Фешн, помста та панк-рок: огляд на кіноказку для дорослих “Круелла” з Еммою Стоун
Історії 101 далматинця цього року – 65. У 1956 році американська письменниця Доді Сміт написала дитячу повість про пригоди плямистих песиків. Перша екранізація дитячої книжки з`явилась 1961 року. Переконаний, що більш ніж пів століття тому, ніхто й не уявляв, що Дісней зніме приквел про головну антагоністку історії – Круеллу де Віль.
Кінооглядач “Прямого” відвідав показ незвичного для Діснея фільму.
Створення картин, де в центрі сюжету антигерой (чи антигероїня) зі зрозумілою мотивацією та принципами не нове. Навіть для Діснея такий формат вже був “обкатаний” в “Малефісенті”. Однак взятись за дуже другорядний образ Круелли де Віль з насправді вже призабутої історії про далматинів і зробити його по-справжньому насиченим фільмом – задача першопочатково оригінальна.
Режисером картини став Крейг Гіллеспі, який вже працював над “жіночим” кіно “Я, Тоня” про фігуристку Тоню Гардінг. Працюючи над “Круеллою”, Гіллеспі вирішив зняти одночасно два фільми, об’єднавши їх в один. Ніби поділене на чорне і біле волосся головної героїні, поділений і її характер. Перша половина фільму присвячена дівчині Естеллі, історія якої нагадує дікенсівську версію “Диявол носить Прада”. Талановита дівчинка-ізгой, яка раптово сиротіє та виростає на голодних та бандитських вулицях Лондона, добивається успіху у фешн-індустрії та заслуговує повагу головної зірки британської моди Баронеси фон Геллман. Атмосфера фільму нагадує кращі картини Тіма Бертона (“Свіні Тодд” чи “Алісу в Дивокраї”). Це безумовно приємне оку та миле по суті кіно для дівчаток молодшого шкільного віку. Однак друга половина стрічки різко підвищує віковий ценз стрічки.
Адже з другої половини фільму тиха та мила дизайнерка Естелла перетворюється в божевільну та геніальну (ці поняття завжди доповнюють одне одного) Круеллу, мета якої одна – помста Баронесі фон Геллман. Використовуючи костюми схожі до модельєрських робіт Вів’єн Вествуд, наповнюючи фільм саундом з хітів 1960-1970-тих років (The Doors, The Zombies, Blondie, Queen, The Clash, Supertramp) та створюючи центровим треком кавер на один з головних панк-гімнів 1970-тих – “I Wanna Be Your Dog” гурту The Stooges, Гіллеспі перетворює дитячу кіноказку в феєричну кримінальну комедію.
Образ Круелли де Віль часто порівнюють з образом Джокера з однойменного фільму Тодда Філліпса. Хоча це неправильно. Джокер – це збірний образ людини, яка з’їхала з глузду через самотність в суспільстві. Його боротьба направлена на соціум, як такий. Джокер не мститься конкретному чиновнику чи грубіяну, його мета – зламати наявну систему, стерти з лиця землі наявний порядок, що робить його чимось схожим з ніцшеанською надлюдиною. Круелла де Віль, попри всю свою харизматичність, все ж людина, яка одержима конкретною помстою. Вона безумовно мізантропка, але нищити суспільство не в її планах, воно повинно їй аплодувати. Чи знищила б Круелла Баронесу, якби між ними не було глибокої особистої драми? Однозначно, тому що багато в чому ця картина – це чергова історія про те, як молоді та голодні вовки скидають з вершини старих і ситих левів. Тому спільного між “Джокером” та “Круеллою” не більше, ніж між “Джокером” і “Доктором Хаусом” чи іншим фільмом про героя-мізантропа.
Окрім неймовірної естетики панківського духу в Лондоні 1970-тих, надзвичайно сильною стороною картини стало захопливе акторське протистояння двох Емм – Емми Стоун, що грає Круеллу та Емми Томпсон, яка насолоджується власною грою в ролі Баронеси. Дует на екрані передає не просто протистояння образів, а протистояння акторок за домінування в кадрі. Така ефектна творча дуель лише посилює напруженість в цьому неймовірно естетичному дійстві.
В сухому залишку “Круелла” – це чудова казка для підлітків і дорослих про неоднозначно позитивну чи негативну героїню, загорнута до дрібниць у продуману естетику панківського Лондону 1970-тих. А ще там є смішний мультяшний чихуахуа.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.