Дату свята обрали випадово: історик Василь Павлов про те, чому “День защитника Отечества” не День захисника України
Василь Павлов — український історик з великим бекграундом.
За його плечима 18 років викладання історії в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Також він займався доопрацюванням програми з історії при Міносвіти та розробляв програми “Історія українського війська”, “Основи військової етики та психології” для військових ліцеїв. Окрім того, за його керівництвом була розроблена перша книга про мілітарну історію України – “Історія українського війська”, яку писав широкий авторський колектив істориків з різних наукових установ.
Згодом Павлов брав участь у ребрендингу Збройних Сил України. Займався наповненням сенсами нову українську мілітарну айдентику. У 2017 році нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеню.
Наразі він очолює сектор воєнно-історичної політики Департаменту військової освіти, науки, соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України.
Журналіст PRM.UA зустрівся з паном Василем щоб поговорити про те чи досі ще актуальним свято “Дня защитника Отечества”, чим воно відрізняється від Дня захисника України та в чому проблема викладання історії в школі.
Дата 23 лютого була обрана випадково
Перше святкування “Дня Советской Армии” відбулось в 1937 році, коли запропонували відзначити двадцятиліття Червоної Армії в 1938 році. Тоді ж почалося формування міфології Червоної Армії, тому що цьому передувала “чистка” командного корпусу Червоної Армії: хто відійшов з природних причин, хтось внаслідок репресій, когось підвищили після участі в Громадянській війні в Росії. Окрім того, визначну роль зіграв у формуванні міфології Червоної Армії кінематограф. “Щорс”, “Пархоменко”, “Чапаєв” – це ті картини, які почали формувати у свідомості необхідний образ Червоної Армії.
Приблизно всі причетні у своїх спогадах зводяться, що дату святкування обрали за принципом “а нехай буде 23 лютого”. На той момент, ніхто не задумувався про те, що треба щось підкладати під цю дату, яким завантажувати її сенсом. У СРСР на той час уже працювала потужна пропагандистська машина, яка могла “продати” будь-яку дату. Наприклад, 23 лютого в радянській ідеології це ще також подвиг Алєксандра Матросова, який “випадково” стався саме 23 лютого, саме на 25-ту річницю Червоної Армії.
Насправді, такі моменти можна прослідкувати в збройних силах інших тоталітарних держав: Третьому Рейху, Італії, Іспанії, Португалії. Думаю, що в тоталітарних державах взагалі немає сенсу задумуватись над сенсом якихось дат, тому що під них можна “підігнати” все що завгодно. Теж саме ми сьогодні бачимо в Росії: коли держава ухвалює якісь рішення стосовно воєнної історії, то під будь-яку дату можна підкласти будь-який сенс.
На пострадянському просторі свято перетворилось в бізнес-проєкт
Якщо говорити про святкування 23 лютого в пізній радянський період, то ми маємо справу з чистої води бізнес-проєктом. Так само, як пізніше, 23 лютого, разом з 8 березня та 14 лютого перетвориться на бізнес-проєкт в незалежній Україні.
Ці свята не несли жодного ідеологічного навантаження. Допоки 23 лютого відзначалося в Україні — це вже не було свято Червоної Армії, а було святом “усіх чоловіків”. Чому воно, власне й відійшло зі свідомості більшості українців, тому що воно не несло жодного змістовного навантаження. А от якраз бізнес-проєкт з подарунками, святкуваннями та іншим залишились.
До речі, в Радянському Союзі теж вітали хлопчиків з “Днем Советской Армии”, проте дарували не шкарпетки чи одеколон, а наприклад “Книгу будущего командира” чи моделі танків, тобто уже тоді закладали сенси, що це за свято і до чого має готуватись хлопчик.
День захисника України це не “День защитника Отечества”
Я б не порівнював “День защитника Отечества” з Днем захисника України, тому що це різні за своєю ідеологією свята. У них вкладався різний за своєю суттю зміст. Я б скоріше порівняв з Днем ЗСУ. Якраз на День ЗСУ немає розмитої конотації в українському суспільстві — вітають безпосередньо представників Збройних Сил, незалежно від їх статі. А от ідеологія, яка вкладається в День захисника є абсолютно розмитою. Це свято робиться з абсолютно іншою ідеологією, абсолютно з іншими меседжами. І тут уже все залежить від того, як його сприймає суспільство. День захисника України — це свято громадянського суспільства і від того, яка воно сенси вкладає в це свято – залежить його форма.
Наприклад, мої діти знають, що День захисника України — це не “свято хлопчиків” і не треба мене вітати лише тому, що я чоловік. Я вважаю, що це свято, яке показує нашу історичну тяглість, це таке націєутворююче свято. З одного боку, не варто перетворювати День захисника України на свято дарування шкарпеток і одеколонів. З іншого боку чоловіками не важко буде один раз сказати: “не варто мене вітати в цей день”.
Комерціалізація будь-якого свята — це нормальна практика
Якщо ми звернемо увагу на країни де національна свята мають ґрунтовну ідеологічну основу, то паралельно вони, зазвичай, мають і комерційну сторону. Якщо взяти США, то в них День Незалежності, День Ветеранів, День Подяки мають бізнес-складову. Проте суспільство абсолютно чітко розуміє, які сенси несе те чи інше свято.
У мене свого часу була ініціатива “Подаруй військовому книгу з мілітарної історії”. Я вважаю, що це був би дуже гарний приклад поєднання сенсів свята та його комерціалізації.
Від викладання історії залежить куди поверне гармату артилерист
У Польщі є такий вислів: “Треба вивчати лише два предмети — історії та допризовну підготовку, щоб знати в кого і як стріляти”. На мою думку, це абсолютно слушно, хоча це зовсім не зменшує значення інших предметів. Це не є предметний егоїзм — це така собі предметна квінтесенція. Будь-яка адекватна людина розуміє, що щоб підготувати фахового артилериста нам потрібно навчати його фізиці, математиці, кресленню. Але ми можемо підготувати якісного бійця, але в голові в нього буде, вибачте, каша. І тоді виникає питання — куди він поверне гармату у випадку війни. Саме тут визначається вагомість знання історії, яка цим питанням опікується. Яку б ми країну не взяли, там де чітко розуміють державницьку функцію, там немає ніякої демократії чи громадських ініціатив, а все зроблено чітко і відповідно. Це стосується зокрема і США, який дуже люблять приводити в приклад розвинутої демократії.
Проблема навчання історії в Україні полягає в тому, що вчителі, як правило, це фанатики виконання домашніх завдань, зазубрювання дат і прізвищ, оформлення контурних карт і хронологічних таблиць, замість того, щоб прививати любов до історії. Саме до історії, а не до предмета. У нас є хиба, у нас якщо й прививають любов, то до предмета, а має прививатися любов до України й до її історії. Я б наприклад, історію більш потужно вивчав би в 10-11 класі, а в початковій і середній школі вивчав би у тому форматі, що був колись в СРСР – “Розповіді про історію СРСР”. Тобто ми б розповідали певні загальні речі , а більш детальний аналіз уже б приділяли в старших класах, коли по суті формується громадянин.
Я викладав історії в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна 18 років — з 1997 по 2014 років. Через мене пройшло багато ліцеїстів, які вже увійшли в цю війну і брали в ній участь, як офіцери Збройних Сил України. Для мене є великою особистісною проблемою, те що чимало моїх учнів у 2014 році зробили не той вибір, який би мені хотілось. Хтось залишився в окупованому Криму, хтось залишився на Донбасі й воював проти України, хтось і в Криму очолював “загони самооборони”. Я потім ставив питання своїм учням: “Як це могло трапитись, ви ж сиділи за одної партою, я всіх однаково навчав?”. Відповідь була дуже проста: окрім викладання історії в школі є ще набір інших факторів — родина, оточення, життєві обставини і все це впливає не менше.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.