Військова драма “здорової людини”: рецензія на фільм “Іловайськ 2014. Батальйон Донбас”
У день п’ятих роковин Іловайської трагедії на українські екрани вийшов фільм “Іловайськ 2014. Батальйон Донбас”. Фільм, який одночасно є історією доль, реквіємом за загиблими та українською військовою драмою “здорової людини”.
Ходив на фільм і кінооглядач “Прямого”.
Ні для кого не буде секретом, що останній п’ять років в нашій країні відбуваються дуже важливі й дуже трагічні події — окупація Росією Криму та бойові дії в Донецькій та Луганській областях. Українське мистецтво в силу своїх художніх та фінансових можливостей намагається відображати ці історичні події. Зокрема, й кінематограф. Фільм “Іловайськ 2014” – це одночасно військова драма і бойовик заснований на реальних подіях. Однією з ключових особливостей фільму стало те, що цей фільм не знятий коштом платників податків, а на кошти приватної ініціативи, зокрема самих бійців добровольчого батальйону Нацгвардії “Донбас”.
Сюжет фільму — це синопсис участі добровольчого батальйону Національної Гвардії “Донбас” в боях за Іловайськ у серпні 2014 року. Однак режисер Іван Тимченко вирішив у своєму дебютному фільмі зосередитись на деталізації доль героїв. Таким чином фільм межує між ветеранським спогадами в якісній літобробці та художньою військовою драмою.
Тимченко наче тасованою колодою з людських історій розкладає пасьянс власного кіно. Тут вам історії наших добровольців: “Франка”, який був американським майором і “Скіфа”, який був радянським інтернаціоналістом. Історія “Учаса”, який виходить з оточення манівцями, знищуючи ворожу техніку. Тут є й історії цивільних на окупованих територіях: Світлани, яка закохується під час війни. Її сліпого батька, який попри війну відмовляється їхати з рідного дому. Вчителя російської літератури, якому соромно, що всі кого він вчив в одну мить стали мародерами й бандитами. А з третього боку розгортаються історії самих бойовиків: командира кадировських найманців, який шукає тут наживи, типового місцевого “ватника”, що воює на дні пляшки та розмірковує про те “как хахли СССР развалили”, безтолкового російського наркомана, що приїхав на Донбас, щоб не діставали батьки.
Однак центральною звісно є історія командира штурмової роти “Донбасу” Тараса Костанчука на псевдо “Бішут” (доброволець зіграв сам себе у кіно), який разом з пораненим побратимом “Квентіном” (актор Руслан Сокільник) переховується в уже окупованому Іловайську, у квартирі 90-річної бабці. Ця історія повністю реальна. Справжні “Бішут” і “Квентін” так само переховувались в пенсіонерки в окупованому місті. Паралельно з нею розвивається історія відставного полковника ГРУ, а нині “коменданта Іловайська” Рункова (Сергій Дзялік). Однак, образ головного антагоніста зображений не кривавим імперським катом. Рунков — такий собі “чесний російський офіцер”, якого вигнали з армії й він тепер він працює сторожем в ростовській лікарні. На цю відверто “не свою” війну Рунков приїхав, щоб забрати своє чадо — сина Альошеньку — наркомана, що завербувався у російські найманці. Рункова нудить від війни, нудить від ввірених йому “кадировців”, він відверто зневажає місцеве населення. Все що він хоче, забрати з українського полону свого сина, і для цього йому треба “Бішут”, який десь ховається в цьому крихітному шахтарському місті.
Щодо сценарної роботи, то вона також пророблена на високому рівні. Сценаристом фільму виступив письменник та журналіст Михайло Бриних. Йому вдалося уникнути й головного багу “Кіборгів” – нікудишніх діалогів, і головного багу “Позивний “Бандерас” – негармонійної мови. Герої “Іловайська” не ведуть діалоги про національність Гоголя, за те скаржаться, що після війни треба копати картоплю. А ще там немає літературної української мови зі неприродньо вставленими матюками. Герої “Іловайську” говорять, як живі люди — хтось українською, хтось російською. Вони “шокають”, матюкається, мають різні інтонації і вимови. У них жива, гармонійна мова. Однак, все-таки є певні огріхи у фільмі. Наприклад, фрази “Ми повернемось, чуєш, ми обов’язково повернемось”, звучать як у якомусь “клюквенному” російському серіалі чи бойовику. Фільм “Іловайськ” же, він як камуфляж українського добровольця, додаткового пафосу і прикрас не потребує.
Багато критиків говорять, що фільм намагається обійти “гострі кути”: не згадуються конфлікти з найвищим керівництвом, його невдалі накази та відставку міністра оборони Валерія Гелетея, не розкрита історія батальйонів, які самовільно відійшли з позицій, однак варто зауважити, що цей фільм — не про кабінети й не про ухвали, це історія бійців батальйону “Донбас”, які були в оточенні, та не знали достеменно, що там відбувається в Києві чи навіть Краматорську. Це історія про людські долі, в які вклинилась війна.
Окремим абзацом варто згадати й образ командира батальйону Семена Семенченка. Його у фільмі зобразили, як повного профана, який випадково отримав поранення (у кадрі підкреслено, що в дупу) та дуже боявся за себе. Чи дійсно це так, чи все ж це перебільшення, яке викликане політичною ситуацією важко сказати. Більшості глядачів там не було, а більшість знімальної групи фільму була. Однак, для правди, варто зауважити, що Семенченка все ж поранили в стегно та лопатку.
Насиченою у фільмі є й деталізація. Зокрема у фільмі з’являються кадри, ніби зняті на мобільний телефон, які насправді є постановкою реальних відео, які знімав один з бійців. Також, варто відзначити, й операторську роботу, яка постійно фіксується на деталях — брудних качках в сільському подвір’ї, ковбасі третього сорту на сепаратистському столі, глобусі серед сміття під розбомбленою школою, татуюваннях бійців “Донбасу”, траві, що прямо в кадрі проростає, і звісно соняхам, що вже стали символом пам’яті за загиблими.
Однак головною рисою “Іловайська”, яка відрізняє його, від більшості українських фільмів про війну в тому, що від ньому не тхне нафталіном дешевого російського серіалу. Герої “Іловайська” не “суперзлі” і не “супердобрі” – вони просто люди. Але при цьому фільм має чіткий патріотичний меседж. Такі стрічки, як “Іловайськ” дають надію, що через п’ять-шість років “військова тема”, принаймні в українському кінематографі, буде достойно розкрита.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.