“Я прийду з походу і ми відсвяткуємо”: історія військовополоненого моряка В’ячеслава Зінченка
Це історія В’ячеслава Зінченка – військовополоненого моряка, одного з 24 захоплених військами Російської Федерації біля Керченської протоки 25 листопада 2018 року. У спецпроекті “Прямого” його знайомі та родичі розповіли історію хлопця, щоб кожен українець знав, який шлях пройшов один із українських героїв.
“Я тебе чекаю” – цей по-дитячому наївний малюнок сестра В’ячеслава Зінченка, старшого матроса катера “Нікополь”, малювала братові в дорогу. Він мав би вже давно повернутися додому, але Слави й досі немає. А батьки навіть бояться в голос говорити донечці, що тепер цей малюнок висить навпроти Славиного ліжка у тюрмі.
“Ні, він не розповідав нам про свої походи. Просто сказав: ми йдемо в похід. А куди, що, чого – ми навіть не знали. Як то кажуть, військова таємниця”, – розповіла бабуся військовополоненого моряка В’ячеслава Зінченка Тамара Рибальченко.
В’ячеславу Зінченку тільки минулого літа виповнилося 20. Один із наймолодших моряків за віком, проте один із найвідважніших офіцерів нашого флоту.
“Він прийшов малесеньким, худорлявим хлопчиком. Але завжди була посмішка, була завжди готовність прийти на допомогу. Його відрізняло поміж інших те, що він завжди був чуйним, таким відвертим, і легко мені було з ним працювати. Тому що, якщо щось треба було допомогти у класі, то Славко був першим на допомогу: чи роздати зошити або навести лад, або поспілкуватися взагалі. Така відверта, щира дитинка”, – згадує вчитель початкових класів військовополоненого моряка Тетяна Сергіївна.
Аби вибороти своє право зійти на борт катера “Нікополь”, Слава кілька місяців проходив держвипробування і особисто бачив, як новозбудоване судно “Нікополь” тільки-но спускали на воду. Романтичний хлопець у своїх перших інтерв’ю розповідав, що з нетерпінням чекає довгих виходів в море та вже навіть готовий до бойових завдань.
“Він, незважаючи на свою доброту таку… Він м’який і поступливий десь, але так – він лев-тигр у мене. Якщо він щось вирішив – все, змінити це неможливо. Ось так само він і вибрав професію собі. Він до мене прийшов і просто сказав: мама, я буду моряком. Звичайно, я це прийняла”, – згадує мама військовополоненого моряка Елеонора Новак.
От тільки навряд чи хтось міг подумати, що звичайний плановий перехід може перетворитися на першу серйозну бойову операцію для В’ячеслава. Весь світ здригнувся, коли побачив, як потужні російські кораблі таранять і обстрілюють буксир “Яни Капу”, катери “Нікополь” та “Бердянськ”. Здригнувся, бо вочевидь агресор був сильніший. А українці замість того, аби здатися без бою, до останнього тримали позицію. Вже згодом хлопці навіть жартували: налякані росіяни, аби спинити наших моряків, кинули проти них сили втричі більші. І все одно програли, бо наші навіть у суді сміхаються над слабостями ворога.
“Навіть на суді він посміхався. Він посміхався такою посмішкою, що всі розуміли, що це мій син”, – додала Елеонора Новак.
Єдине, що засмучує хлопця за гратами – через незаконне ув’язнення він пропустив початок навчання. Бо Слава вже вирішив отримувати вищу освіту та вже подав документи до “мореходки”. Тож в камері, не гаючи часу, моряк наполегливо вчить англійську. Щоправда здоров’я інколи підводить та нагадує: він все ж у тюрмі.
“У нього зараз погіршилося самопочуття, здоров’я. У нього підвищене серцебиття. Я отримала звістку звідти, що у нього були проблеми з яснами, з зубами. Але зараз ця проблема, начебто, вирішена. Дуже добре Івлєва допомагає. Це волонтер з Москви. Два рази на місяць вона постійно їм приносить продукти – овочі, фрукти, сир, молоко, м’ясні продукти… ну, ось, поставляють добре. Зараз вони взуті й одягнені. І теплі камери, камери теплі”, – розповіла Елеонора Новак.
Коли 24 українських моряки потрапили у полон, росіяни були переконані: наймолодші здадуться першими. Мовляв, ще досить юних легко переконати на змову зі слідством. Та ворог забув, а може, ніколи й не знав, що честь офіцера не вимірюється віком. Тож 20-річний В’ячеслав Зінченко, старший матрос катера “Нікополь” – вдвічі молодший за типового слугу Кремля, з високим рангом в ФСБ – лишився вірним своїй країні, не заплямувавши честь офіцерського мундиру.
“Це форма мого внука В’ячеслава, Славочки. Перед походом, раніше ще він її одягав на урочисті заходи, коли вони були. Він сказав: “Бабуся, вона буде тут. І коли я прийду з походу…” Він сказав, що йде в похід. А куди, що, чого – ми навіть і не знали. Він каже: “Я приїду, одягну, і ми відсвяткуємо”, – додала Тамара Рибальченко.
Читайте також історії інших українських військовополонених моряків за посиланням.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.