Вниз по Диксиленду: чому “Зелена книга” – це фільм, який варто подивитись
З 24 січня в українському прокаті демонструється фільм Пітера Фореллі “Зелена книга”, який уже здобув “Золотий Глобус” та має п’ять номінацій на “Оскар”.
Відвідував цей фільм і журналіст “Прямого”.
Один з питомо американських ментальних символів є дорога. Образ безкінечної асфальтованої змії, що звивається між високими лісами Вірджинії, безкраїми полями Алабами, фруктовими садами Джорджії, гірськими схилами Кентуккі, кукурудзяними полями Канзасу і впадає в океани – холодний Атлантичний в Нью-Йорку чи теплий Тихий в Лос-Анджелесі – не так важливо. Образ дороги ми бачимо у Керуака, Буковскі, Джека Лондона і навіть О’Генрі. Дорога – це та локація, яка завжди притягує американську культуру.
“Зелена книга” – це ще один зразок “дорожньої історії” в американській культурі.
Сюжет фільму побудований на історії про турне відомого афроамериканського піаніста Дона Ширлі південними штатами у 1962 році. Саме в цей період в США відбувалась боротьба з сегрегацією чорношкірого населення. І якщо північні штати уже майже позбавились “плантаторського” ставлення до афроамериканців, то південні досі зберігали ксенофобію, називаючи її “традицією”. Звідси й взята назва фільму – “Зелена книга” – це путівник, де були записані дозволені афроамериканцям траси, готелі та заклади громадського харчування на півдні США.
Супроводжує в цій поїздці музиканта американський італієць Тоні Валлелонга, який більше звик до свого “бронського” прізвиська Тоні “Влип”.
Примітно, що сценарій до фільму писав син реального Валлелонги – Нік. А родина Ширлі критично висловлювалась стосовно правдивості історії.
Сюжет картини базується на класичній голлівудській антагонії. Ширлі – мораліст, абстинент та рафінований інтелігент, а також гей, що страждає алкоголізмом. Валлелонга ж хуліган, ненажера, стереотпний італійський мігрант та має зв’язки з криміналітетом, однак він дбайливий чоловік та батько.
Дорога “зеленими” трасами південних штатів повна пригод, які дозволяють героям пережити всі стадії взаємовідносин від неприязні до щирої дружби.
Однак вся “дорогіада” – це не просто історія про чорного і білого щедро приправлена добрим гумором і не просто полотно про гостросоціальну проблему сегрегації та дискримінації. “Зелена книга” – це насамперед історія про те, як сходяться різні горизонти світоглядів. Історія про те, що люди, попри расові, гендерні, соціальні розбіжності, насамперед лишаються людьми з приблизно однаковими бажаннями та мріями. Історія про те, що таке гідність, геніальність та простота. Фільм, як і годиться хорошій комедії, завершується хепі-ендом і ще однією традиційно американською темою – Святвечором.
Варто зазначити, що фільм вдало передає настрої та атмосферу тих років, зображуючи американський “Диксиленд”, таким, яким він і мав би бути до початку війни у В’єтнамі.
Ми бачимо безкінечні південні поля на яких батракують афроамериканці. Бачимо велику кількість дорожніх закусочних, які вже є відомими брендами, однак з оригінальним для 1960-тих років дизайном. Бачимо майже лубкових “південних джентльменів й дам”, які вражають дихотомією гостинності та печерності.
У фільмі невисока концентрація деталізації, однак є певні маркери-символи, які досить влучно передають настрій героїв та лейтмотив фільму. Це і склянка віскі на роялі, про яку, як гидливий стереотип щодо чорношкірого музиканта, відзивається Ширлі. Це і мінерал, який стає причиною сварки головних героїв, а потім ще кілька разів виникає походу фільму. Це і колір автомобіля, який резонує з назвою фільму.
Окремо варто відзначити акторську гру Вігго Мортенсена, який спеціально для фільму набрав зайвих кілограмів, після “Капітана Фантастика”. Цьогоріч актор вкотре номінований на “Оскар” і “Зелена книга” може стати його особистою “Легендою Г’ю Гласса” і актор зсожу подолати голлівудсье “прокляття Ді Капріо”.
Для позаторішнього володаря “Оскара” та героя низки детективних серіалів Махершала Алі – це безсумнівно ще одна “золота картка” в колекції кіноролей.
Як на мене, голлівудська колекція “вічних фільмів”, які хочеться переглядати, поповнилась новим полотном. Фільм має всі його ознаки – гарну акторську гру, відмінно продуманий саунд, смачний і необразливий гумор та “вічні” проблеми людей. Дивлячись “Зелену книгу”, згадуються уже легендарна формула Волта Діснея, що за кожною посмішкою повинна бути сльозинка.
Дивився і записував Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.