“Потрібно створити для росіян такі умови, щоб їм стало нестерпно боляче”: Роман Костенко

Росія продовжує домінувати на полі бою, зберігає ініціативу і висуває нам ультиматуми. У її риториці немає прагнення до миру. Росія намагається тероризувати наше цивільне населення, щоб спровокувати внутрішню напругу та змусити Україну капітулювати. Єдиним козирем для терору нашого тилу для росіян залишається балістика. Темпи виробництва свідчать, що росіяни здатні вдаватися до масованих обстрілів України не частіше ніж кілька разів на місяць. Про це й не тільки розповідає в інтерв’ю (запис відбувся відразу після великого обстрілу 2 червня) секретар комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки,  полковник СБУ РОМАН КОСТЕНКО.  

Ведуча: Пане Романе, я вас вітаю. Ми планували обговорити анонсовану реформу в Збройних силах та нові правила бронювання, але я сама собі не вибачу, якщо ми не розпочнемо з аналізу останньої звірячої масштабної атаки. Постраждали багато міст: столиця, Дніпро, Запоріжжя. Збито майже всі крилаті ракети, проте з 33 балістичних цілей не всі вдалося перехопити. Ми розуміємо, що це пов’язано з браком спеціальних засобів, зокрема систем Patriot. Крім того, Росія випустила вісім протикорабельних ракет “Циркон”. За даними низки відкритих джерел, російська промисловість продовжує нарощувати їх виробництво. Очевидно, що такі атаки будуть повторюватися. Як у цій ситуації простимулювати наших партнерів надати необхідні засоби ППО? Чи, можливо, ми самі чогось недоробляємо?

Роман Костенко: Це дуже складні питання, але я намагатимусь відповісти на них простіше.

Стосовно ударів по нас: ви праві, ми вже маємо значні успіхи у збитті крилатих ракет. Як правило, ми знищуємо від 90% до 100% ракет типу “Калібр” або Х-101. Для цього в нас є необхідні засоби: старі радянські комплекси ППО (наприклад, С-125 “Печора”), переносні зенітно-ракетні комплекси, а також наші пілоти на літаках F-16, які дуже добре справляються з цим завданням. Тож крилатим ракетам ми можемо ефективно протистояти.

Інший клас — це гіперзвукові протикорабельні ракети “Циркон”. Вони мають величезну швидкість — від 6 до 10 тисяч кілометрів за годину. Вони розроблялися для пусків з кораблів, але Росія пристосувала їх для ударів по наземних цілях, оскільки має проблеми з ефективністю “Калібрів”. Збивати їх надзвичайно складно. Сьогодні, на жаль, вони досягли своїх цілей.

Щодо дронів: Росія постійно збільшує їхню кількість, але ми також знайшли ефективні засоби протидії. Тут працюють чотири основні напрямки. Перший — це армійська авіація (гелікоптери з кулеметами, які за допомогою радарів виявляють і знищують безпілотники). Другий — мобільні вогневі групи. Третій — антидрони (дрони-перехоплювачі), які зараз активно розвивають Сили безпілотних систем та інші підрозділи: вони просто підлітають до “Шахедів” і підривають їх у повітрі. Четвертий, надзвичайно потужний напрямок — це підрозділи радіоелектронної боротьби (РЕБ), які підміняють координати безпілотників і змушують їх летіти в інший бік. Завдяки цьому ми перехоплюємо близько 90% дронів. Росіяни це розуміють, тому намагаються масштабувати атаки, запускаючи по 100, 200 чи 300 безпілотників, аби бодай щось долетіло.

Найскладніший тип озброєння — це балістичні та аеробалістичні ракети, зокрема типу “Іскандер”. Їх практично неможливо перехопити без спеціальних протиракетних систем. Україна сьогодні має найбільший у світі досвід збиття таких цілей за умов обмеженої кількості засобів. Наші підрозділи ППО навчилися працювати надзвичайно економно: там, де за нормативами партнерів потрібно три-чотири ракети, наші бійці умудряються збивати цілі однією-двома ракетами.

Тут діє тактика масштабування, яку ми бачили під час атаки Ірану на Ізраїль. Коли ворог запускає вісім-дев’ять ракет по одній цілі, навіть найсучасніші системи ППО після шостої ракети починають пропускати цілі через перевантаження. Росія робить те саме: вона намагається перевантажити наш повітряний простір крилатими ракетами та дронами, розрядити наше ППО, а потім масовано б’є балістикою. Крім того, наші комплекси розкидані по великій території і не завжди можуть вчасно зреагувати.

Для Росії такі атаки теж дуже дорогі, і вона не встигає швидко відновлювати запаси балістичних ракет. Аналіз уламків свідчить, що вони вже використовують ракети з деталями, виготовленими зовсім нещодавно в Європі або Китаї. Це свідчить про те, що у них також є проблеми з накопиченням резервів, але балістика залишається їхнім єдиним козирем для терору нашого тилу.

Щодо питання про партнерів: нам, безумовно, потрібно більше протиракет для систем Patriot (PAC-3). Проте у наших союзників немає великої кількості цих засобів у резерві. Крім того, значну частину ракет вони змушені передавати на Близький Схід через загрозу з боку Ірану.

Навіть велика кількість протиракет не убезпечить жодну країну на 100%. Якщо ворог бачитиме, що ми успішно збиваємо ракети, він просто нарощуватиме кількість одночасних пусків.

Єдиний перспективний шлях — це налагодження власного виробництва. Хоча президент заявляє про можливість виробництва ракет PAC-3 в Україні, отримати таку ліцензію наразі малореально. Можливо, варто вести переговори про ліцензії на ракети PAC-2 в обмін на наші корисні копалини та надра, угоду щодо яких ми вже підписали. Ну і, звісно, потрібно розробляти власну зброю, хоча це дуже тривалий процес.

Ведуча: Ви дуже дипломатично зазначили, що нам навряд чи дадуть ліцензію на виробництво ракет PAC-3. Але чи не мали ми закласти цю вимогу ще тоді, коли підписували угоди про передачу наших надр і корисних копалин в обмін на гарантії безпеки? Це були б реальні гарантії, адже головним щитом України є Збройні сили. Зараз Володимир Зеленський просить про ці ліцензії, і це правильні речі, але чому цього не зробили раніше? Чи можна зараз якось “переграти” цю ситуацію і домовитися про конкретику?

Роман Костенко: Абсолютно згоден. Я був одним із тих, хто не підтримував цю угоду саме через відсутність конкретики. Я від початку наполягав на тому, що не можна віддавати ресурси під розмиті обіцянки. Мало бути чітко прописано: в обмін на підписання цієї угоди ми отримуємо конкретні оборонні технології та озброєння.

Зараз ми бачимо, що американці та європейці все ж ідуть на певні домовленості. Німеччина заявляє про готовність виготовляти ракети типу PAC-2. Технології PAC-3 американці тримають як свій головний козир, хоча Польща вже заявляє, що США передадуть їй технології виробництва таких ракет. Оскільки Польща є нашим важливим партнером, у перспективі це може стати для нас можливістю отримувати подібні засоби від сусідів.

Ведуча: З поляками зараз дійсно непроста дипломатична ситуація, виникають певні суперечки на історичному ґрунті. Деякі польські політики навіть закликають блокувати шлях України до ЄС або припинити фінансування Starlink. Сподіваюся, наша дипломатія зможе врегулювати цей конфлікт. Але я хочу поставити вам інше важливе запитання. Чи справді Росія має технічну можливість так швидко відновити запаси та підготувати новий масований обстріл? Чи це просто нагнітання паніки в інформаційному просторі?

Роман Костенко: Можливість завдати нового швидкого удару у них, безумовно, є. Проте я дуже сумніваюся, що це буде атака аналогічного масштабу. Для організації обстрілу, де використовується понад 100 ракет, зокрема 30–40 балістичних, противнику потрібен час на підготовку та відновлення резервів.

Звичайні крилаті ракети не дають їм бажаного ефекту, оскільки ми їх успішно збиваємо. Тому, за моїми прогнозами, такі масштабні комбіновані атаки вони спроможні проводити не частіше ніж кілька разів на місяць.

Зараз росіяни намагаються тероризувати наше цивільне населення, щоб спровокувати внутрішню напругу та змусити Україну капітулювати. Ми бачимо заяву Пєскова, що Зеленський може закінчити війну “хоч сьогодні”, якщо виведе українські війська з територій, які Росія вже внесла до своєї конституції. Це відверта брехня та маніпуляція.

Навіть якщо уявити такий розвиток подій, Росія не зупиниться. Для неї це буде лише новий плацдарм для подальшого наступу та повного підпорядкування України. Будь-які поступки агресору лише відтермінують нову війну, і це підтверджує історія. Тож удари по нашому тилу — це чистий тероризм із метою зламати наш опір.

Ведуча: Які сценарії розвитку подій на фронті очікують нас цього літа? Зараз ширяться різні прогнози: одні кажуть, що гаряча фаза війни може завершитися до 3 листопада — до виборів у США, інші цитують очільника ГУР Кирила Буданова, який заявив, що президент доручив закінчити війну якомога швидше — фактично до наступної зими. Наскільки логічними та реалістичними є такі заяви й терміни? Чи не шкодять вони суспільству, даючи марні надії?

Роман Костенко: Коли я чую подібні заяви, то теж запитую себе: навіщо їх озвучують?

Насправді про завершення війни до зими або осені говорив не Кирило Буданов, а сам президент та представники його офісу. Часто такі інформаційні вкиди з’являються тоді, коли владі потрібно відвернути увагу суспільства від якихось внутрішніх проблем або корупційних скандалів.

Спочатку запускають наратив про те, що скоро буде мир, потім Михайло Подоляк починає говорити про вибори. Проте люди вже не реагують на це, тому що розуміють: це лише інструменти маніпуляції.

Що взагалі означає формулювання “президент доручив закінчити війну”? Для мене як для військового це звучить дивно.

Ми воюємо до перемоги. Перемога — це розгромити 700-тисячне угруповання противника на полі бою і вийти на кордони 1991 року. Інший варіант — зупинити ворога по лінії фронту. Третій — віддати території. Четвертий — дипломатичні домовленості.

Проте реальних переговорів ми не бачимо. Ті спроби, які відбувалися за участю різних фігур, завершилися нічим: Росія як била по нас, так і продовжує бити, причому ще сильніше.

Владі потрібно чесно говорити з людьми про реальні умови. Росія продовжує домінувати на полі бою, зберігає ініціативу і висуває нам ультиматуми. У її риториці немає прагнення до миру.

А ми продовжуємо розповідати суспільству, що війна закінчиться завтра. Це почалося ще з новорічного виступу президента про “останню милю”. Проте ті, хто бачить реальну ситуацію на фронті та працює на стратегічному рівні, розуміють: щоб закінчити війну на наших умовах, потрібно дуже багато працювати.

Потрібно створити для росіян такі умови, щоб їм стало нестерпно боляче. Робити голослівні заяви без реального підґрунтя — безвідповідально.

Ведуча: Абсолютно згодна. Усі ці кулуарні розмови про переговори без участі самої Росії, яка лише висуває ультиматуми, виглядають нереалістично. Повернімося до літньої кампанії. Чого нам чекати на фронті найближчими місяцями? Чи буде це відносне затишшя чи, навпаки, надпотужна активізація бойових дій? І як ви оцінюєте загрозу прихованої мобілізації в РФ та їхнього можливого великого наступу восени, про що активно пишуть російські пропагандистські ресурси? Окресліть, будь ласка, можливі сценарії розвитку подій.

Роман Костенко: Я вважаю, що до осені характер бойових дій суттєво не зміниться. Ситуація на фронті залишається складною, але просування ворога практично зупинено. Те, що Росія, маючи на нашій території понад 700 тисяч військових та заявляючи про свою геополітичну велич, місяцями б’ється за умовну Костянтинівку чи Малу Токмачку, — це виключно заслуга надважкої щоденної праці наших Сил оборони.

При цьому росіяни несуть колосальні втрати, які значно перевищують показники минулого року.

Щодо мобілізації в РФ: Путін наразі уникає оголошення відкритої масової мобілізації, оскільки побоюється реакції суспільства перед вересневими виборами. Попри звичну покірність, росіяни відчувають погіршення економічної ситуації, обмеження інтернету, проблеми з Telegram та наслідки ударів наших далекобійних дронів по їхній нафтопереробній галузі.

Усе це породжує приховане невдоволення, яке може проявитися навіть під час голосування. Тому до осені вони намагатимуться діяти тими силами, які вже перебувають на фронті.

Після вересневих виборів питання мобілізації в Росії може постати значно гостріше. Проте навіть якщо її буде оголошено, мобілізовані зможуть потрапити на фронт щонайменше через два-три місяці, тобто вже взимку, а це несприятливий період для масштабних наступальних операцій.

Якщо ми зі свого боку збережемо темпи комплектування військ, забезпечимо підрозділи озброєнням і будемо ефективно використовувати допомогу партнерів, у нас є всі шанси завершити цей рік у тактичному плані краще, ніж попередній.

Для цього потрібна правильна координація на всіх рівнях — від Верховного Головнокомандувача до командира взводу.

Ведуча: Як останній аргумент, чи може Путін використати тактичну ядерну зброю? І якщо наважиться, то куди може бути спрямований цей удар?

Роман Костенко: Це дуже складне питання, яке значною мірою залежить від психологічного стану однієї конкретної людини.

Якщо тактичну ядерну зброю і буде використано, то передусім як політичний жест для залякування світу — демонстрація того, що в Кремлі перебуває абсолютно неконтрольований керівник, готовий піти на будь-які кроки.

Одиничними ударами тактичної ядерної зброї перемогти Україну неможливо. Для цього знадобилося б її масоване застосування.

З військової точки зору наслідки використання навіть найменших зарядів, наприклад артилерійського снаряда калібру 152 мм із ядерною бойовою частиною, є локальними. Ураження або радіоактивне зараження охопить площу приблизно від 5×5 до 10×20 кілометрів.

У масштабах нашої лінії фронту, яка становить понад 800 кілометрів, це не матиме стратегічного впливу на перебіг бойових дій.

Чи піде він на це, якщо російська армія зазнаватиме нищівних поразок? Повністю виключати такий сценарій я не можу. Хоча Путін, безумовно, має жорсткі застереження і від США, і від Китаю.

Проблема полягає в тому, що світова система безпеки сьогодні значною мірою зруйнована. Дії Росії, Ірану, Китаю та заяви окремих західних політиків суттєво знизили поріг допустимості розмов про можливе застосування ядерної зброї.

Саме тому ми зобов’язані враховувати цей сценарій під час планування власної оборони.

Ведуча: Нещодавно Путін заявив, що на Вірменію може чекати “український сценарій”, якщо вона обере шлях євроінтеграції. Як ви вважаєте, чи має Росія достатньо ресурсів для відкриття другого фронту проти Вірменії? Чи це чергові залякування?

Роман Костенко: Мені здається, що Путін сам не до кінця розуміє реальний стан своїх ресурсів. Йому роками розповідали історії про велич російської армії, і він у це повірив.

Насправді він застряг у чотирьох областях України, які досі не здатний повністю окупувати, але водночас примудряється погрожувати країнам Балтії та тиснути на Білорусь.

Погрози Вірменії — це спроба утримати її у сфері власного впливу. Проте вірмени вже побачили, що сучасна Росія є колосом на глиняних ногах, який не здатний захистити своїх партнерів і легко зраджує союзників.

Вони шукають новий вектор розвитку та дедалі уважніше дивляться у бік Європи.

Путін не може втримати їх ані економічно, ані політично, тому використовує єдиний доступний інструмент — шантаж силою.

Звісно, Вірменія значно менша за Україну, і для агресії проти неї потрібно набагато менше ресурсів. Саме тому Єревану зараз життєво необхідно заручитися підтримкою сусідів у регіоні, зокрема Азербайджану, який уже продемонстрував готовність жорстко відстоювати власні інтереси у відносинах із Москвою, та Туреччини, попри складну історію взаємин.

Росія втратила значну частину економічних важелів впливу. У неї дедалі частіше залишається лише сила як інструмент зовнішньої політики.

Тому Вірменії потрібно бути дуже пильною та активно шукати нових союзників.

Ведуча: Наостанок хочу запитати про тему, яка турбує багатьох, — анонсовану реформу в Збройних силах України. У мережі активно обговорюють можливі зміни щодо грошового забезпечення, термінів служби та демобілізації для тих, хто воює з 2022 року. Чи є вже у розпорядженні вашого комітету офіційний документ або концепція цієї реформи?

Роман Костенко: Наразі ми маємо лише чутки та неофіційні свідчення окремих депутатів, які нібито були присутні на презентаціях цієї концепції. Жодних офіційних документів до нашого комітету не надходило.

Деякі зміни планують реалізовувати рішеннями Кабінету Міністрів, але це юридично непросто.

Через наш комітет уже пройшло кілька міністрів оборони, і кожен із них приходив приблизно з однаковими планами реформ. Поки що рано давати остаточні оцінки нинішній команді, але реальні зміни потребують належної законодавчої бази.

Наприклад, питання демобілізації неможливо вирішити постановами уряду, оскільки діє закон про воєнний стан, який суттєво обмежує такі процеси.

Тому головним маркером того, що реформа справді запускається, стане внесення відповідних законопроєктів до Верховної Ради.

Поки таких документів немає, ми очікуємо на конкретні пропозиції від уряду, щоб розпочати предметну роботу над ними.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, X, Telegram та Instagram.