Час жертвувати: чому деякі європейські країни неохоче погоджувалися на санкції проти Росії?

Упродовж всієї російської ескалації часто поставало питання, чому деякі європейці мляво реагують на путінську загрозу. Поки одні партнери жорстко протистояли агресору, інші не поспішали йти на конфронтацію і шукали шляхи примирення.

У таких випадках українці найчастіше усю відповідальність покладали безпосередньо на лідерів цих країн. Гнівна критика з докором “недостатньо” лилася на адресу Макрона, Шольца, Драгі, Орбана та інших. Мовляв, вони відстоюють лише власні інтереси і є жертвою брудних російських грошей.

Однак у розвинених демократіях так не буває. Звісно, європейські лідери відіграють ключову роль в ухваленні політичних рішень, але зазвичай вони дослухаються до думки своїх виборців.

І якщо хтось із чиновників уникав додаткового тиску на Путіна чи не передав Україні озброєння, то є підозра, що на таку політику був мандат від народу. А отже, російську агресію недооцінювало багато європейців, а не лише їхні лідери.

Підтримка, обмежена дипломатією

Соцопитування Euroskopia, яке проводили на початку лютого у восьми країнах ЄС (Португалія, Нідерланди, Польща, Німеччина, Греція, Італія, Іспанія, Франція), показало, що загалом переважна більшість європейців (73%) хотіли допомагати Україні у протистоянні з Росією. Лише 13% опитаних відповіли, що цього робити не потрібно.

Втім варто звернути увагу не лише на кількість підтримки, але й на її якість. Майже половина респондентів (47%) погоджувалися лише на дипломатичний захист України з боку ЄС, а от допомагати у військовий спосіб хотіло вдвічі менше людей – лише кожний четвертий (26%).

При цьому громадська думка відрізнялася в країнах. Наприклад, найбільше неохочих втручатися у російсько-український конфлікт було у Греції (21%), Франції (17%) та Німеччині (15%). Італія найбільше опиралася військовій підтримці, а от у Португалії, Іспанії та Нідерландах – навпаки – третина населення схвалювала військові дії ЄС в разі необхідності.

Результати опитування чітко співвідносяться з політикою, яку проводили помірковані лідери ЄС до початку війни: максимум дипломатії й дуже обережна мілітаризація України або зволікання з цим питанням.

Чиновники, як і їхні виборці, до останнього покладали надії на дипломатію, бо не хотіли спалювати всі мости з Росією. Адже спалювання цих мостів могло позначиться на їхній безпеці та гаманцях. А на таку пожертву були готові далеко не всі громадяни ЄС. І їхня неоднозначна позиція давала політикам простір для маневрів.

Власні інтереси – понад усе

За два тижні до початку путінської війни Європейська рада з міжнародних відносин (ECFR) опублікувала дослідження про ставлення європейців до можливого вторгнення в Україну. Опитали громадян Польщі, Румунії, Швеції, Німеччини, Італії, Франції та Фінляндії. І відповіді респондентів показували політику їхньої влади.

Взяти хоча б Італію, для якої економічні зв’язки з Росією завжди були чутливим питанням. За результатами опитування, більше італійців (43% проти 41%) виступали за те, щоб зі свого боку не захищати Україну в разі російського нападу. Вони вважали, що достатньо підтримки в межах НАТО і ЄС, а Італії краще стояти осторонь цього конфлікту.

Громадяни також відповідали, що не готові захищати Україну, якщо для Італії це означатиме економічний спад (44%) чи військову загрозу з боку Росії (49%). Тому фактично суспільство дозволяло Риму й надалі опікуватися економічними інтересами, а не жертвувати ними заради України.

Певно, частково саме тому ми побачили такий опір SWIFT-санкціям та іншим обмеженням з боку Італії. А уряд спромігся виділити Україні зброю лише на шостий день війни. Прем’єр-міністр Маріо Драгі заявив, що нова реальність “змушує робити вибір, який ще декілька місяців тому був немислимим”.

Втім ще більш меркантильними серед усіх опитаних виявилися французи. Найчастіше вони відповідали, що не варто захищати Україну, якщо для Парижа це становитиме військову загрозу з боку Росії, збільшить кількість кібератак, призведе до потоку українських біженців, сприятиме економічному падінню чи росту цін на енергоресурси.

Як наслідок, багаторічні й обережні намагання президента Франції Еммануеля Макрона стати миротворцем у російсько-українському конфлікті. За свою каденцію він сім разів зустрічався з Володимиром Путіним, провів з ним зо два десятки телефонних розмов та продовжував наполягати, що втрачати зв’язок із Кремлем неприпустимо. І хоча ця дипломатія не вберегла нас від війни, діяльність Макрона схвально оцінили самі французи. На тлі російської загрози його рейтинг зріс на рекордні 8,5%.

Несприятливі для нас соціологічні тенденції фіксували і в Німеччині. Громадяни висловили найменше бажання захищати Україну в разі російського вторгнення. Лише половина з них вважали, що НАТО і ЄС мають допомогти Києву відбивати напад Кремля, і лише трохи більше третини опитаних (37%) хотіли, щоб цим займалася сама Німеччина. Такі суспільні настрої Берлін часто виправдовував історичною пам’яттю нації, яка після світових воєн бажала дистанціюватися від зон бойових дій.

До того ж, більше німців до війни не були готові жертвувати своїми інтересами. А це означає, що від влади вони вимагали мінімізувати економічні і безпекові ризики на тлі російської ескалації. Тому Берлін, який енергетично залежний від Росії, досі блокує на рівні ЄС деякі санкції, зокрема що стосуються кремлівських енергоносіїв та банків, які ведуть розрахунки за газ (Сбербанк та Газпромбанк). Також постачати Україні зброю німецький уряд зголосився вже після російського вторгнення.

Відчуття небезпеки змушує жертвувати

Очікувано найбільшу громадську підтримку у цьому опитуванні Україна отримала від сусідньої Польщі. Там майже три чверті населення (73%) вірили, що Путін може вторгнутися в Україну вже цього року. Серед опитаних національностей тільки поляки були у більшості (65%), хто вважав, що Варшава в разі російського нападу повинна стати на захист України, а не лише обмежитися діяльністю НАТО і ЄС.

Поляки найбільше вбачали в Росії ворога. Три чверті населення вважали, що агресія Кремля проти України становила їм загрози в безпеці, енергетиці, міграції, економіці та кіберпросторі. Тому більшість громадян погоджувалися жертвувати власними інтересами, аби захистити українців. Адже наступною жертвою Путіна могла стати Варшава.

Суспільні настрої відгукнулися у політиці польської влади, яка ще до війни почала надавати Україні різну допомогу та вела активну дипломатію. Лише впродовж зими польський президент Анджей Дуда тричі зустрічався із Володимиром Зеленським, а прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький вперше на своїй посаді відвідав Київ.

Варшава стала частиною новоствореного військово-політичного союзу України, Великої Британії та Польщі, а польські чиновники на рівні ЄС переконували своїх колег у необхідності жорстких санкцій. Моравецький спеціально їздив до Берліна на зустріч із Шольцем, щоб переконати його відключити Росію від системи SWIFT.

Без ілюзій – без розчарувань

Громадську думку важливо розуміти, щоб не тішити себе даремними ілюзіями, а чітко усвідомлювати, хто з партнерів готовий тобі швидко подати руку, а кого доведеться вмовляти та переконувати.

Політичні рішення в демократіях залежать не лише від готовності лідера країни діяти, а й від підготовленості суспільства схвалювати ці дії. І це варто розуміти. Багато хто з українців відчув глибоке розчарування, що у розпал війни санкції та допомога стала предметом дискусії, а не безумовного виконання.

Однак це не привід влаштовувати “полювання на відьом” і шукати серед партнерів зрадників. Краще знати настрої їхнього електорату та скористатися силою суспільного тиску. Війна кардинально змінює життя не лише тих, хто у ній бере участь, а й ставлення тих, хто за нею спостерігає. Вона в один момент змінила настрої західних суспільств із дуже принципових питань.

А отже, наше завдання – не слати прокльони в бік союзників за недостатню підтримку (який з цього сенс?), а спробувати самостійно достукатися до кожного європейця і переконати, що війну та Путіна потрібно зупинити негайно і за будь-яку ціну. Тобто настав час жертвувати власними інтересами.