Тихо прийшли, тихо пішли: п’ять історій українських бійців ССО

Сьогодні відзначається День Сил спеціальних операцій Збройних сил України. Це наймолодший вид Збройних Сил. Задачі військових ССО лежать в межах державної таємниці й можуть бути засекречені на все життя. 

Прямий підготував п’ять історій українських спецпризначенців.

Український націоналіст та Герой Радянського Союзу: Ярослав Горошко

Народився Ярослав Горошко 1957 року на Тернопільщині. Його батько був вояком УПА та сидів у радянських концтаборах. Згодом це завадило вступити Горошку до Хмельницького вищого артилерійського командного училища після школи, тому майбутній Герой Радянського Союзу пропрацював рік на електоремонтному заводі. У 1976 році був призваний на строкову службу до лав радянської армії. Після строкової служби зумів вступити до омріяного училища.

Після завершення навчання направлений до обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. В той час серед випускників радянських військових вишів ходила приказка “Далі Кушки (місто в Туркменістані – ред.) не пошлють, менше взводу не дадуть. Нічого так мене надули, тепер служитиму в Кабулі”.

У Афганістані Горошко командував мінометним взводом 70-ї окремої гвардійської Червонопрапорної мотострілецької бригади. Брав участь в боях за Кандагар. Нагороджений орденом Червоної зірки та медаллю “За відвагу”.

Після служби в Афганістані, капітана Горошка направили у 8 окрему бригаду спеціального призначення, яка дислокується в місті Ізяслав на Хмельниччині. Наразі це 8-ий окремий полк ССО України. Згодом, як найкращого офіцера, Горошка переводять до 5-ої окремої бригади спеціального призначення, що у Мар’їній Горці в Білорусі, яка вважалась найбоєздатнішої бригадою спецпризначення.

У 1987 Горошко їде у друге відрядження в Афганістані добровольцем. Задачі, які мав виконувати загін Горошка полягали у виявленні та знищенні караванів зі зброєю та боєприпасами, а також боротьба з загонами моджахедів, що діяли в прикордонних районах. Здійснив понад 40 бойових виходів. Майже всі його бойові виходи були результативними.

У ніч на 31 жовтня 1987 року розвідувальна група під командуванням старшого лейтенанта Олега Оніщука атакована численною групою бойовиків та в ході нерівного бою практично повністю загинула. Вранці 31 жовтня група на чолі з капітаном Горошком вилетіла на допомогу групі Оніщука. Біля кишлака Дурі група Горошка знищила вогнем та в рукопашному бою понад два десятки бойовиків і винесла з поля бою тіла загиблих розвідників із групи Оніщука. Бій біля кишлаку Дурі увійшов до історії спецназу.

За блискуче проведення бойової операції Горошко був відзначений другим орденом Червоної Зірки та нагороджений вищої відзнакою СРСР — званням Героя Радянського Союзу.

Після другого відрядження в Афганістан, Горошко навчання у військовій академії. Згодом у 1991 році йому запропонували продовжити службу в Москві зі швидким кар’єрним просуванням, однак Горошко відмовився.

“Я українець і хотів би повернутися служити на Україну” – заявив він.

В новостворених Збройних силах України підполковник Горошко обійняв посаду командира батальйону у 8-мій окремій бригаді спеціального призначення. Влітку 1993 став членом Організації українських націоналістів. Після формування центрального апарату воєнної розвідки незалежної України у вересні 1993 року підполковнику Горошку доручено сформувати 10-й окремий загін спеціального призначення Головного управління розвідки Міноборони. Задачею цього загону було формування служби бойових пловців-водолазів в Україні. Горошко, як жорсткий і вимогливий командир, поставився до цієї задачі дуже серйозно, вимагаючи від бійців того, що робив сам.

Однак, 8 червня 1994 року під час одного із занять з водолазної підготовки в акваторії Дніпра підполковник Горошко трагічно загинув. За однією версію причиною смерті став інфаркт. Також існувала версія, що Горошко помер насильницькою смертю.

“Батько українських морських котиків” та мер Очакова: Анатолій Карпенко

Анатолій Карпенко народився 1948 року в Ленінграді. Після школи поступив до Ленінградського вищого військово-морського училища підводного плавання імені Ленінського Комсомолу, яке закінчив у 1972 році. Служив на радянських Північному та Чорноморському флотах. Брав участь у виконанні спеціальних операцій командування на Кубі та в Єгипті. Також загін Карпенка брав участь у першому десантуванні водолазів з літака та перший вихід з підводного човна через торпедний апарат на ходу. Також Карпенко розробляв нереалізовану спецоперацію зі звільнення Михайла Горбачова під час Серпневого путчу ДКНС.

З початком формування Збройних Сил України, на долю Анатолія Карпенка випало привести до присяги український морський спецназ.

“Восьмого квітня мене викликали на прямий зв’язок з Києвом і сказали, що необхідно сьогодні прийняти присягу. Я відповів: “Для прийняття остаточного рішення мені потрібна одна година”. Построївши всю бригаду на плацу, задав питання: “Приймаємо присягу?”, На що отримав одностайну відповідь “Так”. Після скомандував: “Тим, хто не бажає приймати присягу — вийти зі строю на три кроки”. Вийшли 18 офіцерів і мічманів, які ще сім місяців тому подали рапорти на звільнення і перехід на роботу в службу безпеки Чорноморського морського пароплавства. Після цього було оголошено, що присяга відбудеться 9 квітня, о 9.00 на плацу, форма одягу — парадна… 9 квітня 1992 року вся бригада прийняла присягу”, – згадував про цю подію Карпенко.

Карпенко не лише привів до української присяги “морських котиків”, а і сприяв переходу під український прапор інших частин очаківського гарнізону, а також запобіг діям командування Чорноморського флоту з несанкціонованого вивозу техніки Очаківського дивізіону до Криму.

Далі були виконання спеціальних завдань українського командування. Зокрема група Карпенка, яку росіяни прозвали “карпенківські головорізи”, зважувала сили в Севастополі під час першого конфлікту за Крим у 1992 році. У район Севастополя Карпенко прибув у складі артилерійського катера, водолазного бота і підрозділу розвідників-водолазів. Після прибуття в Севастополь українські “морські котики” розмістились у Козачій бухті поряд з розташуванням бригади морської піхоти й організували демонстративні водолазні спуски на підводних носіях на очах у всього міста. Після цього капітан 1 рангу Карпенко зустрівся з командиром 810-ї бригади й в ході особистої бесіди вони прийняли рішення уникнути протистояння за будь-яку ціну. Карпенка запросив на зустріч у штаб флоту і командувач ЧФ адмірал Касатонов.

“Через день мене запросив у штаб командувач ЧФ адмірал Касатонов. Доповівши начальнику Генерального штабу ЗСУ про майбутню аудієнцію, отримав рекомендацію, що можлива провокація і краще не зустрічатися. Але все-таки прийняв рішення їхати. Розташування кімнат і комунікацій штабу знав напам’ять — чотири роки служби пройшли тут. Про всяк випадок розмістив поблизу штабу дві бойові групи. У призначений час на КПП штабу мене зустрів начальник розвідки ЧФ контрадмірал Соловйов і провів у кабінет командувача. Адмірал Касатонов почав зі слів: “Товариш Карпенко, Ви завдали удару Чорноморському флоту і мені особисто в спину”. Я відповів: “Що поробиш, товариш адмірал, спецназ завжди завдає удар тільки в спину”. Адмірал: “Ось бачите, Ви навіть у моєму кабінеті говорите більше, ніж я”. “Вибачте, товариш адмірал, цього більше не повториться”. Адмірал: “Ну що з Вами говорити, йдіть”. Через п’ять хвилин я був уже за межами штабу і дав групам відбій”, – згадував про це Карпенко.

Також “карпенківські пірати” брали участь в охороні “гривневого” вантажу, що прямував з Канади на суховантажі “Петр Алейніков”. Також очаківські бойові плавці відзначилися під час ліквідації великої аварії водостоку у Харкові, при численних підводних розмінуваннях — знищували торпеди під Одесою, авіабомби в районі херсонського елеватора, міни часів Першої світової війни в гирлі Дунаю під Ізмаїлом.

У 1997 році Карпенко пішов у відставку через протиріччя з вищим командуванням.

“Я дійшов висновку, що засилля пристосуванців, які ставлять особисті інтереси вище службових, росте в нашій країні з геометричною прогресією. Боротися з ними методами переконання і закликами до совісті марно, а підлаштовуватися не дозволяє честь!”, – заявив тоді Карпенко.

Після відставки Карпенко мав активну громадську позицію, очолював “Спілку ветеранів воєнної розвідки України”. У 2002 році став мером міста Очаків, дуже турбувався про інфраструктуру міста. Помер Анатолій Карпенко у 2017 році.

Визволитель Торецька : Едуард Шевченко

Едуард Шевченко народився 1977 року на Камчатці. В родині Шевченка всі чоловіки були військовим, тому вибір для нього навіть не стояв. Після строкової служби у Владивостоці, Шевченко вступив до Чорноморського вищого військово-морського училища ім. Нахімова у Севастополі. З 2000 року служив в українській морській піхоті.

Війна для Шевченка почалась на початку 2014 року. Тоді офіцер командував загоном 73-го морського центру спеціальних операцій. Його підрозділ готувався відбивати атаки “зелених чоловічків” в Криму.

З початку червня 2014 року Шевченко постійно в зоні АТО. Брав участь у визволенні Слов’янська, Дзержинська, Краматорська, в боях за Сіверськ і Ямпіль, під Вуглегірськом, Дебальцевим та Рідкодубом, де його група фактично “витягувала” з оточення пацанів з 25-го батальйону “Київська Русь”.

Група Шевченка супроводжувала і забезпечувала рейд 79-й і 95-й бригад в район розташування противника близько Гранітного, вказувала місця для спорудження водних перешкод. Командир зайшов туди першим, а вийшов останнім.

Перед звільненням Торецька (колишній Дзержинськ) Шевченко передягнувшись в цивільний одяг, зайшов в місто, щоб оцінити обстановку і підконтрольні бойовикам об’єкти. Після цього зведений загін з 33 осіб під його командуванням проник в Дзержинськ в обхід сепаратистських блокпостів, через поля і протягом пів години підняв українські прапори над адмінбудинками. Після цього бійцям довелося майже вісім годин чекати приходу основних сил ЗСУ. Бій тривав 7 годин 40 хвилин. 33 “морських котиків” протистояли 200 бойовикам. Ворожі танки здійснили 29 пострілів в сторону укріплення наших військових. Коли бойовики підійшли впритик, Шевченко наказав бійцям сховатись в підвал, а сам виліз на дах і викликав вогонь на себе. У тому бою не загинув жодний боєць, лише троє дістали поранення.

За свої подвиги під час бойових дій на Донбасі капітан першого рангу Шевченко відзначений двома орденами Богдана Хмельницького та трьома орденами “За мужність”.

У 2017 році військово-лікарська комісія діагностувала у Шевченка посттравматичний синдром і визнала командира обмежено придатним до військової служби. Наразі капітан першого рангу Шевченко намагається оскаржити це рішення в судах.

Сумрак Савур-Могили: Ігор Гордійчук

Ігор Гордійчук народився на у 1972 році на Рівненщині. Навчався в Омському вищому танкового інженерного училища, а згодом перевівся до Київського інституту Сухопутних військ. Також навчався у коледжі сухопутних військ Збройних сил США.

Левову частину службу Гордійчук провів в механізованих та танкових військах, аж поки не добився переведення на посаду заступника командира бригади спеціального призначення міста Ізяслав на Хмельниччині. Згодом Гордійчук очолив сформований на базі бригади 8-ий окремий полк спецпризначення. У 2010 році проходив службу в миротворчому контингенті в Афганістані.

В зону АТО Гордійчук прибув у квітні 2014 року, де отримав позивний “Сумрак”. У серпні 2014 року розвідники під командуванням полковника Гордійчука із групи спеціального призначення “Крим” прорвалися на Савур-Могилу, перебрали контроль над спостережним пунктом на її вершині та розпочали коректування артилерійського вогню. Було відбито 6 нічних штурмів.

Почалися атаки бойовиків, поранених змогли евакуювати, але частина військових залишилася. Військові на Савур-Могилі перебували в ізоляції — до найближчого українського підрозділу було 40 кілометрів. 21 серпня 2014 року стела на Савур-Могилі в результаті обстрілу танків та артилерії впала. Вночі 25 серпня після 12 діб оборони Савур-Могили Гордійчук віддає наказ відступати. Групи відступають вночі різними напрямками. Виходячи, група потрапила в оточення під Іловайськом.

29 серпня група полковника Гордійчука разом з рештою оточених українських сил пішла на прорив. Під час руху по вантажівці, де перебували Гордійчук і сержант Сергій Стегар, було відкрито артилерійський та мінометний вогонь, у кузові стався вибух, автомобіль загорівся. Через надто щільний вогонь противника супроводжуючі підійти не могли; Гордійчук вибрався сам, йому зробили перев’язку — великий осколок влучив у потилицю, не захищену каскою. Полковник намагався керувати боєм, зривав пов’язку, однак від втрати крові знепритомнів. Гордійчука (у непритомному стані), Стегара та ще кілька бійців захопили в полон російські десантники. Полонених забрали, Гордійчука ж покинули, заборонивши надавати йому допомогу, мовляв, він і так швидко “дійде”. Однак він вижив.

Після боїв за Савур-Могилу на Гордійчука чекав важкий шлях лікування та реабілітації. Спершу в Києві, а потім у США.

Зараз Герой України та двічі лицар ордену Богдана Хмельницького, генерал-майор Ігор Гордійчук очолює Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Саме завдяки Гордійчуку в структурі КВЛ відбулась революційна зміна — у 2019 році відбудеться перший набір дівчаток-ліцеїсток.

Незламний кіборг: Олександр Трепак

Олександр Трепак народився у 1976 році в родині військовослужбовців. Військовий у четвертому поколінні, він служив трьох видах розвідок: військовій, радіорозвідці та інформаційній. З 2008 року Трепак служить у 3 окремому полку спеціального призначення, що розташований у місті Кропивницький. В зоні АТО Трепак починаючи з квітня 2014 року, де отримав позивний “Редут”.

Війна “Редута” почалася з охорони Центру забезпечення бронетанковим озброєнням у Бахмуті та бази зберігання стрілецької зброї напередодні анексії Криму. 7 червня 2014 року поблизу міста Бахмут група спеціального призначення розпочала операцію з пошуку та евакуації важкопораненого командира Центру забезпечення бронетанковим озброєнням полковника Володимира Чобітка. Олександр Трепак на чолі підгрупи з 8 бійців захопив блокпост сепаратистів на в’їзді у місто та протягом трьох годин утримував його, забезпечивши коридор безпеки для доставки другою підгрупою командира Центру до місця евакуації вертольотом. Під час бою отримав кульове поранення в ногу, але від евакуації відмовився і протягом двох діб керував відбиттям атак сепаратистів і російських найманців.

Після лікування у шпиталі, з 27 серпня по 3 жовтня 2014 року був старшим військовим начальником з оборони території Міжнародного аеропорту “Донецьк”. Здійснював безпосереднє керівництво відбиттям усіх спроб штурму та захоплення ДАПу, під час яких було підбито 8 танків, один танк з незначними пошкодженнями захоплено та евакуйовано, знищено понад 270 та захоплено в полон 6 бойовиків. Особисто організував контрдиверсійну та контрзасадну роботу в околицях аеропорту, що унеможливило спроби бойовиків перекрити шляхи постачання захисникам аеропорту продуктів та боєприпасів.

Згодом подвиг Трепака в Донецькому аеропорту було відображено у фільмі Ахтема Сеїтаблаєва “Кіборги”. Роль Трепака виконав актор Семисал. Наразі Герой України полковник Олександр Трепак продовжує нести службу на посаді командира 3 окремому полку спеціального призначення.

Підготував спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.