Дім – насамперед, це люди: Ахтем Сеітаблаєв про Крим, перше дежавю та кримськотатарське кіно

Ахтем Сеітаблаєв – відомий кримськотатарський та український актор і кінорежисер. В його доробку є і авторське камерне кіно, як «Чужа молитва» чи «Номери», так і масштабні картини, як «Кіборги» чи «Захар Беркут». А також перший і наразі головний кримськотатарський фільм «Хайтарма», який розповідає історію кримськотатарського аса Другої світової Ахметхан Султана та про трагедію кримськотатарського народу – сталінську депортацію в травні 1944 року.

Інтерв’ю відбувалось в Кримському домі. Простора зала залита світлом софітів та два стільці – в такій по-спартанськи простій, але водночас не позбавленій театрального шарму обстановці тривала годинна розмова про Крим та кінематограф.

В інтерв’ю кінооглядачу «Прямого» актор та режисер розповів про перше дежавю, запах лаванди, ноланівські кадри анексії, швейну машинку повернуту з депортації та те, що для нього означає «дім».

Сьогодні ми з вами зустрілись в Кримському домі, напередодні річниці сталінських депортацій кримських татар. Не можу не запитати: що для вас означає «дім»?

Дім – насамперед, це люди. Для мене це діти і мої батьки. Це в першу чергу.

Ви народилися в Узбекистані, а до Криму повернулися у 1989 році. Наскільки Крим, який ви собі уявляли, відрізнявся від того Криму, який ви побачили у 1989-му?

Це було, якщо можна так сказати, таке певне розчарування в перші три дні. Особливо воно відчувалося в той момент, коли о четвертій ранку я вийшов з літака і нічого з того, про що я чув усе своє життя від своїх батьків про Крим не побачив. У мене було уявлення, що це така “земля обітована” – скрізь море, скрізь пальми, скрізь гори, а люди ходили в білому одязі. Вийшовши з літака я побачив, що нічого з того, про що мені все твоє життя розповідали батьки, немає: гір немає, людей в білому одязі немає, пальм немає. А всі друзі ж там залишилися в Узбекистані.

Через три дні мій двоюрідний брат повіз мене показати, який будинок обрав батько в Бахчисараї для того, щоб придбати його. Це було 11 липня, було спекотно, ми їхали на “Жигулях” шостої моделі. Я сидів на задньому сидінні і бачив як починають змінюватись ландшафти за вікном. Я відчинив віконце і відчув аромат лаванди – дуже багато їх тоді росло у Бахчисараї, тому що там був ефіроолійний завод, який виробляв олію з пелюсток троянд, лаванди, тощо. Від тоді аромат лаванди – це аромат моєї Батьківщини. Така от асоціація.

А потім мій брат повіз мене в напрямку Великого кримського каньйону. І вже там зупинилися на розі, на такому підйомі, з якого якраз і відкривався надзвичайний краєвид. Ми вийшли з машини. І він мені каже: “Дивись, це твоя батьківщина”. І в цей момент я зрозумів, про що саме розповідали мої батьки. До речі, в цей день ми потрапили одразу в Ханський палац. І теж це було враження неймовірне. А потім після палацу піднялися пішки на Чуфут-Кале. І там, мабуть, вперше у своєму житті я відчув дежавю. Центральна вулиця в Чуфут-Кале розташована на плато, що високо від рівня моря. Ми йдемо, і я кажу брату: “Ти знаєш, у мене таке відчуття, що я тут був. Я точно знаю, що там буде зараз за рогом”. А там три будівлі збереглися. Одна з них – це кенаса. Інша – це будинок, в якому жив вчений Авраам Фіркович, якщо не помиляюся. І третя будівля – це таке подвір’я, поєднане з житловим приміщенням і господарськими приміщеннями. Створювали там такий квартал. І я знав точно, що там за рогом криниця з каменю. Уявляєте мої враження, коли ми повертаємо, і бачимо саме те, що я сказав. В той момент я нібито переконався, що я особисто дійсно маю відношення до цієї землі, тому що, крім того, що я належу до цього народу, до кримських татар, а тут мені таке підтвердження прямо ж на місці.

Ви сказали, що перша ваша асоціація з Кримом – це запах лаванди. Ваш герой у серіалі “Гвардія” також говорить, що перший, який у нього був знак, коли почалася анексія, – це запах лаванди. Він же розповідає, що коли розпочалася депортація, його батько чи дід теж говорили, що сильно пахла лаванда. Що для вас стало першим символом чи знаком того, що почалася анексія?

У мене це скоріше візуалізація. Ніби кадр в кіно Ноллана. Це було приблизно восьма ранку, я вийшов з квартири, яку знімав у Сімферополі. Вікна квартири виходили прямо на будівлю Ради Міністрів Криму. А це центр Сімферополя, власне. Я виглянув у вікно і не побачив там людей. Було рано. Я не замислювався, чому я нікого не бачу. Спустився і пішов. А через декілька хвилин спіймав себе на думці, що щось не те, відчуваю якийсь дискомфорт. Зупинився, починаю оглядатися і розумію, що десь п’ятнадцята-двадцята дев’ятого, центр міста, і я один. Нікого нема. Тотально нікого нема. Наприкінці лютого вже тепліше набагато зазвичай, ніж в Києві. І там же дерева починають потроху розквітати. І це такий був такий кадр, як у фільмі Нолана, ніби уві сні потрапив у місто, де нікого немає. Це було якось так незрозуміло. Ні про які анексію або окупацію саме в цей момент відчуття не було, але було таке відчуття чогось незрозуміло.

Потім мені здалось, що я побачив міліцейський кашкет. Підійшов і побачив купу міліціонерів. Поруч з ними був якийсь чоловік в “пікселі”. Я запитав: “А що відбувається? Чому нікого немає тут?” Він на мене подивився і мені сказав: “Скоро узнаете”. Це було сказано з такою емоцією, що він дуже чекає і хоче, щоб те, про що він має на увазі, відбулося.

Через декілька днів я поїхав до Києва. Власне, я і мав повертатися. Але, виїжджаючи з Криму, у мене і на думці не було, а ми їхали з молодшим сином, що це надовго. Мені здавалося, що це на рік. Це ж неможливо так, щоб у ХХІ столітті взагалі такий абсурд відбувався. А вже сім років минуло.

“Хайтарма” – на мою думку, це найголовніший фільм кримськотатарського народу, який принаймні наразі знятий. У ньому знялись реальні жертви депортації у 1944 році. Розкажіть, яка була атмосфера на знімальному майданчику?

Там була низка почуттів. По-перше, я багато років мріяв зняти цей фільм. Не те, щоб я всі ці роки знав точно, як я буду знімати. Було саме бажання, була майже оформлено в моїй уяві вся ця картина. Звичайно, те, що потім вийшло – це скоріше максимум відсотків 30 від того, що я собі думав. Я не те, що особливо про щось жалкую. Просто коли працюєш в команді зі сценаристом, акторами, художниками, взагалі вся знімальна група, якщо їм не байдуже, вносить певні якісь нюанси, і після цього картина або достеменно змінюється, або набуває якихось неочікуваних і дуже цікавих рис або епізодів, або ліній персонажів.

Але найбільш хвилюючою була участь саме людей, про яких ти згадав. Протягом близько тижня приблизно півтори тисячі людей на майданчику, які приїхали з усього Криму. Ми заздалегідь зверталися до всіх, хто має бажання приїхати і допомогти відзнятися, і якщо в них залишилися якісь артефакти, можливо, ще набагато давніших часів, щоб вони привозили з собою. І вони привозили: хтось куртку, хтось там кушак, хтось привозив швейну машинку. У свій час це була єдина річ, яку встигли забрати. А потім уже в депортації ця швейна машинка допомогла вижити цій людині, тому що багато вона щось шила, обшивала сусідів, і таким чином це дозволило не дати вмерти з голоду своїм дітям.

Це було надзвичайно хвилююче, коли, дійсно, на майданчику були переважною більшістю люди, які депортовані тоді. Тоді вони були дітьми, а зараз вони вже дорослі люди. І вони за можливістю приїжджали не самі, а привозили з собою своїх онуків і разом з ними знімалися. Там було декілька епізодів таких, з одного боку, нібито і смішних, але цей сміх був гіркий. Я пам’ятаю, як знімали в Бахчисараї вночі на одній зі старих площ. Десь було біля п’ятиста людей на майданчику. Там був епізод, де татар зганяли у вагони, а зверху на них кричав «енкаведист». Після команди “стоп” до мене підходить група дорослих чоловіків, мої земляки, їм багато років за 70. І один із них каже: “Режисер, хочемо поговорить с тобою. А чому ми стоїмо?” Я кажу: “А що ви хочете робити, що ви маєте робити?” Він каже: “Невже мій дід, якому було стільки-то років, як мені зараз стояв би?” Я кажу: “А що б він зробив?” Каже: “Він би пішов і голову тому «енкаведисту» відірвав”. І чоловіки, які поруч з ним, схвально мовчали. Я зрозумів, що сперечатися не варто. Натомість зробили інше. А цю нашу розмову чув, у мене принаймні було таке відчуття, весь майданчик. І, звичайно, потрібно було щось вирішувати. Я сказав: “Окей, зараз продовжимо”. Підійшов до свого друга, який якраз грав цього «енкаведиста» і кажу: «В наступному дублі стрільнеш». А в нього пістолет «ТТ», звичайно, з холостими патронами. Але це ніч, це площа. І звук цього пострілу лунає як з якоїсь крупнокаліберної зброї. І настала тиша. Він закричав: “Кримські татари” – бах-бах, і тиша. Потім ще трохи познімали, буквально секунд 15-20. Я зупинив. Підхожу до цього поважного чоловіка і кажу: “А чому ви стоїте?” Він подивився на мене і каже: “Пробачте, я зрозумів”…

Був такий епізод. Ми знімаємо момент депортації, коли заганяють татар в ці вагони. Я дивлюся і розумію, що одну жіночку вже бачив, як вона заходила у вагон. У неї досить характерна зовнішність, і в руці вона тримала Коран. Її неможливо було не помітити. І скільки б людей не було навколо, вона завжди стояла першою. Видно, що їй багато-багато років. І чомусь я її запам’ятав. Я підхожу до неї, звертаюся рідною мовою, кажу: “Пробачте, але вас вже зняли в сцені депортації, не треба вдруге у вагон заходити” Вона так подивилася на мене і каже: “Сынок, я буду заходить столько, сколько смогу. Можно?” Я нічого не зрозумів, крім одного – що її чомусь це дуже важливо. А вже через декілька днів після розмови у перерві з цими дорослими людьми я дізнався, чому вони приїхали з усього Криму за нашим покликом, і що це для них: чи не важко їм згадувати, і чи згадують вони взагалі те, в чому зараз приймають участь, на що отримав відповідь, що, звичайно, згадують, що вони якраз за цим сюди і приїхали, щоб згадати.

Тому я ніколи не кажу на них “масовка”, вони працювали, як справжні актори в масових сценах. Це надзвичайне відчуття відповідальності і натхнення. З одного боку, тебе трусить від того, що ти розумієш, хто буде першими глядачами. А з іншого боку, відчуваєш надзвичайне натхнення, тому що ти бачиш і розумієш, що ти не один, що і їх дуже багато, і як вони хочуть допомогти.

Коли зйомки вже майже завершувались я підхожу до одного чоловіка, який був таким ситуативним лідером серед акторів масових сцен і говорю: “Пробачте, я не знаю, як вас звати, але хочу подякувати за те, що ви дуже добре працювали, і на своєму прикладі допомагали мені і допомагали людям зрозуміти, що робити”. А він так дивиться на мене і каже: “І я тобі дякую. Ахметхан – мій двоюрідний брат”. Він жодного разу за весь цей час навіть не натякнув ніяким чином, що він має відношення до нашого національного героя. Він був одним із акторів масових сцен і краще за всіх робив те, що мав зробити.

Кримськотатарські герої ваших фільмів – це, як правило, герої Другої світової війни. Чому ви саме робите акцент на цій темі?

Якщо ви маєте на увазі фільм “Чужа молитва”, то я просто не міг пройти повз цю історію. Як можна пройти повз історії, коли жінка рятує так багато людей з небезпекою для свого життя, і потрапляє до гестапо, і не видає цих людей. А потім вони продовжують один одному допомагати. А потім через три роки радянська влада починає депортувати кримських татар і дітей кримських татар. І вона встигає довести, що вони не кримські татари, а євреї. І її депортують, а вона таким чином рятує їх вдруге. Ну і як не полишить ця історія? Ні. І тому вона мене зачепила надзвичайно сильно. Але коли ми вже мали можливість відзняти цю стрічку – Криму знімати не можна вже було, ми певною мірою, скажімо так, знайшли Крим в Грузії. Там і знімали. А якщо казати про війну як таку, я не відкрию ніякої новини, якщо скажу, що характер людини, її риси і взагалі відносини з іншими людьми, її переконання, та і власне атмосфера, коли тебе випробовує на здатність залишатися людиною розкривається найкраще в межевій ситуації. Тому, можливо, потім з’явилися і “Кіборги”, і “Захар Беркут”, і певною мірою “Номери”.

У вас є, досить авторське кіно, як “Хайтарма” і “Чужа молитва”. Водночас ваші останні повнометражні картини “Кіборги” і “Захар Беркут” – це такі масштабні проєкти, розраховані на масову аудиторію. Хто вам більше підходить по духу – Бергман чи Спілберг?

Очевидно, що Спілберг. Його уміння поєднувати з точки зору фабули абсолютно зрозумілу для будь-якої людини історію, але всередині якої є місце для не тільки масштабу зйомок або кількості залучених людей, а скоріше, масштабу ідеї, питання, які вирішують це, навіть якщо воно здається дуже простим. Нібито що такого нового з точки зору відношення до життя в історії врятування останньої дитини з родини для того, щоб хоча б один син залишився живим? Але коли ти починаєш розкручувати, власне, як Спілберг, сценарій допомагає тобі зрозуміти, що за цим стоїть не просто історія людей, які співчувають, які мають співчуття, які мають надзвичайно велику мужність пройти через це пекло для того, щоб знайти цього хлопця і повернути його матері, що за цим стоїть система координат, яка проговорює країну, в тому числі, її цінності і фундамент, на якому вона стоїть. Це прості речі нібито. Це як казка. Але як вони працюють, на якому високому людському і професійному рівні надзвичайно, я би сказав, поетичної простоти.

Будь-який фільм Спілберг – це про цінність людини. Хоч це «Врятувати рядового Райана» чи «Список Шиндлера», хоч “Індіана Джонс” чи “Парк Юрського періоду”. Якщо подивитися, в кожній з цих стрічок є тема, де хтось жертвує собою або готовий пожертвувати для того, щоб врятувати. Погано це чи добре? Це круто, що людина розповідає історії, в якій майже завжди є надія. Це казка? Можливо, так, певною мірою так. Але формувати, підтримувати і створювати надію у людини, що добро на світі є – це надзвичайно складна, але надзвичайно гідна річ.

Не потребує доказів геніальність Інгмара Бергмана. Майже завжди, майже в кожній картині він досліджує людину у своїх граничних умовах, і «рахує» стільки “демонів” в ній живе і прориваються. Ти дивишся і розумієш, що майже кожен кадр – це просто окремий твір образотворчого мистецтва: довершеність композиції, кольору, гри акторів, – це настільки для мене неосяжно і настільки велике.

Якщо Спілберг для мене це вершина, яка розквітає поруч з альпійськими лугами, а взимку вкривається снігом. Тобто живе повний цикл всіх цих пір року, народжується і вмирає, то Бергман – це холодне довершення, скеля, хоча, скоріше за все, айсберг.

Зараз, з новою хвилею українського кіно, дуже вирізняються кримськотатарські режисери. Чи можна сказати, що за 5-10 років у перспективі може взагалі існувати окрема кримськотатарська кінематографічна школа?

Сказав би так. Хотілося би в це вірити. Є хлопці і дівчата, яким цікавий світ кіно, і які змістовно у ньому працюють. Це дає віру в те, що, можливо, так. Не знаю, чи займе це п’ять років, чи більше. Тому що лише одна пандемія стільки внесла неочікуваних таких складнощів. Але хочеться вірити в це. Принаймні я знаю, що кожен з нас працює в цьому напрямку. Тобто ми не залишаємо свою роботу. Але в той же час кримськотатарське кіно має дуже схожі риси з українським кіно. Але я бачу, що в цьому нічого поганого немає. В тому, що, маючи саме тобі притаманну рису, але при цьому відчувати себе частиною українського кіно, в тому числі політично.

Коли Крим повернеться в Україну і коли ви повернетесь в Крим, що ви зробите найперше?

Візьму всіх своїх дітей, батьків і поїду на узбережжя, і буду просто сидіти і дивитися, як мої діти бігають по берегу моря, як мої батьки сидять поруч. І буду відчувати себе найщасливішою людиною в світі: все те, що я люблю, тут зараз поруч…

Спеціально для Прямого Ігор Кромф

Фото: Євгеній Очеретяний

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.