Адюльтер та ностальгія: огляд на фільм Вуді Аллена “Фестиваль Ріфкіна”
Останні років 30 Вуді Аллен не знімає нічого революційно-новаторського. Його кіно, як настояне марочне вино, яке знає собі ціну. От і новий фільм “Фестиваль Ріфкіна”, який встиг ощасливити глядачів ще до Нового року лишається незмінним еталон алленівської інтелектуальної трагікомедії.
Престарілий кінознавець та письменник Морт Ріфкін (неймовірно самоіронічний Воллес Шон) їде на кінофестиваль в Сан-Себастьян, але не для того, щоб насолодитись дарами сучасного кінематографа, а дізнатись чи зраджує його молодша та сексуальна дружина (просто незрівнянна Джина Гершон) зі головним талантом сучасного кіно, якому вона організовує піар-кампанію. Однак, врешті-решт, Ріфкін не лише дізнається про адюльтер дружини, а й сам намагається закрутити “кінофестивальний” роман.
Створюючи головного героя, Аллен не бере актора-красуна, як Тімоті Шаламе чи Оуена Вілсона, а натомість обирає типового нью-йоркського єврейського інтелектуала похилого віку. Його герой – естет, мізантроп, соціопат та невротик, який абсолютно чужий цьому новому кінематографу, “який планує помирити арабів і Ізраїль”. Приблизно теж відбувається останні кілька десятиліть і з самим Алленом, який щорічно знімає по фільму (за винятком 2018, коли режисера накрило хвилею #MeToo). Однак, він вже давно не женеться за статуетками “Оскара” чи гонорарами в кілька десятків мільйонів. Знімати кіно для Аллена – це спосіб існування, який не від’ємний від його буття. Саме тому Морт Ріфкін втративши все в Сан-Себастьяні, насправді отримав душевний спокій.
“Фестиваль Ріфкіна” – це своєрідна ностальгія Аллена за його молодістю. Фільм наповнений сінефільськими посиланнями на кінокласику 1960-тих: “Громадянин Кейн”, “На останньому диханні”, “Вісім з половиною”, “Чоловік і жінка”, “Ангел-винищувач”, “Жюль і Джим”, “Сунична галявина”, “Персона” та “Сьома печатка”. Які, власне, й утворюють “Фестиваль Ріфкіна”, що повністю відрізняється від того, що показують на нинішньому Сан-Себастьянівському кінофестивалі. Аллен розуміє це і не збирається в жодному разі конкурувати з молодими режисерами, адже сам коли так конкурував в часи французької “нової хвилі” (1960-ті).
В решті – це класична інтелектуальна трагікомедія Вуді Аллена з усіма притаманними їй рисами: невротичні герої, що носяться містом з розритими душами, намагаючись розібратись у своїх екзистенційних заморочках. А вся ця нескінченна рефлексія загорнута у неймовірні південні краєвиди міста Святого Себастьяна, джазові імпровізації та восьмидюймовий шар іронії, самоіронії, постіронії та будь-яким іншим можливим видом іроній.
В сухому залишку, “Фестиваль Ріфкіна” – це ще одна прекрасна робота Аллена з випрацюваними з часів ще “Манхеттену” авторським стилем, яка про те залишає в грудях щемку журбинку ностальгії та дає змогу насолодитись викристалізованою синефільською естетикою.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.