Наталка Фіцич про Великдень та звичаї: Я вас “розчарую”, на Луганщині та загалом на Сході – дуже багато українських традицій

Українці готуються до Великодня. Хтось вже напік пасок та пофарбував крашанки, а хтось все це придбає у маркеті, можливо, прихопивши із собою “атрибути” західного типу святкування – шоколадних зайчиків. Може інколи навіть скластися поверхневе враження, що святкування Великодня типове для всіх нас, і відбувається за давно відомим одним сценарієм. Та чи дійсно ми, українці, знаємо про одне одного достатньо, щоб так стверджувати? Як готуються до свята, скажімо, на Поліссі, а як на Одещині? І чи знають жителі регіонів про різноманітність наших українських традицій? Про це сайту “Прямого” розповіла ведуча, відома журналістка, авторка телевізійних проектів та автор книги “Культ предків” Наталка Фіцич.

– Ви поїздили Україною у пошуках унікальних українських звичаїв. Розкажіть, будь ласка, про типовий портрет українця, який нині намагається дотримуватися старовинних традицій, і разом із тим – урізноманітнити святкування Великодня чимось новим?

Свого часу я присвятила цілий рік дослідженню традицій. Разом із моїм колегою, етнографом Олексієм Долею, нині покійним, на жаль, ми вирушили у подорож у цілий рік для того, щоб зафіксувати українські народні свята. І кожне наступне свято ми святкували у іншому регіоні, у іншій області.

Я була вражена тим, як багато різних традицій в Україні все ще збережено. Дуже часто про них ми, на жаль, мало що не знаємо. У Карпатах не знають про традиції Полтавщини, а на Полтавщині — які звичаї на Поліссі. І часто від того, що ми не знаємо, ми наче, як не маємо, чим пишатися. А насправді нам є чим, бо цих традицій є багато.

Разом із Олексієм Долею на гаївках

Якраз на Великдень ми їздили у Карпати. Ми знімали гаївки, знімали тамтешні традиції розпису писанок.

Писанкарка пані Марійка Зеленчук готується до Великодня

Ми дізналися також й про те, що жителі Карпат кладуть до великоднього кошика. Виявляється, – сирні коники. Їх створення – унікальне мистецтво.

Треба розуміти, що з Великоднем пов’язано багато традицій. Не можна сказати, що вона єдина для всіх. Традиції святкування в різних регіонах дещо відрізняються. Безумовно, у Карпатах пишуть свої особливі писанки, там притаманні саме такі традиції, свої звичаї святкування Великодня. У Карпатах, скажімо, проводять різноманітні великодні ігри. Але не можна сказати, що на Полтавщині або на Поділлі, або на Поліссі Великдень святкують менш якось яскраво чи менш цікаво. Так, на Поліссі — інакші пісні, типу весняних хороводів водять. Це також дуже самобутньо.

Ось, щоб відчути різницю у традиціях, можна пригадати, як проводять Лазареву суботу, яка передує Вербній неділі, на Буджаку. Це – край Одещини, “хвостик” на карті. І на Буджаку проживає дуже багато народів. Якраз в таку Лазареву суботу я там й побувала. Зокрема, у той час я гостювала у болгарів. І, виявляється, у цей день там водять своєрідні болгарські веснянки чи свого родку гаївки. Ходять дівчата від хати до хати, співають цих пісень, а їм за це дають спеціальний хліб. Це дуже давня традиція, якої навіть не збереглося вже в самій Болгарії. А тут в нас на Буджаку в Одеській області, ця традиція нібито як законсервувалася.

А вже на Провідну неділю (через тиждень після Великодня – ред.) ми їздили у Чорнобильську зону. Коли на Провідну неділю туди повертаються колишні мешканці, а по суті, це — єдиний день, коли їх туди пускають, навіть у десятикілометрову зону, вони приїжджають разом із своїми колишніми традиціями, які не втрачені. Наприклад, у них зберігся звичай викачувати крашанками землю на цвинтарях, навколо могилок, і, таким чином, христосуватися, вітатися з померлими. Коли це “магічне дійство” відбувається на обпеченій радіацією землі, дає відчуття, що вона оживає.

Я вважаю, що всіма нашими звичаями треба цікавитися, розвивати і пишатися ними. А що стосується нових звичаїв — шоколадних зайців, чи кроликів — нехай це буде. Ми йдемо в Європу, ми єднаємося зі світом. Просто дуже важливо, знаходячи щось нове, захоплюючись новим, не відмовлятися від нашого давнього, того, що становить основу нашої культури і основу нашого коріння. Це напряму стосується молодих українців – цікавлячись новим, не забувати про своє коріння.

– Де збереглися найбільше старовинні звичаї і які регіони найбільше їх дотримуються?

От якраз з’ясувати, де найбільше сильні українські традиції, які дійшли до наших днів — саме це завдання ми ставили перед собою у проекті “Культ предків”. Як ви знаєте, цей проект вийшов у день запуску “Прямого” каналу — на День Незалежності. А згодом за підсумками цього проекту була видана книга “Культ предків”. У цій роботі ми ставили собі за завдання знайти старовинні українські традиції, які дійшли до наших днів і розповісти про ті регіони, які найкраще їх зберігають. Я вам скажу чесно, я була здивована: давні традиції збережені практично по всіх регіонах України. І ви будете здивовані також тим, що навіть на Луганщині, взагалі Східній Україні, але й у Центральній та Південній частині країни, де багато хто стереотипно вважає, що у нас там майже нічого українського не збережено, і я вас “розчарую”, що насправді там українських традицій дуже багато.

– Неймовірно. Так які ж особливі традиції на Луганщині?

Тут можна згадати не лише їхні великодні звичаї. Ми були на Луганщині на Вознесіння (40 день по Воскресінню Христовому – ред.). У селі Можняківка — 10 км від кордону з Росією, неподалік від лінії фронту (на той момент) – до цього часу збереглася давня українська традиція. На Вознесіння там печуть “драбинки” з тіста. Бо в цей час Бог нібито підноситься на небо, і щоб йому в цьому допомогти, печуть такі “драбинки”. Такий милий, наївний народний звичай. Ці “драбинки” – поминальний звичай — їх роздають дітям за поману померлих родичів, і також несуть на цвинтар. А ми понесли “драбинки”, спечені господарями, до яких ми їздили в гості, на єдину на Луганщині могилу січових стрільців, які загинули в тих краях за Україну в 1918 році. Який в нас зараз рік? 2018! Тобто рівно 100 років тому люди загинули за Україну тут, на Луганщині. І в цьому селі, хоч і були сепаратисти, але люди самі їх прогнали. Тобто ті місця, де є народні звичаї, в тих місцях сепаратизму бути не може.

Для прикладу ще можу пригадати, як на старий Новий рік ми їздили на Миколаївщину — Південь України, де збережений дивовижний звичай. Ось ми знаємо про Маланку на Буковині, і чесно кажучи, це свято вже перетворилося на трохи “попсове”. А ось на Миколаївщині я побачила таку Маланку (а я сама родом з Буковини), яка дає це відчуття справжньості цього древнього свята. Там цей звичай називається інакше – “цигани” або “водіння циган”. І усе село задіяне у святкуванні цього дня. Є кілька перевдягених пар у “циган”, є головні управляючі цим дійством — дід з козою, щедрівніки — менші хлопчики та дівчатка, є Василі з Маланками, які ходять селом. І все село дзвенить піснями. На стіл в цей час подають традиційні для цього регіону квашені кавуни, і ставлять поряд із кутею, різні ковбаси, яких не подають, скажімо, в Карпатах чи Поліссі. Тобто є своя традиція святкування. А нам здається, що на Півдні -ніяких традицій, характерних для українців, немає.

– Традиції яких країн переплелися з нашими звичаями і “живуть” нині в українських регіонах?

Україна — мультинаціональна країна. І є можливості для розвитку різних культур. Я знімала ремесла та традиції, скажімо, болгарів, вірменів, кримських татар. Свого часу у Криму я багато дізнвалася й про різні їх ремесла. На жаль, тепер вже неможливо продовжувати знімати про них.

Традиції інших народів в Україні дуже непогано збережені. І вони також дуже цікаві. Інколи складається враження, що вони – це своєрідний симбіоз. Так, на Одещині ми знімали, зокрема, такий приклад. Гагаузи проводять православний Курбан Байрам. Але це ж мусульманське свято. Тобто, будучи православними, але маючи мусульманську східну складову в своєму етносі, вони проводять таке унікальне свято, якого, мабуть, ніде в такому вираженні немає в світі. Так, вони різали барана біля церкви і проводили таким чином Курбан Байрам.

– Говорячи про різноманітність наших звичаїв святкування Великодня, чи можемо ми говорити про відголоски у наших традиціях?

Звичайно. І відголоски язичництва прослідковуються не тільки у святкуванні Великодня. Наш давній язичницький культ предків простежується у багатьох наших святах. Наприклад, на Трійцю, чому ми прикрашаємо наші домівки зеленим гіллям, тому що за давньою традицією, саме у цих гілках ховаються душі померлих родичів. Це той час, коли відкривається небо і вони приходять на землю, за давнім віруванням, вони в ньому ховаються.

Так, на Поліссі (Північ України) до цього часу зберігся дивовижний звичай на Дмитра (це Дмитрівська поминальна, Батьківська субота, ще так звана Вселеньська субота) проводять “Дмитрівські діди”. По всій Україні в цей час панахидки несуть до померлих родичів. Але там, на Поліссі, проводять спеціальною вечерю, перед якою випікають хліб, і дістаючи з печі гарячим, розламують. І вважається, що цією парою з хліба годуються душі померлих родичів. Ось такі давні вірування, можливо,  певною мірою язичницькі. Але хто суддя, власне кажучи? Хто скаже, що це саме язичництво?

Вже за тисячу років воно все поєдналося, переплавилося, утворило такий симбіоз, який власне і називається українськими звичаями. І тому розділяти це, мабуть, не дуже правильно. Бо це призводить до втрати звичаїв. І з цим, на превеликий жаль, я стикалася. Часто священики не розуміють цих народних звичаїв, не дуже їх підтримують, бо бояться, що вони язичницькі. Вони беруть лише християнську складову. Але нічого ж поганого немає у поминанні тих, кого з нами немає, у цьому збереженні пам’яті роду. Тим більше зараз у наш час, коли стільки людей гине на Сході України, пам’ятати тих, хто відійшов, нести цю пам’ять, особливо важливо, мені здається.

Гуцульські бесаги. Традиційна паска, викладена зверху. А в бесагах – вкладений старовинний дерев’явий куфіль з ковбасами, бужениною, салом, сиром, варенними яйцями та коренями хрону. Це традиційний набір до освячення

– А яких родинних традицій у святкуванні Великодня дотримуєтеся Ви? 

Звичайно, що підготовка до Великодня займає певний час — це не робиться за один день. Якщо брати саму підготовку вже безпосередньо до свята, то, мабуть, вона стартує з Чистого четверга. У цей день ми прибирали помешкання. Але найголовніше: в четвер напекли пасок. Бо в Страсну п’ятницю вважається, що це не робиться. Можна робити це в суботу, але цього тижня цього року на суботу перед Великоднем припадає Благовіщення. Це велике свято, в яке, за народною традицією, нічого не роблять. Навіть говорили, що “на Благовіщення дівка не чеше косу, птиця гнізда не в’є”. Тобто треба буде встигнути все зробити у Чистий четвер. Плюс до того, потрібно встигнути до церкви на Страсні Євангелії, які я дуже люблю.

Ми обов’язково печемо паски разом із мамою, іноді печу сама. Також залучаю до цього свою дочку, яка вже досить доросла — їй вже 17 років. Вона всі ці роки допомагає мені пекти, допомагає вимішувати тісто. А тісто на паску, ви ж знаєте, досить жирне та важке, його треба вимішувати довго. Так що всі руки знадобляться, ніхто не буде зайвим.

У день випікання, треба, щоб у домі була тиша: щоб ніхто не грюкав, щоб не було сварок. Ну і поки самі паски печуться є такі певні проміжки часу, коли вони паски вже у духовці, то тоді вже є час для того, аби зробити писанки. Як уміємо, як виходить, я не є художником. Я робила раніше майстер-класи разом із писанкарями, і чогось таки навчилася. Але я не можу сказати, що в мене якісь виняткові здібності до писанкарства. Такі, як у всіх. Найголовніше, щоб власними руками підготуватися до свята. Тоді свято відчувається і смакує інакше, коли зроблене все своїми руками, ніж коли це куплені речі.

Хочу підкреслити, що, якщо немає у вас своїх сімейних традицій у святкуванні Великодня, то ніхто не заважає її започаткувати чи відродити, якщо вона була втрачена. І почати це все робити із власними дітьми, внуками, друзями.

Рецепт паски у мене від мами (вона з Буковини), а вона отримала його від бабусі. Паска печеться обов’язково з домашніх яєць, відповідно, вона виходить насиченного жовтого кольору. І ось тут хочу зазначити, що ми ніколи не прикрашаємо паски білком. Оці білі “голови”, до речі, в пасках — це мода останніх десятиліть. Раніше такого не робили. Оскільки пекли в печах, щоб було з тим білком? Від нього б нічого білого не залишилося. Він би обвуглився.

Давня форма паски — це якраз те, що ми досліджували в “Культі предків“. Так ось форма викладалася спочатку з тіста, дуже часто це були “коси”, з них також викладалися “хрести”. На карпатську паску викладали “зозульки”, на Полтавщині були “пташечки”, “качечки”. Сама стилістика декору пасхального на пасках була дуже символічна і мала певне значення.

До речі, на Буковині взагалі два види хліба печуть. Як і в Карпатах. На Буковині називали пасками більш такий прісний хліб, по тісту схожий на калач, але інакше викладений “косами”. А оця солодка паска — це називали “бабка”.

Хочу додати, що ми у нашій сім’ї відразу напікаємо наперед багато пасок, щоб вистачало й на Поминальну неділю. Окремо не печемо.

Задумайтеся, паска — це хліб. Ми з ним споживаємо ковбаси. Логічніше, коли ми розговіємося, споживати це з прісним хлібом — калачем. А солодкі паски — це вже, як на додачу. Ці традиції випікання, звичайно, по регіонах відрізняються.

Великодні смаколики

Я дуже люблю ходити на Всеношну і вночі освячувати паски. Для мене наче і паска не паска, якщо вночі не вистояти. Так, це не просто, не легко, але відчуття дива, Воскресіння, настає саме тоді. Причому я працюю по вихідних, і цього року буде непросто. Адже між робочими суботою та неділею я піду на Всеношну службу.

Всенічна пасхальна служба у селі Криворівня у Карпатах

Освячення великодніх кошиків у селі Криворівня у Карпатах

Після того, як посвятимо паски, приходимо зранку додому, та можна розговітися. Мені розповіли у Карпатах, як краще за все це робити. У них заведено починати розговіння з хрону. Чому? Він бактерицидний і дуже добре запускає шлунок після суворого посту. Недарма на Східній Україні, на Полтавщині, оці буряки з хроном часто беруть навіть до кошиків, щоб посвятити. Тобто такі “перегуки” між Карпатами та Полтавщиною.

До нашого кошика, який приносимо святити до церки, ніколи спиртного не беру. Я не думаю, що у великодньому кошику місце горілці. Врешті решт, це – урочиста та особлива їжа. Це не якесь банальне святкування чи просте застілля. Один раз, мені здається, можна дотриматися якогось особливого обрядову. Тим більше, що найголовніше у цьому – це відзначення Великодня, настання цього Воскресіння і святкування його разом усім народом.

Моя бабуся, коли пакувала кошика – така традиція є і у Карпатах, і на Буковині, – то викладала все одне до одного, щоб все лежало одне біля одного, щоб ніде нічого не бовталося. Для мене було здивуванням в період, коли в Києві тільки но почали масово ходити святити (після радянської влади – ред.), що люди буває викладають із кошиків поруч. Тому що на Західній Україні так не роблять.

Хочу також зазначити, що у Карпатах, до речі, не традиційний кошик використовувався для великодньої їжі. Там були бесаги. Це – подвійна торбина, зроблена із дуже цупкої тканини, в одну вкладали паску, в іншу – ковбаси та інше. Чому? Бо в Карпатах їхали чоловіки кіньми, і кошик на коні пристосовувати було незручно. Мені розказували, що донедавна у Карпатах зберігався звичай: коли посвятять паски, то чоловіки брали рушницю і стріляли у повітря. А після того сідали на коня. І було повір’я таке: який господар першим до хати дістанеться після цього, то тому як ніби буде краще вестися господарство. Були навіть такі господарі, які гнали коня щодуху і поки доїжджали до своєї домівки, то вся великодня їжа перемішувалася, щось і вилітало назовні. Але вони були щасливі тим, що були першими, і що тепер їхнє господарство буде вестися легше. 

А ще у Карпатах є прекрасна традиція: три дні після Великодня кожен охочий може дзвонити у церковні дзвони.

 Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.