщини. Однак, уже коли фільм відзняли, у 2017 році, виявилось, що немає грошей на постпродакшн. Команда навіть запускала краудфандингову платформу, що допомогло зібрати 200 тисяч гривень, і врешті-решт гроза всіх проросійських агітаторів фонд Сороса “Відродження” докинув 150 тисяч, щоб кіно таки відбулось.
Сюжет стрічки відомий усім, хто останні п’ять років не був в коматозному сні — лиш щойно відгоріла Революція гідності, як наші “північні брати” почали “ввічливо” віджимати у нас Крим, користуючись “кашею” в голові великої кількості місцевого населення. Захоплюється авіабаза в Бельбеку, здаються частини українських морських піхотинців, кількість державної зради серед силовиків зашкалює, ті, хто не зраджує присязі – “войовнича меншість”. А десь на заході півострова, в озері Донузлав, де вже здались усі українські кораблі й судна, лишається мінний тральщик “Черкаси”, який вирішує чинити опір…
Знімаючи стрічку про боротьбу останнього українського корабля під час незаконної анексії Криму, режисер Тимур Ященко дуже ризикував перетворити цікаву історію на національно-патріотичну “клюкву”. На щастя, цього не відбулось. Перша половина фільму дуже добре передає ту затхлу та душну, як повітря в машинному відділенні, атмосферу довоєнної служби, коли прапор був лише тканиною, гімн — набором слів під музику, а присяга – умовністю для отримання синекури поряд з домом. Будь-хто, хто проходив строкову службу до 2014 року, навіть не на флоті, може побачити у стрічці класичний набір “тягот і лішеній воінской служби”. Тут вам і класична совкова “дідівщина”, і братання з росіянами, і абсолютно скотські побутові умови, і низька боєздатність екіпажу.
Сюжетна канва набирає десятки вузлів динамічності, нагнітаючи напругу та оголюючи нерви героїв походу розвитку окупації Криму. Всі кораблі навколо здались. Частина вчорашніх побратимів зраджує присязі з поясненням “Ну нас не готовили к войне с братским народом”. “Зелені чоловічки”, сороміцьки сховавши свої нашивки, ніби зграя круків, кружляє навколо корабля, а згодом і атакує, при чому з гелікоптерами та ракетними катерами. І тут головне при перегляді, забути, що ти знаєш, чим все закінчиться, і намагатись відчути цю атмосферу. Атмосферу тотальної безнадії й не розуміння, що буде далі. Без цього не усвідомити всього героїзму українських моряків у 2014 році.
За сценарієм, головним героями стрічки є два сільських хлопці — Мишко (Євген Ламах) та Лев (Дмитро Сова), які відправляються служити на флот. Мотивація у персонажів різна: перший — місцевий гультіпака, якого на службу відправляє батько. Другий — недавно поховав матір і перебуває в екзистенційній кризі. Однак потрапивши на корабель, їх образи розмиваються в моряцькій масі, що лише підкреслюює, що тут не місце індивідуалізму. Головну партію на себе перебирає командир корабля Юрій Федаш (Роман Семислав). Тертий дядько, який розуміє, що вся ця структура “ЗСУ” розвалюється і розкладається, але лишається вірний присязі до останнього, бо служба це не лише про зарплату і зірки на погонах. До речі, реальний командир “Черкас”, капітан другого рангу Юрій Федаш консультував команду картини. За його словами, у фільмі частина події повністю відповідає дійсності, частина — це історії з інших кораблів, частина — художній домисл. Мабуть, саме так і створюється якісне кіно.
Окрему роль у стрічці грає море. Холодною і непорушною гладдю воно перебиває сюжет, наче нагадуючи нам про те, що тут свій світ і свої, відмінні від тих, що на суші, законів. Звиклі до надмірного, і як на мене непотрібного, пафосу в українських фільмах про війну, від екшн-сцен очікуєш якогось постановочно-монументального героїзму. “Черкаси” прекрасно без цього обійшлись. Герої стрічки — живі люди, які бояться, радіють, хвилюються, бравують. Їхня мужність проста, як смуги тельніка. Така безпафосність підкупає і вичавлює з глядача емоцію.
В сухому залишку – “Черкаси” – це імпресіоністська воєнна драма, яка не робить акцент на характерах персонажів, на пафосі подвигу чи етосі героїзму. Це історія про холодне березневе море, моральну іржу довоєнної служби, побутовість державної зради та мужність тих, хто сам не знав про те, що герой. Це історія про правду, як починалась наша війна. А будь-яка правда завжди сильніше, ніж будь-яка міфотворчість. “Черкаси” – це приклад того, яким повинно бути чесне патріотичне кіно про війну.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.