Тоталітаризм і дитинство: рецензія на фільм “Кролик Джоджо”
“Кролик Джоджо” – це кінострічка новозеландського режисера Тайка Вайтіті, яка вже отримала нагороду на міжнародному кінофестивалі в Торонто та позмагається аж за шість статуеток “Оскара” у лютому.
Кінооглядач PRM.UA відвідав перед показ фільму і розібрався чому від цієї картини одночасно смішно та моторошно.
Сюжет фільму заснований на основі роману Крістіни Люненс “Заґратовані небеса”, але це не екранізація книги, а творча інтерпретація. У фільмі розповідається про 10-річного Йоханесена “Джоджо” Бетцлера, який ідейний нацист та член гітлерюгенду. Хлопчик мріє стати охоронцем і другом фюрера. Джоджо змішує у своїй голові нацистську пропаганду і власні фантазії. Живучи в цьому світі, де тоталітарна реальність і дитячі мрії зливаються воєдино, юний нацист створює собі уявного друга. І кому ж ним бути, як не самому Адольфу Гітлеру. Головна мрія хлопчика — зловити єврея (у фільмі їх називають словом на Ж) і подарувати його фюреру. Раптом Джоджо дізнається, що його мама в Русі Опору і переховує в них дома єврейку. Протягом фільму ми бачимо, як юний нацист поступово перероджується в юного гуманіста.
Фільм — комедійна драма переповнена абсурдизмом. Те, що в ній повинно жахати насправді смішить. Всі ці сцени муштрування молодих нацистів, функціонування райхівської бюрократії, культ особистості й страти людей — вся ця “банальність зла” зводиться режисером до абсурду і починає виглядати комічно.
Вайтіті не шкодує свого фірмового “чорного” гумору, однак намагається витримати межу між смішним та серйозним. Після абсолютно смішних (хоча якщо вдуматись, то моторошних) сцен з життя в таборах “Юнг-Фольк”, у фільм з`являються сцени з повішеними підпільниками, які зняті максимально драматично. Так у фільмі, ніби в колах інь-янь — драматичне і комічне постійно змінює одне одного.
Найсильніша сторона фільму — це діалоги. Тут і діалог Джоджо з мамою, яка вчить його, що “любов завжди сильніше заліза”, і діалог мами Джоджо з єврейською дівчинкою Ельзою, яка зазначає, що “дорослі жінки ніколи не бояться, але вона не завжди була такою”. А чого вартий діалог гестапівців, які проводять обшук в будинку Джоджо. 31 “хайль гітлер” прозвучав за 2 хвилини. Таким гіперболами Вайтіті, якраз і доводить до абсурду цей тоталітарний світ. Чи друг Джоджо Йоркі, який говорить що “Тепер нацистом бути взагалі не прикольно” – чітко підводячи риску в питанні тоталітаризму своїм простим дитячим судженням.
Взагалі акторський склад у фільм зібрався потужний. Головну жіночу роль, а заодно і номінацію на “Оскар” тут забрали Скарлетт Йоханссон. Її Роузі — це сильна жінка, яка в довоєнні часи зводила з розуму коханців, а в роки війни стала активною учасницею Руху Опору. Мати, яка одночасно намагається замінити сину й батька, навчаючи його зав`язувати шнурівку і того, що “танець – це завжди символ свободи”.
Якщо ж вам, раптом, потрібна актриса, яка може зіграти ніжну дівчину, яка під ударами долі змогла сформувати сталевий стержень — то Томасін Маккензі, яка зіграла у цьому фільмі єврейку Ельзу, те що вам треба.
А от Стів Роквелл, якого у фільмі дуже мало, зіграв просто геніально. Йому дісталась роль наставника гітлерюгендівців гауптмана Кленцендорфа. Герой Східного фронту, якого списали з армії і відправили в тил. Він зловживає шнапсом і плекає гомосексуальні фантазії до свого помічника. Окрім того, він вчить дітей, що євреї мають роги та проєктує “суперзброю” – гвинтівки з грамофоном. Він є втіленням свого роду Третього Райху в останні дні його існування. Попри це, герой не такий вже однозначний — він рятує Ельзу від гестапо та Джоджо від “совєтів”.
Йому в противагу фройляйн Рам, у виконанні Ребел Вілсон. Її фактура просто божественно відображає нацистську бюрократичну систему з її “я народила 18 дітей для Райху” і прив’язуванням гранати до хлопчика з фразою “піди обніми американця”.
Щодо самого Джоджо, який став дебютом Романа Гріффіна Девіса, то мені завжди важко оцінювати актора-дитину, але він цілком справився з дуже дорослою роллю.
Окремо варто відзначити й самого Вайтіті, який зіграв у своєму фільмі Адольфа Гітлера. Гітлер Вайтіті — це велика дитина. Абсолютно гіперболізувавши такі якості реального фюрера, як ревність, образливість та запальність він зробив з нього комічного персонажа.
В сухому залишку, “Кролик Джоджо” – це історія про сприйняття. Режисер показує, що якщо дивитись на тоталітаризм очима десятирічного хлопчика вихованого в Райху і глядача кінотеатру в ХХІ століття — це різний світ, в якому моторошне і комічне переплетене воєдино, а всі учасники цього абсурдного театру не можуть бути тільки поганими чи тільки хорошими.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.