Дорослі ігри в бандитів: огляд на українську комедійну драму “Королі репу”
Стрічка українського режисера Мирослава Латика “Королі репу” була презентована на Одеському міжнародному кінофестивалі. Найближчим часом вона має вийти в широкий український прокат.
Кінооглядач “Прямого” подивився стрічку в межах Київського тижня критики.
Казан та Арахіс – два сільських балагури, які займаються репом. Казан мріє не лише про статус “короля репу”, а й завоювати увагу продавчині сільмагу Свєти, яка має більш респектабельних сільських кавалерів. Замріяний романтикою “ганста-репу”, Казан стає учасником реального бандитського угруповування. Врешті-решт доля головних героїв стрічки ламається повністю.
“Королі репу” – це картина, яка умовно складається з двох частин: перша – це музична комедія про сільських хлопчаків, що вирішили стати зірками. За сюжетним розвитком очікуєш, що стрічка продовжиться історією небувалого успіху, однак режисер Мирослав Латик раптово різко розвертає жанр комедії в русло похмурої соціальної драми про кримінал. При чому розвертає настільки неочікувано, що глядач не встигає отямитись, як весела комедія про молодіжні мрії раптом стала кріповою драмою про зламані долі.
Цікаво в цьому плані працює камера Дениса Демидовича, який плавно показує перехід пір року, де комедійна частина стрічки – це таке вакаційне літо, драматична частина – похмура і холодна осінь, а епілог подій – це буквально вже перша зима з заморозками та важким свинцевим небом.
Комедійна частина стрічка наповнена дійсно смішним гумором. Так, це не гумор рівня стендапів Луї Сі Кея, але й не крінж, який ми могли спостерігати в українських комедіях попередніх років, як “Скажене весілля” чи “Нереальний КОПець”. Герої стрічки говорять на досить живій мові, наповненій суржиком, сленгом та трішки лайкою, що досить точно передає автентику мовлення жителів райцентрів центральних областей. Більшість жартів побудовано на місцевому колориті, або ж на сучасних мемах та інфоприводах соцмереж. Думаю прикол про “Бабушка любить скорость” – за кілька років буде дуже тонким наративом для цінителів.
Звісно, що в такій стрічці не обійшлось без якісного музичного супроводження. Плейлист картини можна легко окремо формувати на стрімінг-сервісах, як “Український хіт”: Yarmak, Kazka, Скрябін, ТНМК, Krechet, Kalush та ще багато відомих українських виконавців та гуртів.

Стрічка знімалась на Київщині. Камера Демидовича постійно чередує між собою віддалені кадри сільських пейзажів та крупні плани втомлених обличь. Таким чином створюється картинка того, що в цих пасторальних місцях не так солодко живеться, як може здатись. Така зйомка дуже притаманна для вестернів, яким певною мірою і є цей фільм.
Всіх жителів села насправді турбує одна-єдина думка – як з нього поїхати. Казан і Арахіс мріють підписатись на лейбл, Свєта намагається вийти заміж за іноземця, батьки Казана виїхати в місто, “бо там робота є”. Для них всіх село – це місце, яке треба якомога швидше покинути, адже тут немає перспектив. Так, це не лейтмотив стрічки, однак дуже вузькими мазками ця ідея проноситься через всю стрічку, власне, підіймаючи серйозну проблему занепаду сільських громад в Україні. Окремо варто відзначити, що стрічка достатньо круто показує і всі упередження провінційного життя. Так, наприклад симпатія Казана Свєта в селі має не дуже добру репутацію, тому що “уважаємий” персонаж Кока заявив, що вона займалась з ним оральним сексом.
Друга частина стрічки показує нам неприємну метаморфозу головного героя. Хлопчак, що мріє читати реп та зустрічатись з ровесницею перетворюється на кримінальника, який займається бандитизмом та розбоєм. В цій частині режисер просто неймовірно прекрасним сюжетним поворотом показує, що не можна вчиняти злочини та потім просто повернутись до звичного життя – за все буває кара. 21-річний випускник майстерні Богдана Бенюка Михайло Дзюба отримав надзвичайно складну роль, де йому постійно треба бути в кадрі та досить динамічно передавати складні процеси дорослішання сільського шалапута в матьорого кримінальника. В чомусь ця частина стрічки має референс до “Злих вулиць” Мартіна Скорсезе, однак, якщо герої американської стрічки отримують відкритий фінал у вигляді ДТП, то герої Латика отримують дуже жорсткий епілог з досить чіткою накресленою мораллю, що ніби підсумовує усю картину.
“Королі репу” – це дуже незвична історія дорослішання, адже вона всупереч жанровому канону показує не персонажа, який пережив досвід і став краще, а персонажа, якому досвід зламав життя. Герой Латика не стає краще, він навпаки від свого дорослішання стає злішим, цинічнішим та нещаснішим. Це досить чітко артикульована історія про злочин і кару, яка обов`язково наступить. При цьому режисер на створює складного авторського кіно, а знімає явний маскульт розрахований на широку глядацьку аудиторію, чим цінність цього фільму для українського кінематографу, який тяжіє до авторського кіно, ще вища.
В сухому залишку, “Королі репу” – це повнометражний український маскульт-фільм, який дійсно зміг. Міксуючи комедію та соціальну драму, режисер Мирослав Латик зумів створити якісне українське кіно, яке націлене не лише на синефільську аудиторію, а й на пересічного глядача. Історія дорослішання та падіння, яка перенаповнена з одного боку актуальним і смішним гумором, а з іншого – хмурою, але досить чітко виокресленою мораллю – це той фільм, від якого не хочеться відволікати очі на мобільний телефон.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.