Ніколи не здаватися: історія бранця Кремля моряка Володимира Терещенка

Це історія Володимира Терещенка – військовополоненого моряка, одного з 24 захоплених військами Російської Федерації біля Керченської протоки 25 листопада 2018 року. У спецпроекті “Прямого” його друзі та родичі розповіли історію хлопця, щоб кожен українець знав, який шлях пройшов один із українських героїв.

“Сиджу в камері з хлопцем хорошим. Знайшли спільну мову”. Ну, тут – “всіх люблю”, “передаю” … Єдине, що мені сподобалося, як нас бабуся вчила, його слова – “ніколи не здаватися”, – розповіла Олена Терещенко, мама військовополоненого моряка Володимира Терещенка.

В цьому листі ще багато особистого. Мама 24-річного старшого матроса буксира “Яни Капу” Володимира Терещенка ці слова лишає тільки собі. Але головне вона вже промовила: її син хай за тисячі кілометрів від неї у полоні, але вже зробив свій вибір – ніколи не здаватись. Це вже вдруге у житті ось так підло доля змусила сина Олени, Володимира, зіграти в морський бій з ворогом. Вперше ще у 14-у Володимир був змушений покинути тоді ще рідний наш, а нині вкрадений Крим.

“Прослужив там рік. Потім же ж почалися “зелені чоловічки”, це все. Сяк-так з горем навпіл забрали його сюди. Він побув тут, по-моєму, десь місяць вдома, а потім знову запропонували далі йти служити. Він із задоволенням пішов. Він замкнувся в собі після цього Криму. Він і так був неговіркий, такий потайний хлопець, а тут взагалі замкнувся в собі”, – додала Олена Терещенко.

Закрився, бо на власні очі бачив, як падали українські та на їхньому місці піднімалися російські прапори, як вчорашні друзі переходили на бік окупанта, як честь та совість за гроші міняли кольори. Та, на щастя, навіть ті чорні дні не змогли вкрасти у хлопця мрію ходити морем.

“О, він ще з дитинства мріяв. У нього весь час кораблики, море. Для нього це була, як би, його стихія”, – сказала Олена Терещенко.

Хоча в дитинстві ніхто б і подумати не міг, що по-юнацьки худий, невисокого зросту скромний хлопець все життя пов’яже з флотом, і що про його честь перш за все буде говорити не форма військового, а вчинки, здатні вразити навіть ворога.

“А в школу ходив, маленький був ростом. “Бабуся, я виросту чи ні?” “Виростеш”. І так він засмучений, маленький, худенький. А потім якось різко піднявся”, – розповіла Юлія Козлова, бабуся військовополоненого моряка.

“Прийняла клас п’ятий, де навчався Володимир ось таким малесеньким, худесеньким, білесеньким, дуже спокійним, урівноваженою дитиною”, – розповіла класний керівник військовополоненого моряка Ольга Костенко.

Тепер цей колись дитячий спокій та урівноваженість буквально рятують вже дорослого Володимира за гратами. Адже слідчі ФСБ та прокурори тільки і чекають, коли моряк дасть слабину та піде на змову. А він, наче іронізуючи над ними, просто у тюремній камері вибрив собі герб на голові, а співкамерника вчить своїй рідній українській. Тільки здоров’я моряка підводить – у Володимира почали боліти зуби.

“З двох метрів стоматолог подивився зуби. Що можна побачити – я не знаю. Напевно, бояться підходити до нього”, – сказала Олена Терещенко.

Хлопця довгі місяці спеціально тримали у старому корпусі Лефортівської в’язниці, у страшному холоді та нелюдських умовах. Та навіть за таких тяжких обставин на рідких зустрічах із адвокатами Володимир на долю не жаліється. Адже всім серцем вірить, що холод чужої камери вже скоро зміниться на тепло рідних та близьких, і що особисто зможе зустрітися із тими, для кого він, такий ще юний, але вже герой.

“Близько 20 листів написали діти. Писали всі побажання, хто хотів. Єдина справа в тому, що ми запропонували дітям, хто бажає, пишуть українською, рідною мовою. А розуміючи, що він знаходиться на території Росії, то запропонували дітям написати і російською мовою. Будемо надіятись, що, можливо, хоча б листи, які написані російською мовою дійдуть до Володимира”, – розповіла директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 села Жеребкове Світлана Мулик.

“Я висловлюю йому підтримку, щоб вертався додому. Ми його тут всі чекаємо. І моряки своїх не кидають”, – сказав однокласник Володимира Терещенка Євген Криворученко.

А вдома, ще довго не випускаючи з рук Володимирів лист, його чекають дві головні жінки, серця яких вже кілька місяців поділені рівно навпіл. Одна – це мама. А другу Володимир кличе Юлею, аби та навіть із сивиною почувалася вічно молодою.

“Спочатку він говорив на мене “Юля”, років до восьми-дев’яти. Ну і добре, буде Юля. А потім сусіди: “Ну як ти бабусю?” “Нехай говорить, йому так подобається”. А потім вже – “бабуля-бабуля”, – розповіла бабуся моряка Юлія Козлова.

“Єдине, що у мене в житті є, сама така радість, – це мій син. Плачу”, – додала Олена Терещенко.

Ніколи не здаватися – так вчила Володимира Терещенка, 24-річного старшого матроса буксиру “Яни Капу”, колись бабуся. Так, тепер кожної ночі чекаючи на повернення онука, вона повторює і собі. І мріє про єдине – встигнути ще бодай раз обняти його.

“Чекаю. Чи не помру, поки не дочекаюся”, – сказала Юлія Козлова.

Нагадаємо, у спецпроекті “Прямого” батько та мати нареченої Сергія Чуліби розповіли історію моряка, щоб кожен українець знав, який шлях пройшов один із українських героїв.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.