Під страхом смерті: як українці рятували євреїв від Голокосту

Костянтин і Ольга Омельченки познайомилися в одному з київських фотоательє, де разом працювали. У 1938 році побралися. Через рік народилася донька Олена. У 1940 році вони отримали ділянку для будівництва власного житла в новому районі Києва. На початку літа 1941 р. в’їхали у ще недобудований дім неподалік вулиці Козачої. Навколо стояли такі самі недобудови та господарські споруди. Наприкінці вересня 1941-го в одній з них, біля дому Омельченків, з’явилися жителі – дві жінки з двома дітьми.

Це була Етель Опенгейм зі своїми матір’ю, 4-річним сином та 2-місячною донькою. До окупації Києва Етель працювала кондуктором тролейбуса. Її чоловік Ісак був слюсарем трамвайного парку. У липні 1941 Ісака мобілізували до Червоної армії, а родина залишилася в місті. 29 вересня за наказом окупаційної влади Опенгейми, як й інші євреї Києва, пішли до збірного пункту на розі вулиць Дегтярівська та Мельникова (зараз – Юрія Іллєнка). Уже на підході Етель запідозрила: щось не так – і почала з рідними вибиратися з натовпу. Але загубила старшого 13-річного сина Мирона. До ночі вони чекали на нього, ховаючись поблизу свого будинку. А втративши надію, що Мирон повернеться, пішли шукати прихистку на околицю Києва, де їх ніхто не знав.

У єврейської родини не було жодних засобів до існування. Етель довірилася Омельченкам, а ті взяли її з матір’ю і дітьми під свою опіку. Вони ділилися з єврейською родиною їжею та одягом. Костянтин змайстрував для них меблі та полагодив у хаті піч. Захищав євреїв від шантажу сусіда-пияка. Завдяки підтримці Омельченків єврейська родина пережила нацистську окупацію Києва. 5 червня 2000 року Яд Вашем посмертно надав Ользі та Костянтину звання праведників народів світу.

Ісак Опенгейм також пережив Другу світову, пройшовши полон. Радянська влада вважала його неблагонадійним, тож повернутися до Києва Ісаку не дозволили. Під наглядом він жив і працював у Львові. Був переконаний, що родина загинула в Бабиному Яру, й лише 1947-го дізнався, що всі, крім Мирона, вціліли.

На початку 1920-х років Василь та Марія Андрієвські були заможним селянським подружжям. Вони жили в селі Троща, мали землю та кузню. Під час голоду 1921-1923 років подружжя на рік прихистило двох хлопчиків-жебраків, урятувавши від голодної смерті.

Згодом до них самих прийшла біда. Андрієвські були серед тих селян, кого радянська влада оголосила куркулями та позбавила їхніх господарств. Проте вони лишилися жити в своєму селі й зберегли добре серце.

Коли наприкінці 1941 – початку 1942 в окупованій нацистами Трощі почалися облави та розстріли євреїв, Андрієвські сховали в себе родину місцевого коваля Фроїма Чмелика. Попри те, що в самих було четверо дітей та двоє племінників, яким у разі викриття сховку євреїв також загрожувала б смертна кара.

Упродовж 30 місяців восьмеро українців та п’ятеро євреїв ділили незгоди воєнного часу. Фроїм, його дружина Рахиль, двоє синів і сестра більшість часу були змушені ховатися в погребі. А на плечі Андрієвських лягла турбота про харчі для 13 людей. Старші діти Василя й Марії допомагали по господарству. А молодші стежили, хто наближається до хати. Найстарша донька Фаїна забезпечувала всіх ліками. Вона пішки долала 60 км до Вінниці, щоб продати там якісь речі й купити медикаменти.

З приходом Червоної армії Фроїма Чмелика призвали на фронт. Він загинув 25 січня 1945 на території Польщі. Його родина вижила. Вони емігрували до Ізраїлю. Зв’язок між нащадками Андрієвських та Чмеликів відновився у 2000-х. А 2006 року Яд Вашем визнав Василя та Марію праведниками народів світу.

Після порятунку єврейської сім’ї Андрієвські знову прихистили чужих дітей під час голоду 1946-1947 років. Іван і Катерина Шпачинські втратили батька, а їхня мати була на заробітках. Два роки вони прожили у Василя та Марії, поки матір забрала їх до себе.