Пережити смерть: рецензія на “Маус” Арта Шпіґельмана

“Маус” Арта Шпіґельмана виходив шматками протягом 11 років, з 1980 по 1991 рік. Піднята там тема Голокосту тоді була в певному плані новаторством. Адже ще не існувало ні “Списку Шиндлера”, ні “Хлопчика в смугастій піжамі”. “Маус” став першою спробою проговорити про найогидніші злочини, використовуючи попкультурну мову. Саме тому, ця робота досі є одним з “класичних” творів на тему злочинів нацизму.

Тепер герої Шпіґельмана заговорили українською.

Графічний роман на майже 300 сторінок — це історія батька автора коміксу Владека Шпіґельмана про його досвід Голокосту. Книжка поділяється на дві частини: життя в єврейських гетто і перебування в Аушвіці, а також дві сюжетні лінії — власне історію життя Владека Шпіґельмана в роки війни та конфлікт між батьком та сином, який відбувається тут і зараз. Окремий великий реверанс хочеться зробити перекладачці “Мауса” Ярославі Стріхі. Адаптуючи специфічну мову польського єврея з Квінсу до української, вона вклала в уста героя ту особливу мову, якою розмовляли мій дід та сусідні діди в моєму дитинстві. Тому, якщо в перших кількох реченнях здається, ніби просто прогледів коректор, то потім втягуєшся в це мовлення і вже не уявляєш чи могло бути написано інакше.

Створюючи мальопис, Шпіґельман використовує езопову мову, “перетворюючи” усіх нацистів на котів, усіх поляків на свиней, а всіх євреїв на мишей. Застосувавши зооморфні образи, Шпіґельман, по-перше робить масу пасхалок. Зокрема, нацисти у своїй пропаганді постійно порівнювали євреїв з щурами чи мишами. Головний хейт розгортався навколо образу Міккі-Мауса, якого гебелісівська пропаганда вважала втіленням американського сіонізму. Щодо слов’янських народів нацисти теж були не дуже реверансові, зокрема порівнюючи зі свиньми, власне, тому й такий образ дістався польському народові.

Інше, що вдається зробити Шпіґельману, застосувавши тваринні образи — це узагальнити індивідуальний досвід власного батька. Скільки було таких історій, як у Владека Шпіґельмана — без жодного применшення мільйони. Саме тому всі персонажі у графічному романі схожі — різниця лише в расах. Не важливо твоє соціальне походження, релігія, ідеологія чи кулінарні смаки — твоя доля визначається лише твоєю національністю.

Маючи значний досвід роботи в американських виданнях, автор використовує стиль американської карикатури. Чорно-біла палітра та “газетярська” промальовка надає мальопису атмосфери документальності, ніби ця історія зійшла до нас з брошур Червоного Хреста чи фронтових передовиць.

Історія життя Владека Шпіґельмана — це історія пересічного єврея, який пережив Голокост, і від цього вона незручна усім. Нацистам, які розбивали голови немовлят об стіни. Полякам, які убивали євреїв, що повертались додому з концтаборів. Самим євреям, які не люблять згадувати про юденполіцай в гетто, коли євреї заганяли інших євреїв в концтабори.

Історія життя в гетто та концтаборах дуже добре змальовує те, що пізніше Ханна Арендт назве “банальністю зла”. Коли людина, перебуваючи в механізмах тоталітарного режиму, виконує закони, навіть, якщо вони суперечать самій природі людського життя. Це і нацисти, які відправляють в газові камери тисячі людей щодня, зводячи цю роботу до механічності, з одного боку. Так і співробітники єврейського самоврядування, які відправляли євреїв в табори задля того, щоб показати свою вірність Райху, з іншого.

Розкриваючи життя власного батька в 1939-1945 роки, Шпіґельман паралельно вводить історію останніх років життя батька, коли він, власне, переповідає свій досвід Голокосту. Ця друга сюжетна лінія робить “Маус” – не просто однією з історій про Голокост, а саме історією про травму Голокосту. Сам Шпіґельман говорить про свого батька, що він себе поводить, як “стереотипний єврей-скнара” і задається питанням “чи дійсно Владек Шпіґельман не помер в Аушвіці?”. Старий Шпіґельман попри небідне фінансове становище живе неймовірно скупо, настільки скупо, що навіть його близькі не можуть з цим миритись. Він зносить додому різне сміття, як от старі брошури чи телефонний дріт. Він не викидає їжу і готовий сваритись з менеджером супермаркету, що повернути почату коробку пластівців. А ще постійно очікує, що в нього відберуть гроші. Переживши жахи життя в єврейських гетто та концтаборах, старий Шпіґельман так і не зміг до кінця позбавитись “табірних звичок”, коли треба “про запас” тримати кілька скоринок хліба, бо в будь-який момент вони можуть врятувати життя, або що більше не треба ховати золотий годинник в баночці з гуталіном, щоб його не знайшли табірні вертухаї.

В цьому, власне, і полягає геніальність “Мауса”, який зумів в собі поєднати з одного боку свідчення про Голокост, а з іншого нагадати про травму Голокосту, яка лишалась у дітях та внуках тих, кому пощастило не загинути в табірних крематоріях. При цьому він використав попкультурну мову, але не втратив балансу у розповіді про жахи нацизму.

Голокост — це однозначно, один з найгірших злочинів проти людства та людяності. Тема Голокосту знайшла своє відображення у численних документальних, художніх, мистецьких та політичних проєктах. В певний час зусиллями світової єврейської громади про Голокост говорили усі. Саме тому, зараз будь-яка спроба заперечити Голокост — це маргінальність, яка не має права голосу. Це найкращий прояв того, що нацизм, як ідеологія, був знищений в XX столітті, а ті його поодинокі послідовники стали маргіналами, які цікаві лише органам охорони правопорядку. В українців є своя історія огидних злочинів проти людства і людяності. В 1932-33 роках кривавий молох більшовицького тоталітаризму організував Голодомор. Всі ті жахи, які переживали євреї від Райху, раніше переживали українці — концтабори, марші смерті, масові вбивства, коли для економії набої проламували черепи, і безкінечне штучне виморювання голодом. Травма Голодомору — це одна з найбільших травм українського народу. Травма, яка досі до кінця не проговорена. Травма, яку досі намагаються маскувати. Травма, яка очікує ще на своє міжнародне звучання. Саме ось спроба передати травму поп-культурною мовою матиме шанс, щоб про Голодомор почув увесь світ. Україна потребує свого “Мауса”. Про свій біль і травму, який зможе переконати людину у будь-якій точці світу, що заперечувати Голодомор чи підтримувати Сталіна — це такий же маргінес, як заперечувати Голокост чи підтримувати Гітлера. Український графічний роман про Голодомор може стати один з ключових аргументом у світовому визнанні, що Гітлер дорівнює Сталін, а нацизм дорівнює більшовизм.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.