Алжирська війна та спроба перевороту: чому мемуари Домініка Веннера актуальні для України

Цікавим та одночасно недостатньо помітним явищем червня в українському інтелектуальному просторі стало видання українського перекладу книги французького історика Домініка Веннера “Бунтівне серце”. Книга, яка розповідає про період Алжирської війни та розкриває діяльність Таємної озброєної організації зсередини та наводить на роздуми про українське сьогодення.

“Бунтівне серце” – це насамперед книга мемуарів, але це не збірник цікавих спогадів та ностальгій (хоча багато ностальгій та спогадів там присутньо), як більшість мемуарів, а скоріше нотатки саморефлексій на події 50 річної давнини (книга розповідає про період кінця 1950 початку 1960, а написана вона в 1994 році) та спроба певної медитації навколо подій минувшини. Спогади тут слугують лише, як емоційне тло, яке дає харч рефлексіям Веннера.

Однак, варто зауважити, що опис спогадів Веннера, хоч має досить розмитий характер і зі 150 сторінок книги, самі по собі спогади, займають не більше 30 сторінок, але від цього вони не стають менш захопливими та вражаючими.

Історик, а за духом справжній авантюрист, вдало відтворює атмосферу Алжирської війни. Гарячі бескиди сахарських пісків, палюче африканське сонце, тугий брезент армійської куртки та голосний гул незрозумілої екзотичної мови противника — все прямо відчувається, коли читаєш спогади Веннера.

Але зрештою війна в Алжирі вирішується в Парижі, і сержант Веннер це добре розуміє. Надалі нас очікує історія, яку у нинішній Франції намагаються або замовчувати, або висвітлювати в однозначно негативному ключі — це історію діяльності Таємної озброєної організації (OAS) та спроби державного перевороту та атентату президента Франції Шарля де Голля.

Тут спогади Веннера не менш гарячі, ніж від Алжирської війни — вуличні бійки з розрахунку двоє до десяти, тривалі дискусії в підвалах та пивницях, друкування листівок на підпільних станках, врешті-решт шлях атентатів та тероризму — все це динамічно, так, ніби Веннер це писав по гарячім слідам подій, а не через майже 50 років.

Звісно, що читаючи книги Веннера, потрібно періодично робити паузу, щоб раптово не відчути себе членом уже неіснуючої “Молодої нації”, однак стиль історика і досить якісний переклад все більш і більше втягує читача прихильники французьких “нових правих”.

Однак, якщо намагатись проаналізувати мемуари Веннера, то можна зрозуміти, що події 50-60 річної давнини, не так вже й далекі від нашого сьогодення.

Зневагу Веннера викликає опортунізм французьких політиків, які постійно говорить про необхідність компромісу з повстанцями та безхребетність вищих армійських чинів, які бояться брати на себе відповідальність за відкриття вогню. Веннер згадує, що тоді за добрий рейд по ворожім тилам (історик служив в розвідці), слід було очікувати не нагороди, а розслідування. При цьому попри всі заклики до переговорів та компромісів, не згладжують війни, а навіть більше посилюють, вживлюючи в повстанців відчуття власної безкарності. Веннер описує кілька жорстоких випадків убивств та зґвалтувань франкоалжирців арабськими повстанцями. Всю цю війну Веннер називає “брудною”, просто в 1994 році ще не існувало терміну “гібридна війна”.

Далі, переходячи спогадами Веннера, від сторінки до сторінки, ми бачимо генезу того, що в історіографії люблять називати “лейтенантським путчем”. Ми бачимо багатьох чоловіків, військових, патріотів, які були зраджені власним урядом. Бачимо, як вчорашні лейтенанти та капітани, які вірили у цінності патріотизму та Французької республіки — тепер не знають, як діяти. Вони зраджені та забуті тим, кому присягали на вірність. З цього гримучого жерла, яка однозначно ще й підсилене ПТРСом і починає зароджуватись ідея повстання.

Веннер вважає, що повстання можливе лише в “бунтівних серцях”, які є лише в юнаків. Однак, якщо прослідковувати рух та історію ОАС, то можна зрозуміти, що більшість дій там було вчинено молодими, але все зі зрілими людьми – 30-40 років.

Розмірковуючи в “будинку з оливами напередодні Різдва”, Веннер намагається проаналізувати цей період в історії та власному житті.

Так, для історика є однозначним те, що поразка в Алжирській війні призвела до нинішньої мігрантської кризи. Логічний зв’язок неймовірно простий: Алжир — це форпост між Європою та Африкою, доки європейців могли утримувати його, доти загрози, що Середземне море зможуть перетнути небажані гості — не можливе. Веннер наводить історичні аналогії цього з Карфагеном, а також з окупацією маврами Іспанії, який зупинили на півночі Піренеїв франки.

Однією з проблем правих рухів Франції, Веннер вважає міфоманію, тобто марення застарілими неактуальними для сучасності прикладами успіхів правих сил у Європі. Якщо спробувати застосувати це поняття ширше правого руху на весь політикум, то можна зрозуміти, що проблема міфоварення досі актуальна. Досі багато політичних сил живе минули, в надії на те, що воно повториться знову. Іншою формою міфоманії в Україні можна розглядати панацею чужих досвідів – “фінська освіта”, “ізраїльська армія”, “швейцарська банківська система”, тощо. Упевненість нинішніх достойників, що чужий досвід врятує Україну — така ж міфоманія.

Іншою важливою складовою “Бунтівного серця” – є рефлексії Веннера щодо ролі де Голля та його, на думку самого Веннера, удаваного державництва та консерватизму. Здача Алжиру на переконання Веннера — це здача національних інтересів Франції, здача європейської цивілізації, а також особисте приниження кожного француза, особливо комбатанта. Тому Веннер цілком слушно зауважує, що перемога у війні повинна куватись не в сахарських пісках, а на вулицях і в кабінетах Парижу. Веннер розуміє, що якщо не демонструвати, що є ті, хто не згодний. Що ті, хто не згодний готові битись за свої ідеали до кінця — не можливо отримати перемоги.

Всі ці рефлексії наштовхують на паралелі з нинішньою ситуацією, коли наявна велика кількість пасіонарного населення, багато з яких є комбатантами з одного боку. Та абсолютно опортуністське керівництво країною, яке поступово намагається здавати національні інтереси.

В цілому прочитання книги наштовхує на багато паралелей з нинішньою реальністю, що дає змогу зрозуміти, що розвиток європейської цивілізації йде спиралевидним шляхом та історичні події, які відбувають в одній країні, однозначно можуть повторюватись в іншій за схожим сюжетом.

Наостанок хотілося б відзначити чудове ілюстративне оформлення книги молодими художником Вадимом Чорним, яке довершує динамічний та водночас дуже глибокий текст Домініка Веннера.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.