Клименко і незручна спадщина МВС: мародерство, сфабрикована справа та мовчання системи

Інформація про те, що президент Володимир Зеленський розглядає ексочільника МВС Ігоря Клименко, на посаду керівника РНБО, змушує мене повернутися до запитань, відповіді на які правоохоронна система роками воліла не давати. Станом на момент написання цього тексту рішення про призначення Клименка ще не ухвалене, однак сама можливість такої кадрової ротації потребує публічного обговорення.

Ігор Клименко очолював Національну поліцію з вересня 2019 року, а з лютого 2023-го керує Міністерством внутрішніх справ. Тобто йдеться про посадовця, який роками перебував на керівних посадах та мав усі можливості реагувати на повідомлення про незаконні дії з боку співробітників НПУ.

Тому, перш ніж суспільству запропонують чергового “ефективного менеджера” на чолі Міністерства оборони, варто отримати відповідь на просте запитання: наскільки ефективно цей “менеджер” реагував на звинувачення в мародерстві, зловживанні владою, фабрикації кримінальних справ і порушенні конституційних прав громадян у системі, яку він очолював?

“Луганські щури у погонах”.

19 травня 2026 року я звернувся з офіційним листом до народного депутата України Валентина Наливайченка з проханням ініціювати перевірку щодо начальника Сєвєродонецького районного управління поліції Анатолія Мазура.

Підставою для звернення стали оприлюднені у відкритих джерелах відомості про можливу причетність співробітників поліції до мародерства, крадіжок і зловживання владою під час активних бойових дій на Луганщині навесні 2022 року. Я закликав народного депутата В. Наливайченка використати його законні повноваження та з’ясувати, чи проводилися службові перевірки, чи порушувалися кримінальні провадження та яку правову оцінку їхнім можливим діям дало керівництво Національної поліції України.

Однак належної реакції, а ні з боку Наливайченка,а ні збоку керівництва МВС та НПУ я не побачив.

Відсутність відповіді не означає, що проблему знято з порядку денного. Тим більше, що історії про так званих “щурів у погонах” для мене не є абстрактними повідомленнями з інтернету. Я маю власний досвід зіткнення з людьми, які носили українську форму, але, за моїм переконанням, діяли як звичайні мародери.

Табір, який пережив Януковича, але не пережив АТО.

Свого часу я придбав занедбаний піонерський табір “Дружба” у селі Макарове Станично-Луганського району Луганської області. До цього він близько десяти років не використовувався.

Моєю метою було створення українського дитячого центру в регіоні, де десятиліттями насаджувалися російські імперські та радянські міфи. Тут мали виховувати дітей на найкращих традиціях української культури та історії. На території табору також планувалося відкрити храм Великомученика і цілителя Пантелеймона.

Український дитячий табір “Дружба” розташовувалася в курортній заповідній зоні приблизно за 15 кілометрів від Луганська. Загальна площа становила п’ять гектарів. На території було шість спальних корпусів, кожен із яких міг приймати до 40 дітей. За сезон у таборі могли оздоровлюватися близько 300 осіб. У 2007–2008 роках корпуси були капітально відремонтовані. Йшлося про відновлену дитячу установу з матеріально-технічною базою та чіткою українською концепцією.

Саме ця концепція і стала причиною тиску з боку місцевої проросійські налаштованої влади і співробітників правоохоронних і спеціальних органів.

15 травня 2008 року депутати Луганської обласної ради, більшість серед яких становили представники Партії регіонів, вирішили звернутися до СБУ та прокуратури з вимогою перевірити діяльність табору. У місцевій пресі розгорнулася кампанія зі шельмування мене особисто та дитячого табору “Дружба”. Заголовки на кшталт “Тень Шухевича над станицей” і “Лагерь украинского национализма” мали сформувати образ небезпечного осередку лише тому, що дітей там планували знайомити з українською історією та культурою.

Були погрозитмені особисто, фізичний тиск і вимоги припинити мою політичну діяльність. Правоохоронні органи не реагували на мої звернення.

Однак, попри тиск місцевої влади, криміналітету та спеціальних служб часів Януковича, табір вдалося зберегти.

На жаль,  табір “Дружба” пережила Партію регіонів, але не пережила період антитерористичної операції та появу людей у формі українського Міністерства внутрішніх справ.

50 тисяч доларів за недоторканність.

Перед пограбуванням табору мені зателефонував чоловік, який представився бійцем батальйону “Торнадо” і висунув вимогу: я маю передати 50 тисяч доларів, після чого “Дружбу” нібито не чіпатимуть.

Моя відповідь була однозначною: платити мародерам я не буду. Після цього матеріально-технічну базу дитячого табору знищили та розграбували.

У моєму випадку особливо показовим є те, що розташовані поруч табір “Берізка” та пансіонат “Сосновий” від мародерів не постраждали. Знищено було саме “Дружбу”. Це дає мені підстави говорити не про випадковість, а про вибірковий і спланований характер дій.

Руйнування табору почалося у 2015 році. У часі це збіглося з моїми публікаціями, в яких порушувалися питання можливих корупційних оборудок керівництва Луганської обласної військово-цивільної адміністрації та обласного управління СБУ.

Нагадаю, добровольчий підрозділ “Торнадо”, створений на базі розформованого батальйону “Шахтарськ”, дислокувався у Станиці Луганській із січня до весни 2015 року. Цей період запам’ятався не стільки оборонними боями, скільки масовим свавіллям і тяжкими злочинами проти місцевого цивільного населення.

Навесні 2015 року через численні скарги місцевих жителів командування сектору “А” прийняло рішення про виведення “Торнадо” зі Станиці Луганської. Тодішній очільник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль офіційно звернувся до МВС, СБУ та Генпрокуратури з вимогою роззброїти підрозділ через його злочинну діяльність.

18 червня 2015 року міністр внутрішніх справ А. Аваков підписав наказ про розформування підрозділу. Військова прокуратура затримала командування та частину бійців підрозділу.

Розмови замість компенсації.

Я неодноразово звертався до керівництва Міністерства внутрішніх справ із вимогою дати правову оцінку діям мародерів та розв’язати питання компенсації завданих збитків.

Також мав зустрічі з представниками керівництва МВС, зокрема із заступником міністра Антоном Геращенком. Крім того, це питання піднімалося мною під час зустрічі з керівництвом політичної партії “Народний Фронт”. Нагадаю, на той момент я був членом Політради політичної партії “Народний фрон”, одним з керівником якої був тодішній міністр МВС Ураїни А. Аваков.

Під час цих зустрічей обговорювалося питання щодо відшкодування збитків. Лунали й пропозиції щодо можливого викупу території табору для розквартирування підрозділів Національної гвардії.

Однак далі розмов справа не пішла. Жодних практичних рішень ухвалено не було.

У 2019 році я змушений був звернутися до Кабінету Міністрів України і оприлюднити інформацію про пограбування табору у ЗМІ.

Протягом тривалого часу я свідомо не робив головного акценту на тому, що український дитячий табір був пограбований людьми, пов’язаними зі структурою українського МВС. Не тому, що змирився з втратою майна. І не тому, що не мав запитань до держави.

Я розумів, що подібна історія може бути використана російською пропагандою для дискредитації України. Розумів, що під час війни повідомлення про пограбування української дитячої установи представниками українських силових структур може завдати серйозної репутаційної шкоди державі. Саме тому я роками намагався вирішити питання всередині країни, не виносячи його на міжнародний рівень.

Але патріотизм не означає обов’язку мовчати про злочини людей у погонах. І тим більше він не означає, що постраждала людина повинна відмовитися від права на справедливість і компенсацію.

Позов проти держави та кримінальна справа.

Коли стало зрозуміло, що Міністерство внутрішніх справ не збирається ані належним чином розслідувати знищення табору, ані компенсувати завдані збитки, я заявив керівництву політичної партії “Народний Фронт” та МВС про намір звернутися з позовом проти держави Україна. На той момент територія перебувала під контролем української влади. Відповідно, держава несла відповідальність за дії підрозділів, створених і озброєних її органами.

І саме на тлі моїх спроб домогтися компенсації нового звучання набула кримінальна справа, яка була сфабрикована проти мене та політично вмотивованою.

Напередодні Дня Конституції на сайті Головного управління Національної поліції в Київській області з’явилася публікація під претензійною назвою: “В аеропорту “Бориспіль” поліція Київщини затримала крадія“.

У тексті були прямо вказані моє ім’я та прізвище. Ба більше, поліція в категоричній формі повідомила, що я нібито викрав гаманець із грошима та мобільний телефон пасажира аеропорту.

Однак, звертаю увагу, на момент публікації обвинувального вироку суду щодо мене не було. Справа не завершена і станом на зараз, а моя вина — не доведена.

До детального аналізу відеозаписів, дій конкретних правоохоронців та інших обставин цієї справи я ще повернуся окремо.

Коли поліція сама порушує презумпцію невинуватості.

Стаття 62 Конституції України, відповідно до якої “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

Ніхто не зобов”язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Стаття17 КПК України, згідно якої  особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Стаття 296 Цивільного кодексу України окремо регулює використання імені затриманої, підозрюваної або обвинуваченої особи.

Я не вимагаю особливого ставлення до себе. Я вимагаю лише того, щоб Національна поліція дотримувалася Конституції та законів, які, власне, і зобов’язана захищати. Назвати людину злодієм до ухвалення обвинувального вироку — це формування наперед заданого образу винного та пряме порушення чиного законодавства і Конституції України.

Така практика дій з боку керівництва НПУ виключає об’єктивність і неупередженість подальшого розслідування. Адже правоохоронний орган, який повинен збирати й оцінювати докази, ще до завершення справи публічно повідомляє суспільству готовий вирок.

Чого не помітили захисники журналістських стандартів.

Згодом поліцейську версію Бориспільського інциденту використала “Реальна газета” у матеріалі, побудованому не на аналізі конкретної справи, а на моїй персональній дискредитації.

Я не збираюся витрачати час на полеміку з авторами цього матеріалу. Значно більше запитань у мене до Інституту масової інформації та Центру прав людини ZMINA,  які поширили заяву “Реальної газети” про нібито атаку з мого боку.

Чи перевіряли представники ІМІ та Центру прав людини статус кримінального провадження, перш ніж повторювати інформацію, в якій Бориспільська справа використовувалася як частина моєї політичної дискредитації?

Чи з’ясували вони, чи існує обвинувальний вирок суду?

Чи звернулися до мене, щоб отримати мою позицію?

Чи перевірили інформацію щодо моїх заяв і скарг на дії та бездіяльність поліції?

І головне: чому організації, які опікуються журналістськими стандартами та питаннями прав людини не побачили очевидної порушення конституційних прав людини, а саме: людину оголосили винною ще до рішення суду?

Згідно ст. 68 Конституції України кожен зобов”язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи,честь і гідність інших людей.

Крім того, відкрите щодо мене провадження має всі ознаки політичного переслідування, а саме:

а) Поспішні публічні заяви чиновників з оцінкою (кваліфікацією) подій, які розслідуються правоохоронними органами.

б) Фактична дискредитація моєї опозиційної діяльності.

в) Особливе ставлення до розслідування.

Відповідні заяви щодо політичного переслідування направлені мною в Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та ЄСПЛ.

Публікація інформації, яка мала мене скомпрометувати, на тлі багаторічного порушення Конституції України, діючого законодавства і бездіяльності правоохоронних органів не залишає мені іншого вибору, окрім як привернути до цієї ситуації увагу міжнародних інституцій. Зокрема, місії ОБСЄ та іноземних посольств.

Мовчання більше не захищає Україну.

Матеріали щодо цих подій уже передані міжнародним інституціям та дипломатичним представництвам держав-партнерів України для отримання відповідної оцінки.

Йдеться не лише про мою особисту історію або матеріальні збитки. Йдеться про порушення норм Конституції та діючого законодавства не тільки правоохоронними органами країни, але й інституціями, які би мали опікуватися питаннями захисту прав людини. Ба більше, ці інституції отримують від держав-партнерів України відновідне фінансування для проведення моніторингу щодо дотримання захисту прав людини в Україні.

Йдеться про те, чи здатна українська держава розслідувати злочини людей у погонах. Чи готова вона компенсувати шкоду, заподіяну діями створених нею збройних формувань. Чи поважає вона презумпцію невинуватості. І чи може правоохоронна система використовуватися для дискредитації тих, хто порушує незручні питання.

Упродовж років я намагався не виносити цю історію на міжнародний рівень, оскільки розумів: вона може завдати удару по репутації України.

Але мовчання більше не захищає державу.

Воно захищає лише людей, які прикриваються державою, формою та посадовими повноваженнями.

Виникла парадоксальна ситуація: власник українського дитячого табору, який створював осередок української культури на Луганщині та захищав інтереси України, змушений звертатися з позовом проти власної держави і просити міжнародні інституції оцінити дії українських правоохоронців.

Патріотизм полягає не в тому, щоб приховувати подібні факти. Сильна держава — це не держава, в якій немає злочинців у погонах. Це держава, яка здатна їх виявляти, карати й захищати від них своїх громадян.

Тому питання щодо Ігоря Клименка полягає не лише в тому, чи стане він наступним міністром оборони.

Питання в іншому: чи готовий він нарешті відповісти за те, що відбувалося і продовжує відбуватися в системі, якою він керував усі ці роки?

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, X, Telegram та Instagram.

• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.