Конституційні гірки: чому так часто хочеться міняти державний устрій

Сьогодні, 28 червня, українці відзначають День Конституції. В такий день хочеться згадати не про конституційну ніч чи визначати, чия конституція старіша – Отців Засновників чи Пилипа Орлика, а спробувати проаналізувати, чому з кожним циклом зміни влади в Україні відбуваються зміни у Основному законі держави.

Тепла ностальгія за СРСР

Нещодавно проект VoxUkraine за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження” провели дослідження політичних поглядів та ідеологічної прихильності українців за принципом політичного компаса. Графік світогляду розділили на чотири великі поля: ліві авторитарні, ліві демократичні, праві авторитарні та праві демократичні. 73,3% опитаних під час дослідження потрапили в спектр “лівий авторитарний”. В опитування взяли участь 1200 респондентів різного віку та з усіх регіонів України. Похибка вибірки становить не більше 3%.

За даними дослідження соціологічної групи “Рейтинг” за вересень 2016 рік – 35% українців шкодували про розпад СРСР, зазначалось, що в переважній більшості це були ймовірні виборці відомих своє проросійською риторикою політиків — Юрія Бойка, Вадима Рабиновича та Надії Савченко. Фактично, понад третина громадян Україна хотіла б жити в Радянському Союзі.

Згідно з даними КМІС за 4-19 квітня 2019 року, найбільше від новообраного президента українці очікували зниження тарифів на комунальні послуги — близько 40%. Лише зняття недоторканності з нардепів та судді хотіли лише 35,5%, а почати пришвидшення корупційних справ лишень 32,4%.

В ексклюзивному коментарі “Прямому” соціолог Володимир Паніотто розповів, що українці скоріше підтримують, аніж не підтримують політику декомунізації в Україні, однак, це стосується питань, якщо мова йде про абстрактну декомунізацію.

“Щодо загальної абстрактної підтримки декомунізації, то її підтримує приблизно половина населення, не підтримує третина, а інші не визначилися. Тобто в цілому населення скоріш підтримує, ніж не підтримує декомунізацію. Але коли мова йде про перейменування конкретних вулиць та знесення пам’яток радянської епохи, то дуже часто, можливо, в більшості випадків, люди проти перейменування і знесення пам’яток”, – пояснює соціолог.

Підсумовуючи вище означені дослідження можна зробити висновок, що велика кількість українці досі є носіями так званого “радянського мислення”, що проявляється в прихильності до державного контролю економічної діяльності та особистих свобод громадян.

Міфи про “щасливе дитинство”

Можна зробити суб’єктивне припущення, то що ностальгія за СРСР — це ностальгія за впевненістю у завтрашньому дні. Ця абстрактна “впевненість у завтрашньому дні” матеріалізовувалась в наддешевих цінах на комунальні тарифи та харчові продукти, а також в забезпеченні мінімальної заробітною платою усіх громадян чи видача усім, хто потребує безкоштовного житла.

Однак, при цьому існує таке поняття, як “коротка історична пам’ять” – всі ці люди, що так ностальгують за СРСР, забувають про те, що, наприклад, невисокі ціни на харчові продукти завжди супроводжувались дефіцитом цих самих продуктів. Окрім того, в умовах планової економіки велика кількість товарів не вироблялась взагалі — обмежуючи вибір громадян до двох трьох позицій. Тобто так — умовна ковбаса коштувала 2.20, але купити її було не можливо через дефіцит, а якщо випадала, без перебільшень, унікальна можливість її придбати, то вибір зводився в кращому разі до трьох позицій.

Історія з тим, що “всім була робота і всі мали хоч мінімалку” взагалі не витримує жодної критики. По-перше, мінімальну зарплату і зараз зобов’язані виплачувати всі роботодавці, як державні, так і приватні.

По-друге, поняття “усім була робота” – це абсолютна абстракція, яку витворила бюрократична машина СРСР. Насправді, стаття радянського кримінального кодексу “Дармоїдство” лише ускладнювала життя великій кількості людей, зокрема людям творчих професій, чия творчість не вкладалась в межі офіційної ідеології. Переважна більшість радянських трудових ресурсів були малоефективними. СРСР — це була країна кочегарів та помічників слюсаря. На багатьох заводах, які так ностальгійно згадують наші співгромадяни, працювала велика кількість людей, яких просто не могли звільнити через статтю про “Дармоїдство”. Тобто існував прошарок працівників, які не були ефективними і яких не можна було звільнити через соціальну навантаженість, що завдавало шкоди економіці значно більше, ніж будь-яка “західна спецслужба”.

Інший поширений з цим міф — це про те, що молодий фахівець після навчального закладу був завжди забезпечний робочим місцем. Він то був, але в силу “короткої історичної пам’яті” мало хто враховує момент примусового розподілу, коли хоч-не-хоч, а певний час ти зобов’язаний відпрацювати там, куди тебе направлять. А направити могли куди завгодно — могли залишити десь в місті навчання, а могли й відправити наприклад в Сибір чи Середню Азію — це стосувалось не лише військових чи геологів, а й лікарів, вчителів, інженерів, будь-кого.

Фактично, за міфом про “в усіх була робота” ховається некваліфікована кадрова політика та державне закріпачення громадян.

Ну і найбільший ностальгійний міф — це міф про безкоштовне житло, яке видавалось прямо всім. Щоправда, в силу “короткої історичної пам’яті”, ностальгуючі громадяни “забувають” про те, що квартирні черги вимірювались десятиліттями, а також, що велика кількість населення могла прожити весь життєвий цикл від народження до похорону в комунальних квартирах та гуртожитках. Квартира зразу по закінченню навчального закладу була розкішшю, яка була доступна лише дітям партійних діячів та інших високопосадовців.

Однак варто розуміти, що вся ця ностальгія не лише через “коротку історичну пам’ять”, а й через повну неграмотність в таких науках, як економіка, історія, філософія та право, яка також має глибоке радянське коріння. Річ у тому, що в СРСР вся наука поділялась на “фізику та колекціонування марок”, тобто існували науки природнично-технічного циклу і “решта наук”. Вся гуманітаристика СРСР зводилась до цитування в кращому випадку Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, в гіршому — Володимира Леніна, і найгіршому — Леоніда Брежнєва.

Конституційні гірки

Внаслідок ставлення до гуманітаристики, як наукової обслуги ідеологічної машини, призвело до того, що зараз громадяни просто не розуміють, як працює економіка, державні механізми, яким чином формується суспільство, тощо. Не розуміючи таких речей, виникає прихильність до популізму, який формує ілюзорне уявлення про те, що на всі глобальні проблеми є прості вирішення, а з управлінням державою може впоратись будь-хто.

Все в сукупності призвело до абсолютно без ідеологічності населення, яке у своїй більшості не може навіть ідентифікувати себе, як “правий” чи “лівий”. Як наслідок, суспільна свідомість стала сумішшю несумісних ідей, які матеріалізувались в безідейні політичні сили засновані на харизмі власних лідерів.

Яскравим прикладом того, що в Україні є величезна проблема тотальної політичної неграмотності населення — це постійна зміна конституційного ладу в країні. Тобто кожні п’ять років українці на виборах обирають кардинально нову владу і кожні п’ять років ця влада, замість створення необхідної законодавчої бази, починає намагатись змінити Конституцію.

Одним з основних пояснень можновладців є те, що необхідна їм для соціально-культурних перетворень законодавча база, яка суперечить Конституції, і замість того, щоб підлаштовувати власну законодавчу базу, українські державники намагаються змінити Основний закон. Процедурно це дуже важко, тому у них є пояснення, чому не ухвалюються законодавча база та не відбуваються соціально-економічні перетворення.

Перша Конституція затверджена 26 років тому – 28 червня 1996 року. Тоді устрій України визначався, як президентсько-парламентська республіка, тобто більшу повноту влади мав президент України. Згодом, у 2004 році, було вирішено змінити Конституції, збільшивши повноваження парламенту і підзвітному йому уряду, таким чином змінивши устрій України в сторону парламентсько-президентської республіки. У 2010 році з приходом до влади Віктора Януковича, знову відбулась зміна Основного закону, цього разу в сторону укріплення президентської влади. Однак, у 2014 Янукович втік з країни, а нова Рада ухвалила повернення до Конституції зразка 2004 року, щоправда, також внісши туди правки. Відтепер президент мав “курувати” два основних навпрямки — зовнішні відносини та національну безпеку та оборону. От минуло 5 років тепер команда нового президента говорить про необхідність конституційних змін, зокрема, запровадження двопалатного парламенту, що на думку багатьох експертів, є першим кроком до федералізації України.

Водночас, для прикладу, Конституція Сполучених Штатів Америки не зазнавала кардинальних змін уже понад 230 років. Однією з причин такої конституційної стабільності є наявність політичної культури, що сформована принаймні формальною політичною грамотністю американців. Наявність бінарної політичної системи вдало допомагає американцю ідентифікувати себе як правого (республіканця) чи лівого (демократа). Водночас при наявності “правих” та “лівих” зберігається повага до закону і Конституції, як основи, яка є непохитною. Не можна сказати, що Конституція США не зазнавала жодних змін за 230 років, однак більшість цих змін виходила з реальної політичної потреби, а не амбіцій окремих політиків. Така зміна є реальним конституційним процесом, який можливий лише в державі з наявною міцною політичною культурою.

Тому допоки День Конституції буде лише одним з додаткових вихідних для українців, а українські політики не припинять використовувати процес конституційних змін для звільнення від відповідальності за відсутність соціально-економічних перетворень, говорити про ефективність Української держави можна лише в перспективі.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.