Часу лишилось надто мало: треба завершити процес об’єднання православ’я в Україні

  Важливим чинником для процесу формування нації є релігія. Для кожної нації історичний вибір визначає її зв’язок з будь-якою релігією, тому що без неї, як правильно акцентував англійський історик Арнольд Тойнбі, цивілізація відбутися не може. Релігія є найважливішою духовною основою культури, і зрозуміло, що існує зв’язок між менталітетом народу і формою релігії, хоча зв’язок цей не простий. Релігія дозріває і стає важливим консолідаційним чинником в умовах зовнішньої загрози, і її форма, як вже було сказано, тісно пов’язана з менталітетом народу.

З початком формування держав починає складатися абсолютно новий тип етносоціальної спільності — нація. Для українців націє- та державотворення поєднане із боротьбою за автокефальний статус Православної Церкви. Проте патріархи Російської Православної Церкви завжди акцентували свою зацікавленість у збереженні канонічного зв’язку з Православною церквою в Україні. З часу обрання патріархом Московським Кирила (2009 р.) ідея “руського міра” щоразу активніше культивується серед православних України, попри нищівну критику з боку аналітиків.

Загострення соціально-політичної ситуації в Україні, що призвело до масових протестів наприкінці 2013 р. й мало своїм продовженням брутальне втручання у внутрішні справи України аж до анексії Криму з боку Російської Федерації, актуалізувало проблему формування національно зорієнтованої церкви. В цих умовах підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату (далі – МП) виявило абсурдність її нинішнього канонічного статусу. Ініційовано процес об’єднання православних Церков в Україні.

Проте попри наявні високі соціальні очікування, досвід виходу з-під юрисдикції МП інших православних Церков свідчить про довготривалість цього процесу та втручання множини політичних чинників. Російська держава завжди опікувалася цілісністю МП і зміцненням його впливу за кордоном. Це питання набрало політичного значення, оскільки використовувалася як важливий канал трансляції великодержавної ідеології для забезпечення інтересів Російської імперії, згодом СРСР на протегованих територіях. Це яскраво демонструє приклад сусідньої Польщі.

У 20-х роках XX ст. завдяки наполегливому клопотанню уряду відродженої Польської держави її православні громадяни отримали Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха (після відмови це зробити Патріарха Московського). Після закінчення II світової війни до середини 1946 р. прорадянський польський уряд підтримував приєднання Православної Церкви в Польщі до Московського Патріархату, лише з умовою відтермінування цього акту у зв’язку з сеймовими виборами, які планувалося провести восени

Проте під час передвиборчої кампанії, яка тривала в умовах гострої політичної боротьби, остаточно сформувалася позиція польського уряду щодо Православної Церкви. 13 листопада 1946 р. у Москві міністр юстиції Генрик Свєнтковський висловив як принципову позицію польського уряду, так і власну думку, про потребу в збереженні автокефалії ППЦ за будь-яких умов. При цьому він посилався на традицію створення автокефальних церков у національних державах, зокрема на статус Грузинської Церкви в межах СРСР.

Питання незалежності Польщі та автокефальний статус ППЦ Свєнтковський у документі, поданому на розгляд уряду СРСР, обґрунтовував як тотожні. “Піддавати сумніву автокефальність є тим самим, що піддавати сумніву незалежність, чого бути не може”, – писав він. Таким чином, статусність ППЦ переводилася у політичну площину, що вимагало участі урядових сил у розв’язанні цього питання.

Майже в усіх випадках наданню Томоса про автокефалію або автономію православних церков передували відповідні політичні процеси – здобуття незалежності державою, православна спільнота якої просила про своє визнання. Цей процес зазвичай включав звернення представників політичного керівництва конкретної країни, подальший розгляд питання й рішення Священного Синоду за головуванням патріарха, після чого відповідний документ передавався тому, хто звертався по автокефальний статус своєї Церкви.

Варто зазначити, що розміри та організація церковних структур, яким в різний час надавався томос, були дуже різними. Росія, Сербія, Болгарія, Румунія та Греція були досить великими православними країнами, де вже існувала церковна структура. У випадку Польщі та Чехії та Словаччини, йшлося про країни, в яких православні складали релігійну меншину. А в Албанії томос надали майже неіснуючій церкві, знищеній комуністичним режимом.

Майже завжди надання Томоса про автокефалію Вселенським патріархом ставало крапкою, яка врегульовувала вже існуючий стан речей і завершувала роки або й десятиліття невизнання або розколу. Наприклад, Томос про надання автокефалії Церкві Еллади видали за 17 років після її самопроголошення, 73 роки тривала схизма (розкол) між болгарськими автокефалістами й Вселенським Патріархатом перед наданням томосу Болгарській Православній Церкві, 20 років минуло від проголошення автокефалії Румунської Церкви до її визнання томосом. Російське православ’я було відірване від світового до визнання й надання відповідного томосу 141 рік.

Проте у випадку з Україною, враховуючи перспективу існування двох паралельних церковних структур в разі надання автокефалії Православній Церкві в Україні – автокефальної Церкви та Церкви в єдності з МП – навряд чи надання Томоса стане крапкою в історії міжконфесійних протистоянь в Україні.

Варто зауважити, що участь світської влади у процесі набуття автокефалії ґрунтується на 104-му (93-му) правилі Карфагенського Собору, у якому висловлюється думка про те, що доброчесні носії державної влади покликані бути захисниками Церкви: “царському людинолюбству належить опікуватися, щоб кафолична Церква, яка благочесною утробою Христа їх народила, та міцністю віри виховала, була огороджена їх промислом; щоб  у благочестиві їхні часи зухвалі люди не запанували над безсилим народом”.

Тому цілком логічним було звернення Президента України до Вселенського Патріарха для врегулювання питання автокефалії. Також варто взяти до уваги, що за Постанову про підтримку Звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія проголосувало 268 (із 423) народних депутатів, що становить майже конституційну більшість від наявного складу українського парламенту.

У разі дарування автокефалії РПЦ Грузинській Церкви МП посилалась на сімнадцяте правило IV Вселенського собору, згідно з яким церковні кордони слідують за політичними. Проте вона вперто відмовляється чинити це у питанні з Україною, намагаючись нівелювати Українську державність.

Тому питання об’єднання українського Православ’я на сьогодні актуальне, як ніколи. Історія відвела нам надто мало часу. Українці мають завершити процес націєтворення і, відповідно, життєздатної Української держави. Закінчися період церковної монополії. В суспільстві зараз є запит не на канонічність чи благодатність Церкви, яку не можна показати чи відчути. У суспільстві є гостра потреба у співпереживанні, людяності. І Церквою українців стане та, яка буде плакати з тими, хто плаче і сміятись з тими, хто сміється, щоб так чинячи, спасти хоч декого.

Чи не так?

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.