Блокада та побори з фермерів, але без явного терору: як живе під окупацією “овочева столиця” України

Зруйновані Маріуполь і Волноваха, закривавлені Буча й Бородянка, які вдалося видерти з рук ворога, похмурий Херсон, який вперто не хоче кидатися в обійми “освободітєлям”… Ці рани на тілі країни доведеться гоїти багатьом наступним поколінням українців, нинішнє ж зараз відчайдушно бореться за життя й свободу. Однак, деякі з тимчасово окупованих населених пунктів України майже оминули жахіття війни, які приніс народ, що досі називає себе “братнім”.

Про життя в одному з таких міст PRM.ua  дізнався від мешканця окупованого півдня, який ще вісім років тому був змушений туди виїхати з рідної Луганщини, куди прийшов “русскій мір”.

Кам’янка-Дніпровська – маленьке місто в Запорізькій області, на березі Каховського водосховища. Там проживає близько 12 тисяч людей, і більшість населення зайнята вирощуванням ранніх овочів для гуртового продажу: томати, огірки, капуста, баклажани, кабачки тощо. Перші помідори з’являються на ринках Кам’янки-Дніпровської на початку травня, а засіваються культури в теплицях  наприкінці січня, висаджуються під плівку в березні — квітні. В місті навіть встановлено пам’ятник помідору – на знак подяки основному годувальнику.

Такою Кам’янку застав Анатолій, приїхавши туди з Луганщини разом з дружиною Ольгою на початку літа 2014 року.

За рік до того чоловік вийшов на пенсію, раніше – очолював філіал одного з науково-дослідних інститутів. Після так званого референдуму в травні  2014 вирішив їхати на підконтрольну Україні територію – в Кам’янку, де мешкав  його батько. Родичі дружини кликали подружжя в Росію, але сумнівів щодо вибору не було: мовляв, було дуже добре зрозуміло, хто цю саму Росію кликав на Луганщину та Донеччину.

У Кам’янці Анатолію та Ользі довелося влаштовувати життя заново, адже з собою в один з останніх потягів, яким можна було виїхати з Луганська, нічого не взяли – лише дві валізи з одягом та найнеобхіднішим. Оселившись у будинку батька Анатолія, вирішили також зайнятися сільським господарством, але не томатами, а виноградарством – своїм давнім захопленням. З часом призвичаїлися, звикли до нового помешкання та місцевого ритму життя. Так минули майже вісім років.

Про початок війни місцеві дізналися з новин, а про те, що Кам’янка перейшла під контроль Росії, зрозуміли, коли побачили над будівлею міської ради замість українського прапора триколор агресора. Окупаційна влада називає себе “комендатурою”.

Боїв за Кам’янку-Дніпровську не було: основні сили захисників України в регіоні було спрямовано на захист Енергодара, поруч з яким розташована  Запорізька атомна електростанція —  найбільша в Європі та одна з найбільших у світі.

За понад сто днів війни місто двічі потрапило під хаотичний обстріл: вперше – ще до окупації, тоді було пошкоджено кілька приватних будинків, а вдруге – у квітні – вгатили по птахофабриці. В обох випадках люди не постраждали. В Кам’янці зараз тихо, російські військові, які оселилися в готелі та в будівлі школи, не виявляють агресію до місцевих. Останні пояснюють це близькістю Запорізької АЕС. Але, на думку Анатолія, окупанти почуваються там спокійно з інших причин. По-перше, переважна більшість особового складу поліції перейшли на бік окупанта, тепер вони патрулюють місто.  Мабуть, представники місцевої влади не виявили такої лояльності до загарбника, тому на ключові посади було призначено росіян. По-друге, географічно Кам’янка розташована у такий спосіб, що в разі контрнаступу українських військових, місто буде непросто звільнити: для цього їм потрібно відбити Херсон, щоб  просунутися на схід від нього мостом через Дніпро, або ж просуватися з боку Запоріжжя через Енергодар – стратегічно важливе місто,  яке, ймовірно, російське командування намагатиметься втримати щосили.

Причин лютувати зараз у росіян немає – мітингів у  підтримку України в місті не відбувається. На початку березня, коли росіяни почали вторгнення,  група мешканців села Водяне, яке, власне, є продовженням Кам’янки, вийшли назустріч ворогу з мирним протестом, співаючи гімн України,  окупанти почали кидати у селян гранати. Одному чоловіку відірвало ногу…

Після цього випадку марність ненасильницького спротиву стала очевидною. А наступна подія, яка сколихнула громаду, чітко показала, що мають на увазі окупанти, розвішуючи на захоплених територіях лозунг «Россия навсегда»:  вранці 7 квітня за 30 кілометрів від Кам’янки вони  обстріляли  “Градами” човен, яким люди намагалися переправитися через Каховське водосховище на підконтрольну Україні територію. У човні перебувало 14 людей: троє дітей й 11 дорослих. Двоє чоловіків і жінка загинули одразу, 13-річна дитина — пізніше. Крім того, сімох осіб ушпиталили, ще двоє — пропали безвісти. За непідтвердженою інформацією, один зі зниклих – рибалка з Кам’янки, який допомагав евакуювати цивільних.

Мирних неозброєних людей вбили за те, що вони намагалися вижити. “Підкорюйся нам, інакше ми тебе знищимо” – ось що для людей під окупацією значить “Россия навсегда”.

Немає акцій протесту, партизанського руху, принаймні поки що – також, але, зрештою, і палких вітань на свою адресу росіяни не дочекалися: окрім кількох маргіналів, публічно та добровільно агресору ніхто не радіє. Навіть за відсутності активної громадянської позиції – а таких серед місцевих, за словами Анатолія, до війни в місті було більшість, люди бачать, що їм готовий запропонувати “русскій мір”. З Кам’янки до вторгнення овочі везли в усі регіони України, а оскільки, як відомо, окупанти не пропускають автомобілі з продуктами на підконтрольну Україні територію, зараз там утворився надлишок продукції, тепер гуртова ціна за кілограм помідорів – 5  гривень за кілограм. Місцеві не мають вибору: змушені везти овочі до окупованого Криму, а російські військові їм охоче “допомагають” – беруть 20% доходу “за конвоювання”.

Тим, хто змушений реалізовувати свою продукцію за таких умов, ще “пощастило”: за умов блокади не всі господарі в змозі платити найманим робітникам, а отже – завершити нинішній сезон та готуватися до наступного. Оце й все, що принесла Росія місцевим, навіть тим, хто на неї якщо і не чекав, то не надто переймався кольорами прапорів навколо: відсутність вибору, перспектив та можливість гідно жити плодами своєї  праці. В громаді панують понурі настрої, єдине, що тішить – окупанти не тероризують людей.  Які б у кого не були політичні погляди та ставлення до росіян до вторгнення, переважна більшість місцевих, за висловом Анатолія, “кивають окупантам головою, тримаючи дулю в кишені” та чекають на звільнення.