Гвинт, рондель та крила: три історії українських авіаторів

Кожну першу неділю серпня Збройні сили України відзначають День Повітряних Сил. Відповідно дату затверджено указом президента Віктора Ющенка у 2007 році. Хоча історично день української військової авіації був 2 серпня. Авіатори армії УНР вважали свої покровителем пророка Ілью-Громовержця, якого в іконописі зображують погоничем небесних колісниць. Згодом це день став святом радянських десантників, однак з відродженням традицій сторічного державницького досвіду, вирішено змінити дату на таку, що ближче історичному спадку України.

До Дня Повітряних Сил Прямий підготував історії трьох діячів, які є гордістю для української авіаторської історії.

Засновник “Авіації Галичини”

Син класика української літератури Івана Франка Петро жив життям звичайно українця в Австро-Угорській імперії. В 1911 закінчив Львівську політехніку і влаштувався вчителем фізкультури в український відділ Академічної гімназії у Львові. У вільний від роботи час брав участь в організації Пласту та проводив там військово-спортивні ігри. У 1913 році видав методичку “Пластові ігри та забави”.

З початком Першої світової війни, 24-річний Петро Франко йде добровольцем до складу Легіону Українських січових стрільців. Українського національного підрозділу в складі австрійської армії. Звідти хлопця направляють в офіцерську школу в австрійському Вінер-Нойштадті. Після додатково вишколу Франко отримує чин поручника і направляється на посаду командира роти.

У 1916 році, Франка, як кваліфікованого інженера, направляють в авіаційну школу поблизу боснійського Сараєва, де він здобув фах “технічного експерта”. Після випуску, Франко воював в авіаційній команді на Італійському фронті. Згодом був повернутий в склад Легіону. Під час Листопадового чину 1918 року командував кулеметною сотнею на Високому Замку.

Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, держсекретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський підписує наказ про формування Летунського відділу Галицької армії. Очолив “Авіацію Галичини” поручник Петро Франко. Окрім того, Франко очолив і референтуру авіації ЗУНР, тобто окрім військово-технічної сторони, він опікувався й адміністративно-господарським забезпеченням авіації.

У грудні “авіація Галичини” мала у своєму розпорядженні сім літаків: чотири австрійських розвідники типу “Бранденбург”, та три винищувачі “Ньюпор” типів 21 та 24, залишені російською армією. Основною задачею галицьких авіаторів була розвідка. Саме авіація ЗУНР стала головним джерелом інформації про розташування і пересування польських військ. Літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки — сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжу — жовтий тризуб. Однак також, авіація Галичини не обмежувала свої завдання спостережними польотами, також авіатори УГА бомбардували польські позиції на Високому замку, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію. Здійснювали прикриття піхоти та коригування артилерії.

Попри поєднання двох керівних посад, Франко також брав участь у безпосередньому виконанні бойових завдань. Так, він регулярно здійснював розвідвильоти, в якості пілота-спостерігача. 4 січня 1919, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на двомісному “Альбатросі”, Франка збив ворожий літак. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута, залишилися живими, але потрапили у польський полон. В полоні Франко виміняв у конвоїра за золотий перстень польську уніформу, і прикинувшись жовніром Війська Польського втік з табору.

Після повернення з полону Франко занурюється в організаційну роботу. Однією з головних проблем молодої української авіації — катастрофічна нестача літаків. Франко намагався закупити їх закордоном, але західні союзники символічно розводили руками. Тоді Франко вирішив залучити армію УНР. Він особисто не раз літав у Наддніпрянську Україну, зокрема у Проскурів (зараз Хмельницький), де базувався штаб авіації УНР. Тут Франко намагався переконати Симона Петлюру в доцільності об’єднання українських авіаційних сил в одні військо-повітряні сили.

З початком активізації боїв, Франко знову повертається до кар’єри авіатора. Особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці.

У 1920 році уряд ЗУНР відправляє його, як офіційного урядового представника у Червоному Хресті для звільнення військовополонених на Балканах.

У 1922 році Франко повертається на Прикарпаття. Тут він стає професором Коломийської гімназії. Маючи соціалістичні світоглядні позиції Франко, у 1931 році, переїжджає до радянського Харкова, де займається науковою діяльністю у галузі хімії. В 1936 році повертається до Львова, де очолює товарознавчий факультет Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та музей Івана Франка.

У 1940 році, бувши депутатом Верховної ради УРСР, під примусом зачитав рішення про включення Західної України до СРСР.У 1941 році, після наступу вермахту, евакуюється. Під час евакуації за однією з версій був застрелений під Тернополем, за іншою — убитий в тюрмі НКВС.

В 2005 році 7-ма бомбардувальна бригада Військово-Повітряних Сил України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім’я Петра Франка.

Небесний лев кримськотатарського народу

Амет-Хан Султан народився в кримській Алупці, його батько був лакцем — це один з корінних народів Північного Кавказу, а мама була кримською татаркою. Життя Амет-Хана було таким самим, як і у більшості його ровесників: семирічна школа, потім переїзд на навчання до залізничної фабрично-заводської школи. Потім працював слюсарем-котельником у сімферопольському паровозному депо. Але хлопця тануло в небо, саме тому, паралельно з роботою він починає відвідувати аероклуб, який закінчив у 1938 році.

В 1939 році Амет-Хан вступає в Першу Качинську червонопрапорну військову авіаційну школу імені О. Ф. М’ясникова, щоб отримати фах льотчика. Уже за рік молодший лейтенант Султан служить в Молдові. Тут він застав Другу Світову війну. До 1942 року льотчик здійснив 130 розвідувальних польотів, удостоївся ордену Червоного Прапора та у званні лейтенанта був переведений в тил для освоєння отриманого, як союзницька допомога, британського винищувача “Харрикейн”.

У 1942 році Султан здобуває свою першу повітряну перемогу під Ярославлем, взявши на таран німецький “Юнкерс”. Далі була Сталінградська битва, де Султана було вперше збито. За свої подвиги в Сталінградській битві його удостоїли ордену Леніна. Після Сталінграду, Султан бере участь у визволенні Ростова на Дону, за що його нагороджують другим орденом Червоного Прапору та направляють в тил для освоєння американської “Аерокобри” – Белл Р-39. На цьому літаку він звільняв Донбас.

“У повітрі він як лев. Він швидко приймав рішення на зав’язку бою, на атаку. У нього була улюблена команда «Алюр три хрести! За мною!», — і його команда вступала в бій. Це була людина — небесний лев“, – згадував військовий ас та Герой Радянського Союзу Аркадій Ковалевич.

За успішне звільнення Таганрогу та Мелітополя капітан Амет-Хан Султан удостоєнний найвищої нагороди СРСР — звання Герой Радянського Союзу. На цей час він здійснив 359 бойових вильотів, провів 79 повітряних боїв, особисто збив 11 літаків противника і 19 — у групових боях.

У 1944 за звільнення рідного Криму, Амет-Хан отримує орден Олександра Невського та відпустку додому. Тут він стає свідком сталінського злочину — депортації кримськотатарського народу. Брат Амет-Хана Імран був звинувачений у колабораціонізмі, родину намагались вивезти до Середньої Азії. Ніхто в НКВС не зважав на звання Героя Радянського Союзу в Амет-Хана. Для гебістів він був представник “народу-ворога”. Лише після втручання командира Амет-Хана Павла Головачова, родину льотчика вдалось евакуювати до Краснодарського краю, а після війни повернути до Криму. Пізніше ці події відобразить у своєму фільмі “Хайтарама” кримськотатарський режисер Ахтем Сеїтаблаєв. Далі були бої за Східну Прусію та Берлін. Останній свій авіабій майор Султан провів 29 квітня 1945 року над аеродромом Темпельгоф, збивши “Фокке-Вульф-190”. А вже у червні 1945 року “за проявлену хоробрість і героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, за успішне проведення 603 бойових вильотів, збиті особисто 30 літаків противника різних типів і 19 літаків, збитих в групових боях”.

Після війни Амет-Хана направляють на навчання до військових академій, однак через брак освіти він добровільно покидає її. Після цього в житті майора Султана починається історія переслідувань за національною ознакою. Відмовляючись приховувати своє кримськотатарське походження, він не може знайти місця на службі. Лише втручання фронтових товаришів — Олександра Покришкіна та Володимира Лавриненкова дали змогу кримському татарину перейти на службу в Льотно-дослідницький інститут. Тут Амет-Хан почав будувати кар’єру “льотчика-випробовувача”, за що був представлений до третьої зірки Героя Радянського Союзу, однак, через своє походження був викреслений зі списку кандидатів особисто Йосипом Сталіним. Згодом Амет-Хан був залучений до роботи над космічною програмою. Йому довелося випробовувати спусковий апарат, призначений для повернення космонавтів на землю. У 1958-1960 роках загін перших космонавтів під керівництвом Султана вперше випробував невагомість. Космонавти, зокрема Юрій Гагарін, буквально обожнювали Амет-хана і жартівливо, але шанобливо називали “Пахан”.

“Національне питання” переслідувало Амет-Хана і після нагородження Сталінською премією. Переймаючись долею свого народу, Амет-Хан Султан неодноразово і безрезультатно звертався з проханням про повернення кримських татар на батьківщину до Анастаса Мікояна, Климента Ворошилова та інших керівників СРСР. У 1956 році після 20-го з’їзду КПРС він разом з групою колишніх партійних і радянських працівників Кримської АРСР підписав лист до ЦК КПУ з проханням про реабілітацію кримських татар.

За порушення табу на кримськотатарське питання його не пустили до Франції, куди він був запрошений на ювілей полку “Нормандія-Німан”. За словами провідного інженера ДКБ Мікояна, заслуженого льотчика-випробувача Олександра Щербакова, формальним приводом для заборони була участь Амет-Хана Султана у випробуваннях секретного винищувача Су-9, але всі знали справжню причину того, що сталося: Амет-Хану неодноразово нагадували — якщо він “стане дагестанцем”, всі його проблеми відпадуть.

Загинув Амет-Хан Султан разом з екіпажем 1 лютого 1971 року при виконанні випробувального польоту на літаючій лабораторії Ту-16ЛЛ, при випробуванні нового потужного реактивного двигуна. Коли літак увійшов у зону випробувань і бортінженер почав опускати двигун, радист повідомив на землю про початок виконання польотного завдання. Це було останнє повідомлення, яке отримали на КДП від лабораторії.

Повітряний ас номер один Збройних Сил України

Полковник повітряних сил України Олександр Оксанченко літає вже 30 років. Уродженець Дніпропетровщини після того, як закінчив військове авіаційне училище, залишився служити у навчальному закладі льотчиком-інструктром. За час служби в українських повітряних силах було різного: і коли на початку 2000-них в небо майже не піднімався, і коли з початком АТО льотних годин було незрахувати. Всього Оксанченко налітав близько 2000, тобто майже три місяці льотчик провів у небі.

Лише упродовж останніх років він неодноразово брав участь і ставав переможцем у численних авіашоу та престижних міжнародних авіаційних показах – у Данії, Румунії, Чехії, Словаччині, Великій Британії, Польщі, на Мальті. Його почерк та стиль виконання фігур вищого пілотажу тепер знає весь світ. У 2018 році Оксанченка відзначили призом “За бездоганний найкращий динамічний показ” на міжнародному авіаційному показі Czech International Air Fest-2017 у чеському Градеце Кралове.

Наразі Оксанченко — заступник командира 831 бригади тактичної авіації. Одне з нинішніх його головним завдань вишкіл молодих пілотів, зокрема випускників Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

“Робота інструктора, хоч і відповідальна і почесна, бо долучаєшся до навчання курсантів, – але для вдосконалення особистої майстерності вона не дуже вдячна справа. Інша справа, коли інструктором стає досвідчений першокласний льотчик, налітався вдосталь“, – розповідає Оксанченко. Петля Несторова, вухо, віраж на повному форсажі, бочка та дзвін – усі ці елементи вищого пілотажу він вправно жонглює в небі. Окрім того, українець виконує їх на гранично низькій висоті та великій швидкості. Всього цього, він і хоче навчити молодих льотчиків, тому що на думку Оксанченка, найкращою оцінкою своєї роботи тепер вважає їхні досягнення.

Підготував Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.